Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 26

• Предыдущая
• 26/76
• Следующая

— Поїде звідси твій обранець і забуде про нас, — сказала вона вдома доньці. — Хто ми є у порівнянні зі столичними штучками, співухами, як і він?

— Що ж робити? — розгубилася дівчина. — Як бути?

— Порада одна: щоб не почуватися покинутою, краще сама дай йому відставку.

І ось тільки тут, на кам’янці, дівчина зрозуміла, переконалася через свої відчуття, що мати мала рацію. Надія подивилася на Юрка і зі стисканням у серці навіч побачила його в іншій обстановці, не тут, а десь далеко, в чудовому світі, де є великі аудиторії з високими стелями й величезними вікнами, де ледь чутно звучить спокійна, ненав’язлива музика й лунають стримані голоси людей. Чи то від нього струменіла якась непомічена раніше незвичайність, чи то випромінювалася його мрія і, пружинячи прозорою матеріальністю, віддаляла його від цих місць, людей і подій? Хтозна, але наразі він перестав вписуватися в існуюче тло. Справді, оця неторкана первозданність забудеться ним в шумі й гаморі міста, а разом з нею забудеться і якась там Надія — трієчниця, яка вважає за щастя після школи влаштуватися працювати до матері на пошту. Ще добре, що там звільняється місце, бо тітка Марія Сударська йде на пенсію. А то довелося б у колгосп проситися, на бурякові рядки.

— Чого ти мовчиш? — запитала Надія.

— А про що говорити, коли навколо така краса? — не відводячи очей від імлистої далечини, відповів Юрко.

— Відчуваю я, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона, — і більше ми не побуваємо тут. Надивляйся, поки є час.

— Побуваємо ще, — без поспіху заперечив Юрко. — Я ж приїздитиму.

— Може, й так, але хто тебе тут чекатиме…

Хлопець провів поглядом кібчика, який баражував над недалеким пагорбом — полював на мишей. Затим зсунув кашкета на потилицю й посміхнувся до неба. По хвилі зітхнув майже по-старечому, повернувся до дівчини.

— Ти тільки в перший рік заміж не вискакуй, гаразд?

— Чому саме в перший?

— А потім упевнишся, що між нами нічого не міняється, — проказав Юрко. — Звичайно, поки я не здобуду освіту, про женіння говорити нічого, але одразу по цьому я тебе заберу звідси. Віриш мені?

— Справа не в моїй вірі.

— А в чому?

— В тому, що домашня думка в дорогу не годиться. Хіба все в далекому краї залежатиме від тебе одного? Ні, звичайно. Отож, забудь про мене.

— Оце прямо зараз забути? — спробував перевести цю розмову на жарт хлопець.

Переконавшись, що Надія прийняла якесь тверде рішення, він вилаяв себе, що вчасно не сповістив їй про свої наміри, не поділився планами на майбутнє. Тепер вона про все дізналась від матері і, звичайно, перестала вірити йому. Заперечувати те, що він готується поїхати звідси, нерозумно, запевняти, що збирався порадитись про своє майбутнє, та чомусь не порадився, — пізно, а клястися у відданості ще у якийсь спосіб він не вмів.

— Відвези мене додому та й покінчимо з цим, — затялася дівчина. — Я тобі все сказала. Різні в нас дороги.

— Сідай, — різко кинув Юрко і вдарив ногою по заводному важелю мотоцикла, одночасно повертаючи до упору ручку газу.

Він різкіше ніж зазвичай скочив на мотоцикл, почекав, поки всядеться Надія, і рвонув з місця. Дорога додому здалася довшою, бо в її кінцевій точці не було ні чекання, ні надії. Біля двору хлопець затримав Надію, приміряючись до спокійного продовження розмови.

— Я мав би тобі відразу сказати, що збираюсь поїхати звідси, щоб вчитися далі, — він взяв її за руку й міцно тримав, заглядаючи у вічі. — Але, по-перше, гадав, ти й сама це розумієш, а по-друге, не хотів патякати раніше, ніж визначуся, куди податися. Пробач і не думай поганого, — проте він бачив, що його слова не справляють на Надію потрібного враження, тому продовжив: — Ти маєш підстави сумніватися. Мовляв, приховував свої плани… Тільки я не приховував, а не сповіщав їх завчасно, ото й усе.

Надія спробувала висмикнути руку.

— Почекай, — притримав її Юрко. — Гаразд, зробимо так. Я приймаю твій виклик, а ти зваж на моє прохання й у найближчий рік не виходь заміж. Примітивні дівчата часто так чинять: вискакують за першого-ліпшого на зло колишньому хлопцю, а потім усе життя жалкують.

