Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/50
• Следующая

   9

   — Я буду тебе чекаць, — сказала тепер Зося. — Моцно чекаць. Ми будем чекати. Учотирьох. Вшістьох.

   Підійшла ближче, дала чоловікові на руку Улянку. Мала щось пролепетала, торкнулася татової щоки, носа.

   На Зосиних очах блищали сльози.

   — Будь проклята цея война і тотий шваб^[17], котрий до нас лізе.

   Коли вже він з усіма попрощався, поцілував вкотре маленьких своїх, Зося ще раз припала до нього, зашептала:

   — Толькі спробуй не вернутися. Найду могілу й викину твої погания кості. Маткой Тарнобжегской присягаюсь. Господи Боже милостівий, що ж то таке єстем на свете бялим? — І далі, ще гарячковіше: — Я буду молити і свою Матку Боску, і Матір Божу... Обіцяй, що берегтимеш себе?

   Він пообіцяв. І таки вернувся, живий, хоч і стомлений та змарнілий.

   Але пережив і дурну атаку, коли мчалися на конях на німецькі танки. І відступ аж до Бугу, оточення біля Грубешова. Їхній пошарпаний уланівський полк потрапив у німецький полон у повному складі — всі, хто лишився в живих. Воював тепер Яків на гнідому коні. У червоного був свій власник. У тій безглуздій атаці він бачив, як падав підстрелений кінь, його колишній кінь, до якого він досі чомусь не наважився підійти, і кинувся, щосили пришпоривши свого теперішнього, до того місця.

   Вершник лежав убитий з відкинутою набік головою.

   Червоний конав, дивлячись на нього жалісливим оком. Раптом він заіржав і спробував звестися на ноги.

   «Господи, впізнав», — раптом подумав Яків.

   Кінь бився в конвульсіях. Яків не знав, що ж робити. Пристрелити, щоб не мучився? Кінь ще раз слабо заіржав. А прямо на Якова вже мчалася гора крупівського заліза. Яків розвернув коня. Не стримався, озирнувся. Танк якраз був на тому місці, де вмирав його червоний кінь. Подумав саме так — вмирав, а не здихав.

   Розвернувся і, не тямлячи себе, помчав назустріч танку. Кулі з кулемета просвистіли поряд. Він пробіг поряд з танком, рубонув шаблею по броні й, промчавшись ще з десяток метрів, стрімко розвернув коня. На те місце, де лежав червоний, не було сили глянути. Кинувся наздоганяти своїх.

   Кшиштоф Собєський служив у тому ж полку і був уже майором і начальником полкового штабу. Під час походу Яків бачив його разів зо два-три. А тут, у колоні, яку гнали на захід, його раптом торкнули за рукав. Озирнувся.

   — Пан улан Якуб Мех?

   — Так точно, пане майор, — приклав руку з відставленими пальцями до голови, хоч конфедератки на ній не було.

   Майор простяг йому руку. Потиск вийшов міцним. Якийсь час ішли поруч мовчки. Нарешті майор спитав те, що й мав спитати: чи є пані Зося, ви ж знаєте, про кого я мувлю, його жонкою, а як що так, то де вони живуть?

   Яків сказав правду. Додав, що має трьох доньок. Пан Кшиштоф зітхнув і після довгої мовчанки тихо мовив, що заздрить йому, улану Меху. І що, певне ж, Зосі нелегко було призвичаюватися до сільського життя.

   — Нелегко, — сказав Яків.

   Руки Зосині побачив — порепані, у землі, у гноєві.

   І ті, колишні, білі, пещені, з довгими тонкими пальцями.

   — Нелегко, авжеж...

   Повторив, зітхнув. Прикрість народилася. Він винен чи....

   — Дивна вона жінка, — почув у відповідь.

   Ще через кілометр-другий мовчазної ходи майор сказав, що він бажає улану Меху вижити у цій круговерті смертей і вернутися додому. Якщо ж із ним щось трапиться, може бути певен — він, Кшиштоф Собєський, якщо залишиться живим, потурбується і про Зосю, і про трьох її доньок. Адресу його він знає. Як, до речі, їх звати, ваших доньок?

   — Параскева, Зося і Улянка, — відповів Яків.

