Оповiдання - Вовчок Марко - Страница 10

• Предыдущая
• 10/13
• Следующая

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, — то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.

— Андрiйку! — каже тодi Василь, — а що ти невеселий?

— Бивсь, от що!

— Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!

А Андрiйко йому своє:

— I так сидiть нудно!

Та знов югне з хати — i слiд загув!..

Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!

Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — i очей не зведе, i думки нi на що не зверне — уся душа його в роботi.

Дiти мої, дiти мої!

Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв — що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку — бодай такого нiхто не оглядав! — сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…

Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!

Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..

Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, — коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.

— Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!

Я вiри не йму їм.

— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!

— Нi, мамо, — промовить Василь, — так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!..

I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.

Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…

I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.

Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…

Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"

Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…

— Не журись, старушка! — прохрипiв. — Трошки вашi синки поскучають — без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!

Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..

Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто… От iще й досi, як вибереться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо мiстом… позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сонце пекуче…

Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую…

Минає рiк, i другий, i п'ятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темної ночi: то дiтоньки мої!

По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить…

Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!

— Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..

— Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..

А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!..

— Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..

— А так менi жилося: устаю — плачу i лягаю — плачу, так менi жилося!

— Я, мамо, до вас умирати прийшов!..

Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..

— Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!

Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв — та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибрали…

— Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! — було каже. — Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума собi.

— О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..

I в останню годину промовив:

— Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…

Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки.

Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.

I як живiї вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий, нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами та зiллям сидить, задумався…

Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько…

Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу…

Не родись ты пригож, а родись счастлив, говорят, и правду говорять истинную! Меня в молодости красавицею величали, а счастье-то мое какое! Ох, много я изведала на своем веку! Муж у меня был буйный, грозный. А вот сестра из себя невглядная была, и слабая такая, хилая, худенькая, да талан ей бог послал: муж в ней души не чаял, и деточки росли. Бывало, как приедет мой хмельной да разбушуется, выгонит меня — хоть на дворе мороз трещи, хоть дождь лей: ему нипочем, не пожалеет, — я пойду к сестриному окошечку, постою, погляжу… Сидит она с мужем, говорят себе любовно, тихо у них да согласно. Слава богу, подумаю, хоть сестре талан вышел! Бывало, и не зайду к ним, не покажусь: что их собою печалить! Ведь догадаются, с какой радости поздним вечером брожу.

И вот сестра-то моя, живучи и в приволье, и в любви, все чахла да чахла. Настанет весна, свежая травка пробивается, ручьи журчат, солнышко блещет — людям дышится вольнее, а она сляжет: грудь болит, кашель ее душит. Да все еще подержалась бы она, может, на свете, если бы не помер муж. Ездил за дровами в ненастье; приехал — захворал да на пятый день богу душу отдал. Схоронила его сестра, и сама красного лета не дождалась.

• Предыдущая
• 10/13
• Следующая