Оповiдання - Вовчок Марко - Страница 9

• Предыдущая
• 9/13
• Следующая

— Добре, — кажуть, — на ранок наготуй, то вiзьмемо.

Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i спiдничку старшенькiй небозi, — нехай мене згадують, коханi дiточки!

Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! Може, справдi се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати менi не гоже: є й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки дрiбненькi.

Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", — було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.

— Бог iз вами, — кажу, — нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки вiку мого!

— А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш кидати: ми грошей не дамо!

— Та ви з моїх грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то менi бог оддасть.

Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, — от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.

Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький!

Вибiгла до його:

— Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене!

— Нi, сестро моя рiдна! — говорить. — Так уже я звiвся, що анi гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i зв'ялила.

Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць… Так мене й облили сльози.

— Чого тебе господь принiс, брате?

— Здумав собi та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв тебе побачити й свiту божого повидати.

Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться. Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи!

Я й кажу йому:

— Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi… От вiзьмеш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.

— Спасибi, сестро!..

А сам аж гнеться.

Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита:

— Чи останешся? Що те лихо згадувати! — каже. — Моя дочка нiколи тебе обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.

— Та коли ти обижаєшся, — промовила дочка, — то я й не доторкнусь до тебе.

— А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?

— Та вже годi, — перебиває стара. — Годись на рiк. Що схочеш?

— А я хочу двадцять карбованцiв, — кажу. — Дасте, то зостанусь, а нi, то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед.

Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.

— Ну, — кажуть, — нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.

"Вiзьму, — думаю собi, — хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно".

Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до брата.

— На, — кажу, — братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!

Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рiдне та своє!

Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!

Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!

Збула… Клопочуся, бiдкаюся — з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мої соловейки.

Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

А що вже Василько, — тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

Андрiйко село оббiжить, — вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.

— Що се задумався, сину? — спитаю.

— Який сей свiт великий, нене!

Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю — усе вiн теє знав.

— Се йому так бог дав! — було менi кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге — толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся — не спить Василько мiй.

— Сину! Чому ти не спиш?

— Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

— Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, — кажу йому, — спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.

Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, — то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, — не годиться!" Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, — i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…

• Предыдущая
• 9/13
• Следующая