Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/94
• Следующая

Вождь уже сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого золотого шолома він не здавався таким суворим, як раніше. А може, суворість його зникла ще й тому, що тепер він усміхався, його жести були легкі і позбавлені тієї урочистості й підкресленої поважності, які були притаманні йому, коли він сидів на коні на чолі своїх воїнів.

Біля вождя стояв молодший скіф з маленькою кучерявою борідкою. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Що ж, Артем одразу відчув, що він цілком поділяє симпатії старого вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне обличчя з маленькими темними вусами і борідкою, ясні очі й високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть непомітно глянув на Ліду: а як ставиться вона до цього нового знайомця? Та Ліда була зайнята своїми особистими справами.

Побачивши на жердині, яка стояла посеред кибитки і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку з оздобами, Ліда раніше за всіх зрозуміла призначення цієї речі. Пластинка з відшліфованої бронзи заміняла скіфам дзеркало, це було ясно. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла свої кучері.

— Та гарна, гарна й так, — насмішкувато мовив Артем. — Невже ти не певна цього?

Ліда спалахнула. Старий вождь теж помітив, як милувалася дівчина перед бронзовим дзеркалом. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Тоді Ліда остаточно зніяковіла і відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само доброзичливо всміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома таки давалася їм взнаки після всіх пригод цього надзвичайного дня.

— Добре, хоч відпочинемо трохи, — сказав задоволено Іван Семенович, влаштовуючись зручніше. — Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно. Дмитре Борисовичу, ви б спробували вашою грецькою, га?

— Та я майже забув її…

— А ви спробуйте. Це ж нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович, насилу згадуючи слова, повільн вимовив першу фразу. І хоч вона була, з його погляду, страшенно кострубата, — старий вождь і молодий скіф з подиву широко розплющили очі. Вони нахилилися до археолога і напружено слухали. Дмитро Борисович повторив фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув переможно Артем.

Молодий скіф уже відповідав археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова почалась. Була вона не дуже легкою, переривалася, коли замість слів, яких явно бракувало, Дмитрові Борисовичу доводилося пояснювати свою думку жестами, але то була все-таки вже справжня розмова! Через кілька хвилин археолог, витираючи з лоба рясний піт, сповістив:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Баркам. І вони обидва дуже нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена чужою мовою, обидва скіфи по черзі схвально кивнули головами. Потім вождь плеснув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких. Вождь урочисто вказав на принесену чашу, запрошуючи гостей.

— Запрошує пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що це таке? Невже…

Він спинився, наче побоюючись сказати щось зайве, але не відводячи зацікавлених очей од чаші.

— Напевно, щось схоже на вино! — висловив думку Артем, — Чим-бо ще можна частувати гостей?

І знову юнак мав рацію. В чаші був хмільний напій, солодкуватий і густий, міцний і запашний, хоча й не звичного червоного або золотавого кольору.

Дмитро Борисович пив цей напій по краплині, смакуючи і весь час намагаючись вгадати його походження. Іван Семенович, помітивши його роздуми, впевнено сказав:

— Безумовно одне: це не виноградне вино.

— А хто ж у цьому сумнівається? — жваво відгукнувся Артем. — Де ж це бачено, щоб виноградне вино було такого білуватого кольору? Та й звідки воно мало б тут узятись?

— Юначе, не заважайте, — грізно відповів археолог. — Я думаю… думаю, що це… так, безумовно, інакше не може бути! Це й є та сама оксюгала…

— Як?

— Оксюгала… і як же неприємно мати справу з молоддю, що не має найменшого уявлення про елементарні історичні й археологічні джерела! Навіть соромно!

— Пробачте, Дмитре Борисовичу, — покірно схилив голову Артем, лукаво зиркнувши на Ліду.

