Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич - Страница 29

• Предыдущая
• 29/88
• Следующая

Він вказав рукою на купку напівголих дітей, що гралися серед брудної курної вулиці, на подерту білизну, що сохла, звисаючи з вікон прямо над головами прохожих, на закопчені стіни злиденних будинків, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собі безформні зяючі дірки й плями.

— Чудове видовище! І отак живуть люди з року в рік, у гонитві за нужденним шматком хліба, отак зростають у пилюці й бруді. Та що до цього великому каудільйо? Адже чужоземні туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Іберії південна екзотика, великі ресторани, розваги в центрі столиці… Е, стій, не треба так поспішати!

Малесенький хлопчисько, живіт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розігнавшись, ткнувся в ноги високого чоловіка. Той розсміявся, схопив хлопчика міцними руками, підняв і поставив на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди, якщо ти так поспішаєш!

І лише згодом розгублений хлопчик, що так і стояв на тротуарі, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагідного незнайомця, помітив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловік.

— Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дітей, Олесю, — продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловік, крокуючи вздовж вулиці. — А з чого б їм виглядати інакше? Так, вони виснажені, бо ж несолодко живеться дітям робітників у нашій щасливій Іберії, яка щодня з ранку й до вечора прославляє ім’я свого благодійника, великого каудільйо! Дуже несолодко… ще гірше, ніж дітям обідраних селян; ті хоч дихають свіжим повітрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дітей, зрештою, виручає одне — здорова пролетарська кров. Утіха, звісно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобі, яким колись був я у такому віці. У мене десь є фотокартка того часу, хоч і не знаю, звідки батькові пощастило дістати грошей на таку розкіш, як фотографування… Навряд чи по тій картці можна було б пізнати мене — і не тому, що картка погана. То само по собі. Проте такий я там нещасний, самі кістки та шкіра… сам дивуюся, звідки потім усе це взялося!

Валенто Клаудо (бо це був він) розправив широкі плечі й випростався. І справді, важко було уявити, що цей міцний чоловік, який міг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим і блідим хлопчиком, як ті, що зустрічалися тут, у робітничому кварталі столиці, чи не на кожному кроці. Олесь з повагою глянув на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами його піджака. А скільки довелося пережити цій людині!

Клаудо помітив погляд юнака і усміхнувся.

— От і зараз, — продовжував він, — я покажу тобі одну дівчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цієї дівчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорільї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв’язує…

— Він теж патріот? І бився разом з тобою?

— Який же іберійський робітник не є патріотом, Олесю? — докірливо відповів Валенто Клаудо. — Чи ти думаєш, що робітники зможуть колись примиритися з фалангістським режимом, остаточно скоритися? Ні, друже мій, такого бути не може! Фалангістам пощастило захопити владу, розгромити робітничі організації, потопити опір у крові… але зажди, дай час! О, фалангісти ще відчують, що таке народний гнів! Та й Капітан…

Він раптом обірвав мову, наче вирішив, що сказав щось зайве.

— Що Капітан? — нетерпляче перепитав Олесь.

— Нічого, нічого, настане час — узнаєш сам, — відмахнувся Валенто. — Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорілья, як я тобі казав, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися в окопах одним рядном. Тоді ми й зійшлися. Це — хороша, чесна людина. Тільки один є в нього недолік. Це те, що він завжди, скільки я його знаю, якось цурався політики й політичних справ, стояв осторонь від них. І не з обережності, а просто, як він пояснював мені, не мав до них смаку… Вважав, що політика — то не його діло, і все. І ніяк я не міг йому втлумачити, що так не годиться.

— Але ж, Валенто, так само ставився до політики, як ти розповідав мені, й Капітан… тобто, Ернан Раміро, — зауважив Олесь і відразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподівано суворо глянув на нього і відповів якимсь чужим для юнака холодним і застережливим тоном:

— Ти, друже, Капітана не чіпай. Те, що він робить і вирішує, не нам з тобою оцінювати. Бо це — Капітан, а не хтось інший! Це людина, яка створила «Люцифер». Кожне його слово — закон. І ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумій це раз і назавжди.

Здивований Олесь мовчав. Так, він безмірно поважав Сивого Капітана. Спочатку його вражала твердість цієї загадкової мовчазної людини. Потім у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технічного таланту Капітана. А ще пізніше Олеся остаточно захопила трагічна історія інженера Ернана Раміро, і він усією душею відчув, як його серце сповнюється співчуттям і симпатією до стійкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях і не скорилася, не здалася, а знайшла в собі сили для продовження початої колись складної і важкої праці.

Звичайно, Олесь не знав нічого про наміри Сивого Капітана, про мету, досягнення якої об’єднувало творця і командира «Люцифера» з тими людьми (в тому числі і Валенто Клаудо), що складали екіпаж чудесного автомобіля. Та хіба ж могли бути сумніви в тому, що ті наміри й мета були благородними?

Але одна справа — глибоко і щиро поважати й навіть любити Сивого Капітана, і зовсім інша — дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нічого не можна й говорити, а тільки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш і любиш людину, то ти просто зобов’язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне і ясне правило. Ні, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба відкласти розмову до іншого, слушнішого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо і, можливо, навіть переконаємо тебе!..

А Валенто Клаудо, мовби він і забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вів далі своїм звичним, дружнім тоном:

— Отакий, кажу я тобі, був єдиний недолік Педро Дорільї, від якого, скільки мені відомо, він не вилікувався й досі. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звісно, тепер ми зустрічаємося рідко, але час від часу бачимося, згадуємо про минуле… і навіть іноді мріємо про майбутнє, он як! Дуже добрий він чолов’яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорілья… Та ти й сам це відразу відчуєш, Олесю. І ото мене повідомили, що йому загрожує небезпека… дуже дивно, тим більше, що, як я вже сказав, політичними справами Педро ніколи не займався. Не розумію, в чому тут річ. Але все одно, треба його попередити і, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли…

Вони завернули за ріг вулиці. І раптом голос Валенто обірвався.

— А що ж це робиться? — здивовано вигукнув він.

Обидва вони спинилися, вражені несподіваним видовищем, що відкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим від багаторічної кіптяви будинком стояли, наче безпритульні, злиденні хатні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців, на яких лежали наспіх заповнені клунки. На одному з стільців сиділа дівчина років вісімнадцяти, схиливши голову на руку. Чорні її кучері розсипалися і впали вниз, закриваючи обличчя. Біля дівчини стояло кілька літніх жінок, які ніби втішали її.

— Та що це значить? Адже це — Марта! — вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками він підійшов до дівчини. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Валенто. Він і зовсім нічого не розумів: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповідав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулиці, на своїх речах?

• Предыдущая
• 29/88
• Следующая