Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич - Страница 30

• Предыдущая
• 30/88
• Следующая

— Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? — спитав Валенто Клаудо у дівчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дівчина підвела голову і враз зірвалася з місця. Сльози бігли по її обличчю, але це не зменшувало його принадності. Чорні аж до синього кучері ще більше відтіняли ніжну білість личка, на якому під пухнастими, красиво вигнутими бровами горіли великі темно-карі, майже чорні очі. Дівчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

— Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! — тужно говорила вона, захлинаючись від ридання. — Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов раніше… може, все сталося б інакше… а тепер я така нещасна, така нещасна…

— Та що трапилося, любонько? — намагався втішити її Валенто, гладячи неслухняні кучері. — Заспокойся, розкажи все як слід. Де батько? Що з ним?

Та якщо досі дівчина хоч і незв’язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тільки гірко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щільніше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втішити Марту. А в неї виривалися тільки окремі слова:

— Батька… батька… забрали… ой, дядю Валенто!.. Нема батька!

Тоді Валенто Клаудо повернув голову до літніх жінок, що оточували їх і з жалем поглядали на дівчину.

— Та скажіть хоч ви кінець кінцем, що тут сталося?

Жінки, немов тільки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька арештували жандарми…

— Повезли на машині…

— Він якраз повертався додому з роботи після нічної зміни, а тут його вже чекали…

— Налетіли, наче ті хижаки…

— І враз схопили! Накинулися і спереду, і ззаду. Як вовки!..

— А потім зробили трус у кімнаті, все перевернули догори ногами…

— А домовласник, як дізнався про те, враз і викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то він не хоче рискувати своїм добрим ім’ям… Ще можуть вийти неприємності для нього…

— Та він бреше, не в тому річ! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от він і викинув…

— Куди ж їй тепер, бідолашній, подітися? От і сидить тут на речах…

Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розуміти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурніло.

— Так, — сказав він, нарешті, крізь зуби. — Так, виходить, Педро Дорілья все ж таки не обійшовся без політики… Тільки в чому тут річ? Ну, це з’ясуємо потім. Значить, ти, Марто, залишилася сама на вулиці?..

Дівчина так само мовчки кивнула головою і заплакала ще гірше…

— Ну, заспокойся, заспокойся. Адже сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити.

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально погладжувала кучері Марти. Здавалося, дівчина послухалася його і потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час від часу її тонкі плечі здригалися.

— Слухай, Марто, — мовив Клаудо, наче вирішивши щось. — Насамперед тобі треба влаштуватися. Не жити ж тобі посеред вулиці?

— Мені нема куди йти, — сумно відповіла дівчина. — Хіба ж ти, дядю Валенто, забув, що в нас немає в місті родичів… жили ми з батьком удвох, а тепер… — її голос увірвався від нового вибуху ридань.

— Зажди, зажди, так не можна, — бурмотів схвильовано Клаудо. — Ми ж умовилися з тобою, що ти заспокоїшся… бо ж так ми ні до чого не додумаємося. Чуєш, Марто?.. Ну?.. Досить! От, от, так уже краще. Звісно, я все це знаю, дитинко. Хм… ну, тоді ось що. Дивись, Марто, зі мною прийшов один хлопець. Я зовсім і забув про нього в цьому гармидері. От, ми ще з ним порадимось. Іди сюди, Олесю! Він, знаєш, Марто, хлопець непоганий, тямущий… Та ти подивися на нього!

Клаудо жартівливо примусив Марту повернути голову до Олеся. Дівчина на мить глянула на юнака з-під довгих вій — і знову сховала обличчя.

— Що ж ти мовчиш, Олесю? Е, та я бачу, що й ти розгубився!

І справді, юнак не міг відшукати жодного путнього слова. Він розумів, що мусить заговорити, що Валенто недаремно звернувся до нього: треба було відвернути думки Марти від того, що її мучило, якось розважити її. Але, як на лихо, він не міг нічого вигадати.

— Цього хлопця, Марто, звуть Олесем… трохи дивне для нашого з тобою вуха ім’я, але, зрештою, це неважливо, все одно, як, скажімо, Алексо. Можеш так і називати його, тобі буде зручніше…

Марта ще раз крадькома глянула на Олеся — юнакові здалося навіть, що з деякою цікавістю. А Валенто Клаудо вже щось вирішив.