— Я кажу — оксюгала, про яку згадують стародавні, історики. Адже ще Гомер і Гессіод, славні старогрецькі автори, вважали, що, крім м’яса, звичайною їжею стародавніх скіфів було молоко і вироби з нього. Тому скіфів і називали “молокоїдами”, “доярами кобил”, ось що.

— Дуже поетично, чи не так? — шепнув Артем Ліді, яка ледве не пирснула зо сміху. Втім, захоплений Дмитро Борисович, не помічаючи нічого, вів далі:

— І я вважаю, що це й є та сама оксюгала, себто своєрідно оброблений і підсолоджений кумис. Племена, які належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили такі табуни… Скіфи-кочівиики їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — сир. І з молока готували свої напої, наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз. Ну, певна річ, скіфи мали не тільки коней, — додав він. — Були у скіфів також і воли, до речі сказати, безрогі…

— Комолі, — задоволено втрутився Артем, якому дуже кортіло довести свою обізнаність.

— Так, так, саме комолі: роги в них не росли, бо було дуже холодно. Так от, мали скіфи овець, свиней, кіз. Зважте, скіфи знали і собак, а чомусь наші господарі страшенно бояться симпатичної Діани. Може бути, що собаки вимерли тут, у цій печері? Не знаю, не знаю… — Дмитро Борисович знову відпив ковток оксюгали.

Артем відкашлявся і спитав:

— А що це за слово таке ви вимовили, Дмитре Борисовичу, — “енарей”, коли говорили про старого віщуна в незграбному жіночому одязі?

— О, це дуже цікаво, Артеме! Бачте, жерцями в скіфів були не чоловіки, а жінки…

— Як жінки? — здивовано перепитала Ліда, а Артем навіть відсунув чашку.

— Уявіть собі, друзі мої! Геродот, наприклад, розповідав, що коли серед жерців у скіфів і були чоловіки, то ними виявлялися тільки енареї, женоподібні суб’єкти, зодягнені в жіночий одяг.

— Ну, наш віщун аж ніяк не женоподібний: худий, велика сива борода, — хіба що зодягнений як жінка, — заперечив Іван Семенович.

— Трудно сказати, дорогий мій! Хто знає, може, колись раніше, в молодості, чи що, наш віщун і був дуже женоподібним. Крім того, згадайте тих його помічниць, які за його наказом хотіли схопити полонених. Хіба це були не жінки?

— Та-ак, — нерішуче протягнув Артем. — Хоч ці жінки й могли б дати одкоша першим-ліпшим чоловікам… Та що в них, у скіфів, матріархат був, чи що?

— Цілком можливо, друже мій, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — Бачте, найближчими сусідами скіфів у цих місцях були племена савроматів, відомих своїм граничним матріархатом; на чолі племені стояла жінка. І це, певна річ, не могло не позначитися на відношенні до жінок і в скіфів. А на Сході і в Середній Азії в епоху скіфів і їхніх родичів — саків і массагетів — були навіть цариці-полководці…

— Навіть так? — вкрай здивувалася Ліда.

— Ну, звичайно, — впевнено відповів Дмитро Борисович. — Наприклад, Зарина, що розтрощила перського царя Кіра й наповнила його відрубану голову кров’ю персів… Отже, скіфські жінки спритно їздили на конях, брали участь у походах не гірше, а можливо й краще за чоловіків. Адже про це свідчать, до речі, й поховання скіфських і савроматських амазонок із зброєю, відкриті в курганах. Я думаю, що звичай скіфів робити жерцями саме жінок і бере свій початок з тих часів. І наш старий віщун якраз і є енареєм, женоподібним чоловіком. Женоподібність його, звичайно, стерлася з часом, з роками, а жіночий одяг він носить, як і раніше. Ну, про все це ми, мабуть, дещо дізнаємося згодом… А оксюгала, Іване Семеновичу, їй-бо, вище всяких похвал, чи не так? — закінчив свою імпровізовану лекцію археолог.

— Що ж, і мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не занадто хмільна вона!..

• Предыдущая
• 26/94
• Следующая