КРАХ - Родригес Альберто - Страница 9

• Предыдущая
• 9/28
• Следующая

Освальдо нишпорив навкруг очима.

— Ну, зробив?

Данієль дістав з ящика невеликий пакет.

— Про всяк випадок зробив півсотні. Тримай.

Освальдо розгорнув пакет.

— Люкс! — глянув він на посвідчення протипожежної охорони. — Працюй так і не матимеш ніякої мороки. Якщо, звичайно, не провалиш мене.

— Облиш, ти ж знаєш, я не зверну назад.

— Так. Але ж зараз, коли плід майже вистиг…

— Так що? Може, маєш сумнів щодо мене?

— Ні, друже. Просто те дільце, що маємо уладнати — то не дитяча забавка.

Данієль огледівся. Крізь вікно було видно, як на кухні порається жінка.

— Тихіше говори, стара ж може почути, — прошепотів.

— А хіба вона не знає про «мандрівку»?

— Ой, хлопче! Вона навіть не знає, що я в це устряв. А якби дізналася, що я її кидаю, таке було б!

— А ти не думаєш її викликати потім?

— Куди ж я її подіну? Хіба не знаєш, що на півночі, в США, на мене чекає Марія?

— Правда! Я й забув.

— Послухай, якщо вже заговорили про це. Виїзд — справа певна?

Освальдо звів руки догори:

— Про що мова! Ти ж знаєш мене.

— Так, проте… Ти ж про це більш не говориш.

— Про це потім, хлопче. Виїзд треба заробити. А тоді жируй собі, коли неждано-негадано опинишся на півночі і розважатимешся зі своєю кралею.

Данієль усміхнувся, сів на ящик, в якому були посвідчення:

— Я знав, ти і Кіт — хлопці надійні. Так що я повинен зробити?

Освальдо прибрав таємничого вигляду, витяг з кишені сорочки аркуш і простяг Данієлю:

— Подзвонити по цьому телефону на нафтоперегінний завод у той час, що тут зазначено, бачиш?

— Так.

— Тому, хто візьме трубку, скажеш усе те, що тут написано. Прочитай, чи все ясно.

Данієль поринув у читання, а Освальдо встав, зробив кілька кроків по комірчині. Обернувся — Данієль вже ховав папірець до кишені.

— Усе зрозуміло? — перепитав.

— Все, — відповів той.

— Гаразд. Друге, що маєш зробити, — це підвезти шістьох дуже важливих для нас людей. Де їх забрати — сповістимо згодом, тому з цієї хвилини ти з дому не відлучайся,

— І де я маю забрати цих типів?

— Не скажу, бо й сам не знаю. Завтра буде нарада в Бона Сієга, там отримаємо останні інструкції. Єдине скажу — їх шестеро, та не знаю, чи усіх ти забереш, чи лише декого. Після наради я і Кіт зателефонуємо тобі, де і скількох ти маєш забрати. Того ж дня треба буде тобі і по телефону дзвонити.

— І усе це ви скажете мені по телефону?

— Так. А що?

— Це ж небезпечно. Якщо хтось підслухає, ми всі провалимося. А я не можу поїхати на цю нараду в Бока Сієга?

Освальдо замислився, провів рукою по голові, відповів, ховаючи очі:

— Розумієш, друже, я передаю лише те, що сказав Кіт. Ти не можеш прийти на нараду, і, наскільки я знаю, нема іншого способу зв'язку, так що…

— Ні, є.

— Який же?

Данієль встав.

— Ходімо.

Через кілька хвилин вони стояли біля виходу. Освальдо тримав у руках пакет з посвідченнями.

Данієль витяг з рота сигару.

— Тобі сподобалася кава?

— Звичайно. Твоя жінка готує її дуже смачно.

— Шкода, що ти більше не покуштуєш її, — засміявся тихенько Данієль.

— Шкода! — усміхнувся і Освальдо.

— Чого так поспішаєш? Побудь ще трохи.

Лице Освальдо знову споважніло.

— Що ти, мені треба виконати ще одне завдання. Мушу побачити ще одного хлопця, механіка, я замовив йому бачок.

— Бачок? Для тебе?

— Ні, друже, для… та ти знаєш.

Данієль торкнувся рукою підборіддя, всміхнувся і підморгнув:

— Ти хочеш сказати, що на нафтоперегінному буде весело, га?

Освальдо ступив крок назад, звів брови і розвів руками;

— Не знаю, хлопче. Уяви собі сам!

— Я тобі казав, що зроблю все можливе, аби встигнути, серце моє, та часу не вистачає. Дивися, уже нарізані всі частини, їх треба лише зварити. Ти не турбуйся, я працюватиму усю ніч, і побачиш…

Маленький механік метушився серед шматків нікелевої сталі, розкладених на підлозі старого гаража.

