У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік - Страница 6

• Предыдущая
• 6/30
• Следующая

Начальник поліції Гольм був дуже ввічливий, але дотри мувався офіційної дистанції. Він при кожній нагоді наго лошував на своїй безсторонності й не хотів ні в що втручатися. На допомогу їм він дав свого помічника Карлсена. То був меткий молодик, син тутешнього торговця мануфактурою, який добре знав містечко. Його явно тішила співпраці з такими фахівцями, і він намагався справити на них гарне враження.

— У цю пору наше містечко мертве, — пояснював він коли вони їхали до помешкання Елли Гансен. — Зате влітку в нас людно. До моря кілометрів п'ять, берег чудовий. Гарна вода, повно літніх будиночків, та ще й збудували великий готель. Так, улітку в Алькюбіні цікаво.

Лікарня стояла на околиці, а ще за кілометр уздовж головної вулиці починався квартал новобудов — ряди притулених один до одного будиночків з окремими входами й подвір'ями.

— Їх побудував муніципалітет, — пояснив Карлсен, — і винаймає переважно медсестрам та молодим лікарям Але тут мешкають не тільки медичні працівники. В кожному будиночку — дві квартири. Хто мешкає на першому поверсі, той має ще й маленький садочок. Квартири, звичайно, дорогі. Але ж усі, хто їх винаймає, отримують доплату. Ось ми й приїхали.

Помешкання Елли Гансен було на другому поверсі. Вони піднялися прибудованими зовні сходами на балкон, спільний для цілого поверху. Над ним нависав дах, захищаючи його від сонця й від дощу. З балкона був вхід до маленького передпокою, праворуч від нього містилася досить велика вітальня, а за нею спальня. Проти вхідних дверей були двері до кухні й до ванної кімнати. Карлсен показував їм усе, наче агент, що продає нерухоме майно.

— Коли ці будинки ще тільки побудували, тут мешкала моя сестра. Тепер вона переїхала до столиці.

Вітальня була гарна, хоч надто заставлена меблями. В невеличкій спальні найперше впадало в око широке ліжко. Там було неприбрано, на стільці висіла спідня білизна, двері вбудованої шафи стояли прочинені. Кухня виявилась довгою і вузькою. На столі лишилася кухонна дошка зі шматком надрізаного м'яса, листки салати й помідори.

— Отам вона лежала, — сказав Карлсен. — Ми нічого не чіпали, тільки забрали тіло. Начальник поліції не хотів, щоб ми щось робили, поки ви приїдете. Пресі ми теж нічого не казали. Всі, звичайно, знають, кого ми ув'язнили. Відомо, як то буває: одне одному на вухо, і пішло. Але офіційно ніхто нічого не довідався, ані найменшої дрібниці.

Тюге кивнув головою.

— Елла Гансен була тільки в купальному халаті поверх коротеньких штанців. її вдарили кухонним ножем спереду. Лезо пройшло просто під грудиною й розітнуло велику артерію біля хребта. Мабуть, вона відразу померла. На ножі не залишилося відбитків пальців. Ганчіркою, яку знайшли біля трупа, вбивця, видно, стер сліди з колодочки. На ній є сліди крові вбитої, але більше немає нічого, що нам знадобилося б.

Тюге заглянув у шухляди і в шафу. Там усе стояло на своєму місці. Поульсенові не важко було прибрати зі столу одне накриття. Вони повернулися до вітальні. Невеличкий столик, накритий білою скатертиною, з одного кінця, — тарілка, виделка з ножем, чарка, кошичок з нарізаним батоном, пляшка червоного вина, відкоркована, але не чіпана. І ніби навмисна порожнеча з другого кінця. Він, певне, попересував накриття. Нетреба великої уяви, щоб помітити: вечерю готували на дві особи. На цьому стільці, мабуть, сидів Поульсен. Його запросили, і двері були не замкнені… а все ж таки? Треба бути дуже близьким знайомим, щоб так просто зайти й сісти. Тюге спробував уявити собі, що б зробив він сам. Якби, скажімо, його запросив до себе Брант. Він би трохи походив біля будинку, тоді ще раз повернувся б. Тюге, дивуючись, похитав головою. Потім підійшов до програвана й надів окуляри. Платівка й досі лежала на диску, а обгортка з неї — на підлозі. Скрябін. Третя симфонія. «Божественна поема».

— Тобі відома ця річ, Нільсе?

Тюге не захоплювався музикою, але знав, що Брант її любить. І досі ще бігає на концерти!