   — Вельми добжі імена, — пан майор Кшиштоф Собєський приклав руку до своєї конфедератки. — Честь маю, пане улане. До відзеня.

   Майор вернувся до голови колони, де йшли офіцери. За весь виснажливий п’ятиденний марш, коли йшли і вдень, і вночі з невеликим перепочинком, під час якого спали прямо на землі, Яків бачив майора Собєського тильки здалеку. Лише пригадав їхню останню розмову. Тоді, перед його звільненням зі служби. Його власне побажання щастя. А бач, як вийшло. Чи сам пан майор має законну жінку?

   У таборі під Дембліном рядових жолнєжів і офіцерів розлучили. Офіцерів погнали кудись деінде. Яків побачив, як шикують офіцерів, і щось його підштовхнуло. Він кинувся до тієї офіцерської колони. Німець-вартовий наставив на нього автомата.

   — Век! Шіссен!^[18]

   — Я... Я хочу сказати щось пану майору, — крикнув Яків.

   Майор Собєський почув його крик і підійшов до німецького обер-лейтенанта, котрий стояв збоку, та щось йому шваргнув не по-польськи, мабуть, німецькою. Той щось гаркнув у відповідь і змахнув рукою. Певно, дозволив балачку офіцера з солдатом.

   Майор наблизився до Якова, спитав, що він хоче. І Яків промовив крізь клубок, що з’являвся в горлі, навіть не в горлі, а наче з грудей вилазив, що хоче сказати пану майору — Параскева, старша донька, не його, а, певне ж, пана Кшиштофа. Пана, пана Кшиштофа.

   — То є правда? — спитав майор.

   — Так.

   — Матка Боска, — прошептав майор, і на його очах з’явилася зрадлива волога.

   Граф-майор хотів щось сказати, та лише круто розвернувся і майже побіг до своєї колони. Колона рушила. Яків пішов до своїх. Чи виживе майор у круговерті смертей? А він сам?

   10

   Велика війна гримотить над світом. Повзе через кордони, моря і річки, гори й ліси, і ніяка сила — ні Божа, ні людська — не годна її спинити. Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненої гри чи, гірше того — здмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити.

   Спалахи білого світла крізь морок літ. Чоловік серед пожарищ у чужім краю.

   Демблін. Рік від Різдва Христового 1939-й. Польське місто і німецький табір для полонених польських вояків. Холодний осінній дощ, що робить одежину — ще недавно такі чепурні мундири жолнєжів Війська Польського — мокрою, мов хлющ, викручуй не викручуй, набряклою, що от-от розлізеться чи вибухне од тої мокрості. Баланда двічі надень. Коли ведуть у кар’єр довбати й вантажити камінь — раді.

   Голос: та скільки ж можна знущатися, ми полонені, а не свині.

   Постріл, потім автоматна черга, чийсь зойк і крик.

   Чутки: у східних кресах, на Волині й Галичині, вже хазяйнують совєти, встановлюють свої порядки. А німці українців от-от додому мають відпустити. Бо така угода в них з тим вусатим московським дідьком.

   Листопад. Дощі стихають, на зміну їм приходить ранній дошкульний мороз, і тих, хто вижив, заганяють в бараки. Одного разу до їхнього бараку заходить охоронець і оголошує, що всі, хто є за національністю не поляк, а українець, повинні вишикуватися на плацу.

   — Хлопаки, додому поїдемо, — радо кричить хтось.

   Перед завмерлим строєм похмурих, неголених з’являється дженджуристий німець, щось гарчить.

   Перекладач чистісінькою українською мовою:

   — Гер капітан пропонує всім українцям записуватися до особливого підрозділу доблесного вермахту. Всі, хто зголоситься, отримають обмундирування, можливість сито жити і служити великому фюреру Адольфу Гітлеру, а також у німецьких рейхсмарках суму підйомних, яка дорівнює п’яти тисячам довоєнних польських злотих.

   — Ого, — присвистують у строю.

   П’ять тисяч злотих! Матір Божа! Яків і помріяти не міг про таку суму. Як помогла у хазяйстві та тисяча злотих, яку привезла як «придане» Зося! Сяк-так, але таки вилізли з безпросвітної бідності.

   П’ять тисяч злотих! І можливість вирватися з цього пекла...

• Предыдущая
• 29/50
• Следующая