Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 25

• Предыдущая
• 25/76
• Следующая

— Який ти… — промовила низьким грудним голосом, і у Грицька щось відірвалося всередині й заходилося теліпатися там.

— Згадала? — з розумінням запитав він.

— Ледь-ледь, — в голосі дівчини бриніло непідробне хвилювання недвозначного характеру. Було видно, що Грицько й у стані амнезії подобався їй, викликав у неї щось, не означене словами. — Гришо, ти мені допоможеш усе згадати? Клята аварія…

Грицько пхикнув, мовляв, які тут можуть бути сумніви, звичайно, допоможу. Він придав своєму голосу безтурботності:

— І Дарку ти відразу згадала?

— Ні, — Тетяна засміялася. — Її поява тут була для мене повною несподіванкою, і я мало не розгубилася: хто така, як з нею триматися, про що говорити? Але коли вона почала розповідати, як лаяла тебе у Сопільнячки біля колодязя, як соромила, за те що я вдалася до операції, я одразу зрозуміла, що це вона. Очі нічого не пам’ятають, тільки про дещо нагадують емоції, — поскаржилася Тетяна.

Грицько зітхнув, наразі впіймавши себе на тому, що прикидає, яких дітей може народити Тетяна, — гарненьких чи таких, якою була ще недавно. Затим він знайшов, що, виявляється, у своїй свідомості вже давно забрав її до себе додому, сховав під своє крило і ні про що інше не дбає, як тільки про вродливість їхніх майбутніх дітей. Як добре, що аварія не зіпсувала наслідки пластичної операції, яке це для мене спасіння, — мимоволі розмірковував він далі, наче в ньому сиділо два чоловіки: один клопотався що і як, а інший це фіксував у свідомості.

— І тебе не признала б, якби не почула Дарчин крик у сінях, — між тим продовжувала говорити про своє Тетяна. — Гришо, — раптом зупинилася вона.

— Га! — одірвався Грицько од своїх думок.

— Ти допоможеш Тамарі Михайлівні поховати ту дівчину, яка мене закрила собою? — Грицько тільки хитнув головою, мовляв, допоможу. — А на Дарку не гнівайся. Ти не сприймай її всерйоз, жартуй з нею побільшеТоді вона заспокоїться. Я їй доручила про поминальний обід подбати, так що вона теж мені допомагає виконати обов’язок перед своєю рятівницею.

— Скоро тебе випишуть?

— Обіцяють через тиждень відпустити… — Тетяна затамувала подих, зупинившись на інтонації, яка свідчила, що вона ще щось би додала, але бачить, що Гриша збирається продовжити свою думку.

А Грицько тим часом поклав свою руку на Тетянину, що лежала поверх ковдри, легко стиснув у долоні, затим поплескав, як те роблять люди, збираючись сказати щось заспокійливе чи важливе.

Тетяна без перебільшення заново знайомилася з оточенням, і ось такий Грицько, якого вона зараз спостерігала, їй сподобався: і його зовнішність, і голос, і спокійна вдача, і те, що він вміє так гарно дивитися на співбесідника — відкрито, доброзичливо, довірливо. Як можна його кривдити, таку безпосередню, щиру людину? Вона непомітним порухом відкинула голову назад, прикрила повіки.

— Таню, — як видихнув, тихо сказав Грицько. — Чого тепер щось вигадувати, ускладнювати? Ти своїм вчинком відкрилася про почуття, я… Я їх сприймаю і розділяю.

— Гаразд.

— То збирайся після виписки їхати прямо до мене.

Розділ 4

1

Це було ще тоді, коли люди й не думали про кінець тисячоліття, жили собі розміреним застійним життям розвинутого соціалізму. Вони не знали, що хтось вважав їх нещасливими і мріяв виправити їхнє життя за іншими зразками.

Після холодного дощового квітня потепліло, і за два тижні поля й луки вкрилися щільними зеленими шубками, сміливіше защебетали птахи, заквітували садки, готувалися до цвітіння кущі бузку й черемшини. Навіть затоптані з осені доріжки зазеленіли травою й скоро укрилися жовтими вічками кульбабок.

