Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 31

• Предыдущая
• 31/132
• Следующая

«А це що таке?» — з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.

«Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?»

«Авжеж, — сказав Вільям, — але це не ліки». Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап'ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

«Бачиш, — сказав мені Вільям, — це магніт».

«А для чого він?» — спитав я.

«Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину».

Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів: «Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon [101]».

«І нічого звідси не пропадало останнім часом?»

Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова: «Останнім часом нічого».

«А давніше?»

«Хтозна. Не пам'ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п'ять».

«Справді, важко все пам'ятати, — визнав Вільям. А тоді раптом сказав: — Вчора ми говорили про рослини, які викликають візії. Які це рослини?»

Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми: «Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?»

«Треба подумати», — відказав Вільям.

Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренґарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.

«Бенцій нервується, а Беренґарій наляканий, — зауважив Вільям. — Треба буде відразу їх розпитати».

«Чому?» — простодушно спитав я.

«Трудне наше ремесло, — мовив Вільям. — Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності».

Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що Вільям його гукає, і спробував було викрутитись, безрадно посилаючись на заклопотаність. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті кружґанку. Бенцій, раз у раз кидаючи погляди в бік Вежі, чекав, аж Вільям заговорить.

«Отже, — сказав Вільям, — про що була мова того дня, коли ви бесідували про Адельмові маргіналії — ти, Беренґарій, Венанцій, Малахія і Хорхе?»

«Ви ж вчора чули. Хорхе сказав, що книги, які містять істину, неподобно прикрашати сміховинними малюнками. А Венанцій відповів, що сам Арістотель говорив про дотепність і гру слів як знаряддя, які допомагають дістатись до істини, а якщо сміх може бути носієм істини, значить, річ се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскільки він пам'ятає, Арістотель говорив про це у своїй праці про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймні два моменти: по-перше, його «Поетика», яка стільки часу і, можливо, за Божим повелінням була невідома християнському світові, прийшла до нас через невірних маврів…»

«Але ж переклав її латиною приятель ангельського доктора Аквінського», — зауважив Вільям.

«Тож я йому це й сказав, — мовив Бенцій, одразу збадьорившись. — Я погано читаю грецькою, тому зміг приступити до цієї великої книги саме завдяки перекладові Вільгельма з Мербеке. Отож я сказав це йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоєння є те, що там Стагірець [102]говорить ще й про поезію, яка є ділом неподобним і живиться вигадками. А Венанцій відказав, що псалми — теж поетичні твори, і в них є чимало метафор, та Хорхе розсердився і заявив, що псалми — твори богонатхненні, і метафори їхні передають істину, а в творах поганських поетів метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, і це дуже мене вразило…»

«Чому?»

«Бо я вивчаю риторику і читаю багатьох поганських поетів, а тому знаю… точніше, вважаю, що через їх слово нам передано й істини naturaliter [103]християнські… Зрештою, наскільки я пам'ятаю, тоді Венанцій заговорив про інші книги, і Хорхе сильно розгнівався».

«Про які книги?»

Бенцій завагався: «Не пригадую. Хіба важливо, про які книги була мова?»

«Дуже важливо, адже ми тут намагаємось з'ясувати щось, що сталося у громаді, яка живе книгами, між книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги».

«Справді, - мовив Бенцій, вперше усміхнувшись і роз'яснившись на виду. — Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сім світі, опанованім безладдям і занепадом. Значить, вам буде зрозуміло, що сталося того дня. Венанцій, який дуже добре знає… себто, дуже добре знав греку, сказав, що Арістотель присвятив сміхові другу книгу «Поетики», а якщо сей великий філософ присвятив йому цілу книгу, значить, сміх — се річ важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цілі книги гріхові, який є річчю важливою, але лихою, а Венанцій відповів, що Арістотель, схоже, говорив про сміх як про річ благу, знаряддя істини, і тоді Хорхе глузливо спитав, чи він часом не читав цієї Арістотелевої книги, а Венанцій відповів, що ніхто її не читав, бо ніхто її ніколи не бачив, і схоже, що вона безслідно втрачена. А й справді, ніхто ніколи не читав другої книги «Поетики», Вільгельм з Мербеке ніколи не тримав її в руках. Тоді Хорхе сказав, що її так і не було знайдено, бо насправді її так і не було написано, адже провидіння не бажало, аби прославлялись речі нікчемні. Я хотів заспокоїти їхні пристрасті — Хорхе легко спалахував гнівом, а Венанцій своїми словами провокував його, — тому сказав, що у відомій нам частині «Поетики» і в «Риториці» подибуємо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, і Венанцій зі мною погодився. Був там також Пацифік з Тіволі, який досить добре знає поганських поетів, і він сказав, що найдотепнішими є загадки африканських авторів, у цьому вони неперевершені. Він навіть навів Симфозієву загадку про рибу:

Est domus in terris, clara quae voce resultat. Ipsa domus resonat, tacitus sed non sonat hospes. Ambo tamen currunt, hospes simul et domus una [104].

Тут Хорхе сказав, що мова наша має обмежуватись до "так" або "ні", як велів Ісус [105], а що понад те, се від лукавого; і щоб назвати рибу, досить сказати "риба", — не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитує за мудре брати собі за взірець африканців… А тоді…»

• Предыдущая
• 31/132
• Следующая