Освальдо випустив кільце диму:

— Не метушися, друже. Завтра закінчиш. Але вже на вечір має бути готове, так що завтра не йди на роботу.

— Прогули ні до чого. Завтра вранці закінчу.

— Річ у тім, що завтра тобі вже не доведеться тягти лямку, — наголосив Освальдо на останніх словах.

Очиці механіка розширилися, лице під мастилом зблідло.

— Так мені більше не треба буде гнути шию?

Освальдо кивнув усміхаючись.

Механік взяв ослінчика, поставив біля Освальдо і сів.

— От так, так! Мені це подобається. Я знав — як щось путнє наклюнеться, ви мене не забудете.

— Я друг тих, хто зі мною дружить, хлопче. А якщо поважаю когось і бачу, що він чоловік на всі сто, такого я не забуваю. Ти заслужив мою дружбу, і я за тебе піду на все. Адже спочатку сумнівалися, кого взяти — тебе чи того типа з друкарні…

— Кого з друкарні?

— Та там одного, він зробив нам посвідчення протипожежної служби. Тоді вирішили залучити вас обох, але ж я завжди підтримую тебе, то йому дали роботу гіршу, а тобі кращу. Ясно?

Механік кивнув.

— А що той тип — слабак?

— Ні, ні! То рубака, просто гине за нашу справу. Але він мені не приятель, як ти.

— На віки вічні, — запевнив механік.

— От я й рекомендував тебе шефу. Сказав, що ти — серйозний, надійний, і я за тебе ручаюся. І тоді він згодився запросити тебе.

Механік розплився у посмішці, плеснув Освальдо по плечу:

— Дякую, друзяко.

— Сьогодні — я тобі, завтра — ти мені.

Освальдо глибоко затягся димом, кинув сигару, розтер черевиком.

— Послухай, а що я маю робити?

— Доведеться ризикнути… Та хто більше ризикує, у того більше й грошиків буде на Півночі. Ясно? А справа ця певна, бо керують нею звідти, а вони ж на цьому собаку з'їли.

— Отже, після того як упораємось, ми зможемо накивати п'ятами? — запитав механік.

— Звичайно, старий! Це належить до плану. Від'їзд усім забезпечено.

— Ти певен?

— Цілком. Адже ми мусимо ще забрати з собою якихось шістьох типів, вони там потрібні.

— Велике цабе ті типи?

Освальдо знизав плечима:

— Не знаю. Та коли американці так про них дбають, то є причина. В тебе є олівець і папір?

Механік витяг з шухляди робочого столу блокнот із вставленим у нього олівцем.

Освальдо занотував щось у записнику, вирвав аркуш, передав механіку.

— Ось адреса в Бока Сієга. Завтра о дев'ятій вечора мусиш прибути на нараду.

— Їхати своєю машиною?

— Авжеж. Треба ж привезти бачок.

— Так, так.

— Ну то завтра о дев'ятій, — нагадав Освальдо, виходячи.

— До завтра, друзяко, — відповів. механік і зачинив двері.

Тоді підійшов до свого робочого столу, ввімкнув приймач і сів. Залишалося ще багато зробити, щоб закінчити роботу до наради.

Субота, 23 березня.

Двері будинку в Бока Сієга не розчинилися ні разу за весь день. Над будинком зависла така тиша, наче в ньому й не люди були, а заводні ляльки — накрут скінчився, і вони завмерли.

Рівно о дев'ятій голубий «шевроле» порушив тишу. Він припаркувався за «понтіаком» навпроти ґрат палісадника.

— …І поїздом закінчується перша фаза операції. Усе, що я вам розповів, вивчено іноземними фахівцями; ми з Ромуальдо сьогодні ще раз усе продумали і внесли необхідні поправки. Інструкції дуже точні, в них не можна нічого змінювати. Після закінчення диверсії головне завдання — вивезти шістьох чоловік, які зараз у підпіллі.

Аренсібія зробив паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова на чотирьох слухачів. Тоді продекламував з фальшивою пристрастю:

— Це великі люди, безкорисливі борці, їм належить реорганізувати нашу боротьбу в еміграції, вивести її з безвиході, в якій вона опинилася. У недалекому майбутті завдяки знанням та досвіду вони гратимуть надзвичайно велику роль у створенні партизанських вогнищ, які зітруть з нашої землі комуністичний терор і поновлять вільне підприємництво. — Постукуючи по столу, він додав твердо і рішуче: — Ці люди — борці за демократію!

• Предыдущая
• 9/28
• Следующая