— Слухайте, тітонько, — звернувся він до однієї з літніх жінок, що вже не раз і собі витирала сльози, дивлячись на Марту. — Допоможіть нам. Адже ви самі бачите, яке тут діло… Ви ж не відмовите в допомозі дівчині, яка потрапила в біду? Давайте ми залишимо у вас ці речі, скажімо, на якусь добу, а там усе з’ясується, гаразд? Ось вам, тітонько, трохи грошей, щоб хтось переніс до вас речі. А ми підемо. Нам треба ще багато чого обміркувати. Ходімо, ходімо, Марто, все буде гаразд. Бувайте, тітонько, спасибі вам! А ми, Марто, підемо з тобою насамперед до їдальні, поснідаємо. Ти ж, напевне, ще нічого не їла?..

В маленькій їдальні на сусідній вулиці було в цей час безлюдно. Валенто Клаудо посадив Марту й Олеся за столик у кутку зали і замовив їм їжу. А собі взяв лише склянку кислого червоного вина.

Незабаром юнак і дівчина з апетитом їли, зрідка поглядаючи одне на одного. Олесь відчував деяку розгубленість: і як то він не міг знайти жодного підходящого слова там, на вулиці? Адже Марта, мабуть, вважає його зовсім дурним, незграбним… І коли зрідка дивиться на нього, то немов вивчає… погляне — і одразу ж знову відведе погляд… Цікаво, що ж вона справді думає про Олеся?..

Валенто Клаудо сидів навпроти них, маленькими ковтками пив вино, добродушно посміхався і жартівливо говорив:

— Люблю дивитися, як їсть молодь. От, наче й зовсім не хотіли, відмовлялися… А поставили перед ними їжу — дивись, звідки й апетит узявся! Не те, що ми, старики… Ну, доїли? Добре, добре! Що ж, хай вам дадуть іще по чашці кави, а ми тим часом поговоримо про деякі невідкладні справи. Треба ж щось вирішити. А щоб вирішувати, слід зважити на все, що сталося раніше.

Валенто Клаудо відставив свою склянку, обіперся на лікті і вже цілком серйозно сказав:

— З речами ми розпорядилися. Але ти, Марто, досі не розповіла мені докладно про те, що сталось. Я чув тільки тих тіток, а вони ж нічого не знають, крім самого факту. От, скажи мені, дівчино, в чому тут річ? Наскільки я знаю, Педро досі нічим не привертав до себе уваги поліції. І раптом — обшук, арешт… Як це зрозуміти, Марто? Батько щось накоїв?

Марта розвела руками:

— Коли б я знала, дядю Валенто!.. Це ж сталося так несподівано… Батько щойно повернувся з роботи, як його і схопили. А за що — звідки мені знати?

Валенто замислено подивився на неї:

— Та я й не сподівався, що ти надто багато знаєш. Тим більше, що навряд чи Педро дуже змінився за ті два місяці, які я його не бачив. Не думаю, щоб він раптом почав займатися політичними справами і зацікавив своєю особою жандармерію, та ще в такій мірі, щоб його заарештували… І все ж таки мусить бути якась, хоч найменша причина для всього цього… Слухай, Марто, а він останнім часом не розповідав тобі чогось незвичайного? Ану, згадай!

Дівчина подумала трохи і відповіла:

— Повернувшись з військового параду на Авеню-дель-Прадо, батько розповідав про появу там якогось казкового велетенського автомобіля, що спинив рух усіх машин, і панцерників, і танків… і що той автомобіль не могли пошкодити ні кулі, ні гранати… але про це гомоніли всі сусіди. Тільки та й різниця, що батько був на тому параді особисто і розповідав про те, що бачив на власні очі. І про те, як він чув голос якогось Сивого Капітана, що керував тим автомобілем, і…

Вона спинилася, боязко озирнулась навкруги. І тільки переконавшись, що в їдальні нікого, крім них самих, немає, закінчила пошепки:

• Предыдущая
• 30/88
• Следующая