Юрко Вспишкін під’їхав до двору Надії Рухлякової, пару разів посигналив, не сходячи з мотоцикла і втримуючи рівновагу на ньому балансуванням широко розставленими ногами.

— Ну чого кричиш? — показалася на веранді Надіїна мати. — Твоя залізяка й так деренчить, як навіжена, на всю вулицю чути, що ти прибув, — тітка Варка накинула на голову хустку й зникла за рогом дому — побігла на господарський двір поратися біля худоби.

Скоро з’явилася й сама Надія. Неквапом перетнула подвір’я. Підійшла до воріт, невесело посміхнулася до Юрка.

— Чого ти? — запитав Юрко.

— Що?

— Чого невесела?

— А тобі неоднаково? — запитала дівчина і, закусивши губу, відвернулася.

Вона ступила на вулицю і пішла прогулянковим кроком вздовж вулиці.

Юрко на якусь мить розгубився й затримався на місці, затим подався слідом без вмикання мотора, відштовхуючись від землі то однією ногою, то іншою, нарешті порівнявся з нею, покотився поряд:

— Сідай, покатаємось, — запросив Надію, киваючи на заднє сидіння.

Дівчина сіла ззаду. Тримаючись, обхопила Юркові плечі, від чого по всьому його тілу пробігла тепла хвиля, і він рвонув з місця. Виїхали на путівець, перетнули село і за його межами з’їхали на цілину. По низині проїхали вздовж річечки, приминаючи соковитий килим трави, дісталися на кам’янку, де о цій порі квітували кашки — дрібні блідо-блакитні китички на коротких ніжках, справжньої назви яких ніхто не знав. А ще тут розточували навкруги надзвичайно хвилюючі пахощі фіалки.

— Ой, — Надія підняла ноги, захльостані росами. — Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.

Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною — тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:

— Переходь на сухе, сідай.

Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.

Юрко виправдовував своє прізвище — був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки — хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.

Так було в дитсадку, так залишалося і в школі. Хіба що з тією відмінністю, що в старших класах Юрко з неформальних лідерів перейшов у формальні — цілком офіційно обійняв посаду вчителя співів, поєднуючи роботу з навчанням.

Так трапилося, що посередині навчального року ця посада неочікувано звільнилася. У позакласний час Юрко тепер керував шкільним хором, для якого сам писав пісні. Вчителі й ті, хто мав причетність до діяльності Юрія Васильовича, як почали називати Юрка учні, а також їхні батьки, пишалися його досягненнями — школа незмінно посідала перші місця на районних і обласних олімпіадах художньої самодіяльності. А ще йому доводилося керувати хором у сільському клубі. Ну, там роботи було ще більше — люди в селі полюбляли співи й без кінця кудись їздили на огляди, конкурси й просто виступи. До такого гарного вчителя музики й керівника хору, який не шкодував витрачати на роботу свій вільний час, тут так звикли, що з неприємним подивуванням сприйняли звістку про те, що він закінчує школу й планує навчатися далі.

Для чого навчатися, коли його й так високо цінують, знають навіть в області? Гроші він заробляє добрячі, дай Бог кожному, та й отриманого авторитету на його вік вистачить. Але не всі народжуються безкрилими, які тільки й здатні міркувати подібним чином. Юрко був людиною крилатою й від життя чекав, навіть вимагав, більшого — багатих знань, цікавої праці, великих звершень і повнокровного розвою. Йому, як це було з Фрідріхом Ніцше, коли той закінчував університет, не потребувалося здавати випускні екзамени — вчителі, як щиросердні колеги по обставинах, і так поставили в його атестат задовільні оцінки.

Звичайно, коли по закінченню школи цей непосида надумав махнути аж в столицю, щоб вступити там до відповідного його задаткам навчального закладу, ніхто не сумнівався, що він свого досягне. Але найбільше за інших від такого розвитку подій програвала Надія Рухлякова. Вона засумувала одразу, як від матері почула, що Юрко листується з московськими музичними училищами, — тітка Варка працювала на пошті, отож знала, хто куди посилає листівки й звідки отримує кореспонденцію.

• Предыдущая
• 25/76
• Следующая