Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 32

• Предыдущая
• 32/132
• Следующая

«А тоді що?»

«Тоді сталося щось, чого я не зрозумів. Беренґарій засміявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що сміється, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканців, можна надибати цілком інші загадки, не такі легкі, як загадка про рибу. Малахія — а він теж там був — страшенно розлютився, схопив Беренґарія за каптур і відіслав пильнувати своїх обов'язків… Ви ж знаєте, Беренґарій — його помічник…»

«А тоді?»

«Тоді Хорхе пішов геть і цим поклав кінець дискусії. Ми всі розійшлися у своїх справах, але під час роботи я помітив, як спершу Венанцій, а відтак Адельм підходили до Беренґарія з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що він уникав відповіді, але у той день обидва вони ще раз підходили до нього. А потім увечері того ж дня я бачив, як Беренґарій з Адельмом, перед тим як іти у трапезну, бесідували собі по-дружньому на кружґанку. Оце все, що я знаю».

«Тобто ти кажеш, що двоє людей, які допіру загинули за таємничих обставин, питали про щось Беренґарія», — мовив Вільям.

Бенцій неохоче відповів: «Я цього не казав! Я розповів про те, що трапилось того дня і, оскільки ви мене питали…» Він замислився на мить, а тоді поспіхом додав: «Та якщо хочете знати мою думку, Беренґарій розповів їм про щось, що є в бібліотеці, і саме там вам слід шукати».

«Чому ти так думаєш? Що мав на увазі Беренґарій, кажучи, що треба "пошукати серед африканців"? Хіба не те, що треба більше читати африканських поетів?»

«Може, і так, але чому тоді Малахія так розгнівався? Насправді це від нього залежить — дати прочитати книгу африканських поетів чи ні. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, відомих лише бібліотекареві, часто можна побачити позначку "Africa", — і я бачив навіть позначку, що гласить "finis Africae [106]". Якось я попрохав книжку — не згадаю вже яку саме, просто назва мене зацікавила — яка мала цю позначку; та Малахія сказав мені, що книжки з цією позначкою загублено. Ось що мені відомо. Тому кажу вам: придивіться таки до Беренґарія, і прослідкуйте, коли він піднімається в бібліотеку. Про всяк випадок».

«Про всяк випадок придивимось», — завершив розмову Вільям, прощаючись з ним. Відтак ми стали прогулюватись по кружґанку, і він сказав мені ось що: насамперед, Беренґарій знову став об'єктом пліток братії; по-друге, схоже, що Бенцій щосили намагається підштовхнути нас до бібліотеки. Я зауважив, що він, мабуть, хоче, аби ми вивідали щось, що він теж хоче знати, і Вільям сказав, що так воно, мабуть, і є, але причиною могло бути й те, що, підштовхуючи нас до бібліотеки, він хоче тримати нас подалі від якогось іншого місця. Від якого, спитав я. І Вільям сказав, що не знає, може, від скрипторію, а може, від кухні, чи від хорів, чи від опочивальні, або від лічниці. Я зауважив, що напередодні саме його, Вільяма, так вабила бібліотека, а він відповів, що воліє, аби його вабило те, що подобається йому, а не те, що радять йому інші. Одначе, мовив він, бібліотеку треба тримати на оці, а навіть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер вже управнюють його посунутися у своїй цікавості поза межі чемності й шаноби до звичаїв і законів обителі.

Ми вийшли з дворика. З церкви після служби Божої виходили новіції і челядь. Обходячи західну стіну храму, ми побачили Беренґарія — він вийшов з дверей трансепту і пішов через цвинтар у бік Вежі. Вільям гукнув його, той зупинився, і ми його наздогнали. Він був ще більше схвильований, ніж тоді, на хорах, і Вільям, мабуть, вирішив скористатися цим станом його духу, як це він зробив з Бенцієм.

«Схоже, ти був останнім, хто бачив Адельма живим», — сказав він йому.

Беренґарій хитнувся, немов ось-ось зомліє: «Я?» — вимовив він ледь чутно. Вільям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцій сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружґанку після вечірні. Та, мабуть, він втрапив таки у ціль, і Беренґарій, ясна річ, подумав про іншу, воістину останню зустріч, бо тремтливим голосом заговорив.

«Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як іти спочивати, як всі інші!»

Тоді Вільям вирішив, що не варто дати йому очуняти: «Ні, ти бачив його пізніше, і знаєш більше, ніж хочеш показати. Але смертей уже дві, і мовчати більше ти не можеш. Ти чудово знаєш, що є чимало способів розв'язати язика!»

Вільям не раз казав мені, що навіть бувши інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренґарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.

«Так, так, — сказав Беренґарій, вибухнувши нестримним плачем, — я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!»

«Як це? — спитав Вільям. — Унизу крутосхилу?»

«Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього і відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі його споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!»

«І що ж він сказав?»

«"Мене проклято!" — сказав. — "Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но з самого пекла, і до пекла мусить вернутись". Ось що він сказав мені. А я заволав до нього: "Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?" Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер'я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: "Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш", — сказав він, — "сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж до нині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцім то більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй леліючи, а тепер ще більших почвар породили вони в глибині душі моєї — і я мушу жити з ними вічно. Чи бачиш? Підшивка сеї пелени — немов жарини і палкий вогонь, і сей вогонь жере моє тіло, і мука ся дана мені за ганебний злочин плоті, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить і спустошує мене! Подай же руку, навчителю мій незрівнянний", — вів далі він, — "щоб зустріч ся зі мною стала тобі корисною наукою, відплатою за всю ту науку, яку я одержав від тебе, подай же мені руку свою, мій неперевершений навчителю!" Він махнув рукою, і з пальця його, що ярівся вогнем, мені на руку впала краплина його поту і немов наскрізь пропекла мені руку, і багато днів мав я сей знак, лише ховав його від усіх. І він зник між гробами, а наступного ранку я дізнався, що тіло того, хто вселив тоді у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у підніжжі скелі».

Беренґарій захлинався плачем. Вільям спитав його: «Чому він назвав тебе своїм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого віку. Ти чомусь його навчив?»

Беренґарій сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, і впав навколішки, обхопивши Вільяма за ноги: «Не знаю, не відаю, чому він так назвав мене, я нічому його не вчив! — і вибухнув схлипами. — Я боюсь, отче, дозвольте висповідатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирає мої нутрощі!»

Вільям відсунув його від себе і простяг руку, допомагаючи підвестися. «Ні, Беренґарію, — мовив він йому, — не проси мене прийняти твою сповідь. Не запечатуй мої вуста, відкриваючи свої. Я хочу дещо почути від тебе, але мусиш сказати мені це іншим способом. А як не скажеш, я дізнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всі мовчать у цій обителі. Скажи мені радше, як ти міг бачити, що його обличчя бліде, якщо то була глупа ніч, як він міг попекти тобі руку, якщо падав дощ з градом і снігом, і що робив ти о тій порі на цвинтарі? Ну ж бо, — і грубо струснув його за плечі, - скажи мені бодай це!»

• Предыдущая
• 32/132
• Следующая