— Ти хочеш, щоб я в дівках засиділась?

— Не хочу. А ти хочеш, щоб я при своєму обдаруванні залишився недоуком, темним чурбаком?

— Не хочу…

— Отож. Зваж, я не закохався б у пересічну дівчину, — трохи заспокоївшись, зітхнув Юрко. — Ти у мене не дурочка яка-небудь, щоб нерозсудливо чинити. Отож, домовились?

Надія покірливо кивнула й мовчки пішла додому.

2

Видно, не просто складалися справи у Юрка Вспишкіна з вступом на навчання, бо весь серпень від нього нічого не було чути: поїхав як пропав. Може, мало допомагали рекомендації, якими він запасся від школи й райво, гарантійні листи з сільради й колгоспу, про те, що для нього тут триматимуть вакансію художнього керівника селищного клубу, доки він не вивчиться. А може, якраз вони й допомогли. Як там не було, а у вересні він, нарешті, завітав додому вже студентом Державного музичного училища естрадно-джазового мистецтва.

— Та чого ж тебе на той джаз понесло? — зустрівши його, коли він прошкував зі станції в село, запитала класна керівниця Поліна Карпівна. — Для чого нам у селі джаз?

— Це просто училище так називається, — посміюючись, пояснив Юрко. — А я вступив на факультет естради, матиму спеціальність «керівник естрадного колективу». Це й хором можна керувати, й окремими вокалістами. Кепсько не це.

— А що? Жити там ніде?

— Ні, гуртожиток є, навіть в гарному місці. Просто в цьому училищі не дають права на відстрочку від армії. Доведеться переривати навчання.

— Ну, ти ж, будучи студентом музичного училища, не потрапиш служити, наприклад, в будівельний батальйон!

— Це правда. Єдина втіха, що десь у військовому оркестрі гратиму, — погодився Юрко. — Але час затрачати шкода.

Вдома він застав невеселу картину: бабуся старіла й слабшала; тато хворів і ніхто не знав, чим йому можна зарадити, бо в лікарню Василь Прокопович звертатися не бажав; а мати розривалася між ними, тягнучи всю домашню роботу на своєму горбі.

За дні гостин Юрко встиг відчутно допомогти їй по господарству, прибратися з городом, приготувати до зимування будинок: перепрати занавіски й скатерки, висушити й почистити килимове покриття підлоги, дістати з горища, перемити й поставити двійні рами на вікна, дещо підфарбувати, що влітку облупилося, й таке інше.

А вечорами вони з матусею гомоніли на пару, засиджуючись до ночі на сходинах веранди, планували, як воно у них все буде далі. Мати бідкалася, що не має грошей дати Юркові навіть на перший час, все витратила на ліки для Василя Прокоповича.

— Далеко ти заїхав, а був би ближче, то якось перебивалися б невеликими сумами, а зі столиці сюди не наїздишся за червонцями, — зітхала вона. — Я, доки ти не приїхав, і так і сяк примірялася — ніяк не виходить викрутитися, доведеться твій мотоцикл продавати.

Юрко пересмикнув плечима, одразу не знайшовши контраргументів, а потім спробував запропонувати інший вихід із скрутного становища.

— Користь від того, що я мешкатиму у великому місті, хай хоч і далеко звідси, очевидна. Я там не байдикуватиму, а принагідно знову влаштуюся на роботу чи на тимчасові підробітки. Однаково гроші матиму. Якби зараз перехопити в когось… позичити.

— Яке позичити? Не бачиш? Тато не добувач, бабуся слабує — на них теж витрати потрібні. Ні, я сама не подужаю з боргом впоратися.

— Та через місяць-два я тобі вже присилатиму потроху грошей, — буркнув Юрко.

— Давай не ризикувати, — настоювала мати. — Тобі скільки років треба буде навчатися?

— Чотири.

— Ну от. Та в армію заберуть, ще три роки сюди додай. Стоятиме твій мотоцикл сім років без використання, іржавітиме. Заради чого? Та ти, якщо матимеш змогу, за цей час собі на новий заощадиш.

Останній довід заспокоїв Юрка. Справді, його стригунець уже старий, тепер такі чудеса з’являються ледве не щодня, що оку любо-дорого подивитись. Щоправда, гарні мотоцикли коштують дорожче за машину. А що далі з’явиться! Та й вік у нього по закінченню навчання буде вже не хлопчачий, щоб на простенькому мотоциклі ганяти.

• Предыдущая
• 26/76
• Следующая