Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/94
• Следующая

Знадвору почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф Варкан швидко вийшов з кибитки. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів. Його обличчя враз стало серйозне.

— Варкан каже, що віщуй щось мудрує, — пояснив археолог. — Знову виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.

Товариші обмінялися виразними поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного. Варкан надів шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід і похитав головою:

— Цікаво і мені б довідатися, в чому річ!

І, вибравши слушну хвилинку, коли в його бік ніхто з товаришів не дивився, Артем тихенько вислизнув з кибитки слідом за Варканом. Як він і сподівався, ніхто не встиг його спинити.

Варкан скочив на коня, що стояв прив’язаний біля кибитки, і разом з кількома іншими воїнами кудись поскакав. Дивлячись йому вслід, Артем подумав:

“Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне. Інакше Варкан не посішав би так. І все це, певно, стосується нас… Проте — що ж мені робити?”

Рішення прийшло зразу. Треба довідатися, що мудрує старий віщун. Хм… Варкан поскакав у тому напрямі, звідки їх привели сюди, до намету вождя. Це було ясно, Артем завжди добре орієнтувався, якщо він хоч раз пройшов по новій, малознайомій місцевості.

“Значить, піду й я. Звісно, на коні воно значно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали… Вечір, чи що?..”

З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона важко посувалася, повільно облягаючи і без того низький небосхил. Це, мабуть, від неї спадали темні сутінки. Хмара вкривала майже все небо. Жовто-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув якогось фіолетового відтінку. Все чисто здавалося дивним, неприродним, штучним у цьому загадковому світлі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркі. Що це? Гроза?.. Грім?.. Та хіба може бути гроза під землею?..

Артем прискорив ходу. Він дійшов висновку, що немає рації витрачати час на дивування: адже він з товаришами встиг побачити і відчути сьогодні, протягом одного неповного дня, стільки несподіваних, дивних, навіть просто неймовірних речей, що й справді краще було сприймати ті речі так, як вони є. Все одно ніяких пояснень не міг дати не тільки він, а навіть і Іван Семенович та Дмитро Борисович. Отож треба думати тільки про те, що безпосередньо стосується їх становища зараз. Для всього іншого ще вистачить часу.

Отже, перше, що цікавило Артема зараз, було питання: що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосується його та товаришів? Артем думав про це — і перед його очима мимоволі поставало люте сухе обличчя, пронизливі холодні очі віщуна. Так, це справді було обличчя жорстокої людини, хижака, який не задумається ані на хвилину, не завагається, а знищить будь-кого, хто стане на його шляху, перешкоджатиме здійсненню його планів!

“Чи не це вони?” — подумав раптом Артем і зупинився.

За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гамір. Попереду юрби крутилося кілька вершників, які поступово відступали назад. Юрба, здавалося, тиснула на них. Вершники нібито намагалися спинити піших людей, вони натягували поводи коней, скеровуючи їх грудьми проти юрби, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і крок за кроком посувався вперед. Ось злякані коні стали дибки. Один з вершників ледве втримався на коні.

“Та чи це не Варкан та його воїни?” — подумав Артем.

Вершники відступали. І тепер стало добре видно: між ними та юрбою метушилася невисока постать людини з піднесеними загрозливо руками. В тій постаті Артем впізнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, аж захлинався, проголошував грізні прокляття своїм неприємним голосом. Віщун показував на небо, на велику хмару, яка повзла мало не над самими головами людей, — і шалено вимахував руками.

“Напевно, лякає чимсь, — подумав Артем. — От старий крутій!”

Один з вершників, в якому Артем впізнав Варкана, виїхав наперед, наближаючись до віщуна. Але решта воїнів не підтримала його, Варкан лишився один. Віщун використав цю мить, підняв вище руки і несамовито щось вигукнув. Виконуючи його заклик, передні теж, щось загрозливо вигукуючи, сунули на Варкана. Ще кілька секунд — і його скинули 6 з коня. Проте Варкан не розгубився. Швидким рухом він натягнув поводи, кінь раптом стрибнув убік, став дибки, гарцюючи, повернувся і виніс відважного молодого скіфа до решти воїнів. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи, мабуть, до кибитки Сколота.

Натовп з задоволеним гомоном сунув слідом за вершниками. Попереду біг старий віщун, супроводжуваний кількома помічниками, — і лишалося тільки дивуватися, звідки в цієї старої людини бралися міць і запал?.. Але, напевне, саме цим він і впливав на скіфів, що бігли за ним з загрозливими, войовничими вигуками.

— Е, такі справи мені вже не подобаються, — пробурмотів незадоволено Артем. — Якщо вони помітять мене, тоді несолодко доведеться… і сховатися немає куди…

Так, становище ставало загрозливе, тим більше, що з найближчих кибиток уже вибігали інші скіфи, які почули вигуки натовпу. Тепер юнакові вже зовсім не було куди тікати, його могли схопити й ті, що бігли за вершниками, і ті, що вибігали з кибиток. Саме в цю мить Артем побачив вершників.

— Варкане! — гукнув він щосили. — Варкане, рятуй!

Молодий скіф побачив його. З його губів зірвався вигу здивування. На скаку він раптово спинив коня. За мить кінь був уже біля Артема. Варкан подав йому руку і допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан уже знову мчав галопом, наздоганяючи вершників. Артем сидів за ним на крупі коня, тримаючись обома руками за плечі скіфа. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп сунув слідом за ними, його, як і раніше, очолював старий віщун.

“Чи не по наші це душі?” — майнула в голові юнака неприємна думка, від якої зразу стало моторошно. Що ж, незабаром усе з’ясується… ось уже і червона кибитка старого Сколота.

Вершники спинилися. Артем зіскочив з коня і вбіг до кибитки. Він не міг чекати й хвилинки! Адже якщо дійсно старий віщун підбурює натовп скіфів проти чужинців, треба негайно щось придумати, якось захищатися… треба… Але що саме “треба” — Артем, звичайно, не знав. Побачивши запитливі, стривожені обличчя товаришів, він закричав:

— Сюди суне юрба на чолі з віщуном! Зараз вони будуть тут!

Він одразу помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як трохи, підвівся Дмитро Борисович. Старий вождь, звісно, не розумів Артема і тільки запитливо дивився на нього.

— А чого вони хочуть? — спитав Іван Семенович нарешті.

— Не знаю… вони напали на Варкана… напосіли… йдуть сюди… дуже розлючені чимсь…

Більше Артем не міг пояснити нічого. Втім, до кибитки увійшов Варкан і почав розповідати, звертаючись разом і до Сколота і до Дмитра Борисовича. Обличчя старого вождя насупилося.

— Що він каже? — спитав Іван Семенович археолога.

— Не розумію… мабуть, він забув, що я не знаю скіфської мови… щось дуже серйозне, здається мені…

Раптом, перебивши Варкана, Сколот узяв з килима свій шолом. Рука його лягла на золоту рукоятку короткого меча. Але він не підвівся, а лишився сидіти, тільки показав Варкану рукою на гостей.

Варкан зрозумів. Він повернувся до Дмитра Борисовича і знову заговорив — тепер уже грецькою мовою. Археолог уважно слухав його, пощипуючи стурбовано борідку.

• Предыдущая
• 27/94
• Следующая