— Відома. Я її чув колись.

Це вже добре. Брант оглянув платівку й наморщив лоба.

— Дивно, що така платівка є в новомодному помешканні. Скрябіна мало грають. Це один із росіян, що жив на зламі сторіч. Партійне керівництво якийсь час вважало його надто романтичним, але все-таки вирішило прийняти його. Бачиш, це російське виконання. Московський державний оркестр.

Він підійшов до етажерки в другому кінці кімнати, де було чимало книжок і з півсотні платівок. Брант зняв їх на підлогу і всі докладно переглянув.

— Чуєш, Тюге, виходить казна-що, тут сама поп-музика, добір класики не сягає далі за увертюру до «Летючої миші».

В Бранта затріщало в колінах, коли він підвівся. Тюге подивився на нього.

— Якого біса вона грала цю платівку?

Брант похитав головою. Тюге підійшов до вікна й визирнув надвір. Вулиця між будинками була порожня. В садку якась невисока жінка в облізлому хутрі зривала біля низької огорожі проліски. Поульсен казав, що платівка крутилася, коли він зайшов. Він зняв голку і вимкнув програвач, як платівка дограла до кінця. Запис розрахований не більше, як на двадцять хвилин…

— Треба пошукати відбитків пальців на платівці й на обгортці,— мовив Тюге, хоч міг цього й не казати: Брант ніколи такого не забув би.

Він задумливо потер носа. Чому вона вибрала саме цю платівку, чому? Випадково? Може. Але речі повинні узгоджуватись одна з одною. Тюге не любив випадковостей, не вірив у них, все повинне мати якийсь сенс. Він знову глянув на жінку в садку.

— Це та жінка впізнала Поульсена, коли він тікав? Карлсен визирнув з-позад його плеча.

— Та, — сказав він.

— Я піду до неї,— промурмотів Тюге. — А ви тим часом зробіть тут усе, що треба, Нільсе.

Брант похмуро кивнув головою. Нічого не вдієш, буденну роботу треба теж робити, де ж вона дінеться.

Сходи з кухні виявилися вузенькими й стрімкими, вони спускалися аж до підвалу, який тягся під цілим будинком. Надвір вели інші двері й кілька східців у кінці підвалу. Коли Тюге вийшов ними, то опинився з боку головної вулиці. Він похитав головою. Дивно, що Поульсена хтось побачив, якщо він ішов сюдою. Почав сипати сніг. Тюге повернувся назад уздовж фасаду й подзвонив у двері пані Асмусен. Двері відразу відчинилися. Мабуть, вона чекала на нього в передпокої. То була низенька, згорблена, зморщена бабуся років за вісімдесят. В очах у неї світилася жвава цікавість. Вона зустріла Тюге, мов приятеля, за яким давно знудилася, й відразу посадовила його на канапу. Вони перемовилися кількома банальними словами про страшний випадок, що привів його сюди. Пані Асмусен, здавалося, була швидше збуджена, ніж нажахана. Вона заходилася пригощати Тюге кавою й тістечками.

— Ви, мабуть, добре знали пані Гансен?

— Панну Гансен, — ущипливо поправила стара. — Наскільки я знаю, вона не виходила заміж, але сина має. Милий хлопчик. І як можна віддати дитину в інтернат! Але як не віддаси, якщо хочеш утішатися життям. Я її рідко бачила— В голосі пані Асмусен забринів докір. — Зате чула. її гостей, її страхітливі платівки! Тут крізь стіни все чути. Правда, вона була привітна, як часом зустрічала мене. І подзвонила лікареві, поклала мене до лікарні, коли в мене був бронхіт. Літо цього року виявилося погане.

Тюге співчутливо похитав головою — так, хвороба вимучує людину. У винагороду за це стара налила йому ще одну чашку кави.

— Пані Асмусен, ви дали важливе свідчення. Ви бачили головного лікаря Поульсена, коли він виходив із цього будинку десь о шостій вечора позавчора, правда? Він підтвердив ваші слова

Вона напружено вислухала його й суворо кивнула головою.

— Я й сподівалася, що він підтвердить їх. Не така я жінка, щоб плескати язиком!

Тюге заспокійливо підняв руки: мовляв, ніхто про неї такого не подумав би. Але свідки часто бувають неуважні й ненадійні. Тому приємно зустріти таку спостережливу людину.

— Я тільки хотів сказати, що навряд чи буде потрібно викликати вас до суду.

• Предыдущая
• 6/30
• Следующая