КРАХ - Родригес Альберто - Страница 10
- Предыдущая
- 10/28
- Следующая
Четверо заворушилися в кріслах. Ще в повітрі бриніли слова Аренсібії, коли він нахилився вперед і промовив довірчо, м'яко:
— Для повної ясності хочу підкреслити, що було б дуже, дуже добре для нас, якби ці люди прибули з вашою допомогою. Це нам врахується. Ясно?
Усі четверо знову ворухнулися — тепер одностайно. Жодного слова — усі мовчки згодилися.
— Добре, — завершив Аренсібія. — От і все, що треба знати на даний момент. Є питання?
Питань не було, усі лише схвально перешіптувалися.
Кіт подав знак помічникові, і той вийшов з кімнати з картонною коробкою, яку приніс від Данієля.
Аренсібія відкрив портсигар, дістав сигару, надкусив кінчик.
Вільям, експерт, старанно чистив свій браунінг, з губи його звисала сигарета.
Дим білим ореолом оповив голови чоловіків.
— Дозвольте, сеньйоре? — звернувся механік до Аренсібії. Той кивнув.
— Чи не могли б ви сказати хоч кількома словами про… ну, про виїзд?
— Так. Я саме збирався. Після закінчення операції ми групами прямуємо до місця, про яке буде сповіщено кожному окремо. Там чекатимемо на сигнал для загального збору.
— А що то за сигнал? — перебив механік.
Аренсібія усміхнувся, відкинувся на спинку крісла. Підніс сигару до рота, глибоко затягся і видихнув клуб диму:
— Що ж може бути краще за клуби диму над охопленим вогнем заводом? — кинув він іронічно, стежачи очима за стовпчиком диму над своєю сигарою.
Запала коротка тиша. Усі заусміхалися.
— Коли зберемося, — провадив далі Аренсібія, — переберемося до сховища. Дим над заводом послужить також сигналом для судна-матки, яке пошле по нас моторку.
— Серед білого дня? — очі механіка розширилися від здивування.
Аренсібія м'яко струсив попіл у попільничку, глянув прямо на механіка:
— Це було б дурістю. Вночі. Чекатимемо ночі у сховищі.
— А якщо сигналу не буде? — втрутився експерт.
Аренсібія не доніс сигари до рота:
— Тим гірше для нас. Там подумають, що диверсія не вдалася, і чекатимуть поновлення контактів. Тому, якщо в установлені дві години вибуху не буде, нам доведеться довго сидіти в сховищі.
— Не виключена можливість, що на узбережжі посилять пости, — зауважив механік.
Кіт подав голос, зосереджено дивлячись на цигарку, яку м'яв пальцями:
— А звідки ж їм знати, що люди, які здійснили диверсію, збираються виїжджати з країни, тим більше завтра? В усякім разі, усе передбачено. Вони думають, що ми сідатимемо на корабель в одному місці. А корабель нас чекатиме зовсім у іншому.
У дверях з'явився Освальдо, подав знак Котові. Той встав, погасив сигару, промовив:
— Тільки що до Данієля послали голуба з інструкціями щодо його участі в операції. Це був наш останній контакт із зовнішнім світом. З цієї миті ніхто не може вийти звідси — заради безпеки і успішного виконання плану.
— Чи можу я внести бачок? — запитав механік, устаючи.
— Давай, тільки швидко, — відповів Кіт.
Механік попрямував до дверей.
Аренсібія і Вільям рушили до своєї кімнати.
Освальдо підійшов до Кота.
— Ходімо передрімаємо чи почекаємо механіка? — запитав.
— Піди йому допоможи. Та й подивишся, чи ніхто не бачить, як він вносить бачок.
Коли Освальдо підійшов до «шевроле», йому почулося, що механік щось говорить.
— Хе! Говориш сам із собою, друзяко? — пожартував.
Механік обернувся.
— Га? А, то ти, соколику. Добре, що прийшов, самому незручно виймати.
Освальдо нахилився над дверцятами:
— Давай допоможу.
ПОКЕР
Неділя, 24 березня.
5-та година ранку.
Машина-молоковоз мчалася по Гуанабо. Два яскравих конуси вирвавшись із передніх фар, висвічували асфальт П'ятої Авеніди. Вранішня зоря тільки-но зароджувалася.
Гуанабо ще спав, коли машина зупинилася біля тротуару. Шофер виліз із кабіни і підійшов до прохідної, де стояли двоє чергових.
— Як справи, хлопці? — запитав він замість вітання.
— Чудово, Рауле. Будеш ставити шланг?
— Так. Чи не знайдеться у вас трохи кави?
— Знайдеться. Візьми там, у термосі.
Поки Рауль пив каву, надворі світало.
5-та година 35 хвилин ранку.
— О'кей, — сказав Аренсібія і тицьнув у механіка. — Тепер твоя черга. Виїжджай на своїй машині. Інструкції тобі відомі. Ясно?
— Так. Це неважко. Певний, усе буде добре. Мені завжди везло. Повезе й тут.
— Маю надію, — одгукнувся Аренсібія.
У дверях механік зіткнувся з Освальдо, В руці той тримав портативний радіоприймач,
— Чи не мій це? — запитав механік, хоч і сам бачив, що його.
— Так. Розумієш, друже, зараз нам не до музики. Того я й витяг його з твоєї машини.
— Добре…
— Залиш, — втрутився Кіт, радий нагоді продемонструвати, що він відповідальний за справу. — Не треба нічим відвертати своєї уваги.
5-та година 45 хвилин ранку.
Вони мовчки вийшли з будинку в Бока Сієга. Кіт двічі повернув ключ у замку. Освальдо сів за кермо «понтіака», Кіт — поруч. Аренсібія та експерт вмостилися позаду.
— Що ж, хай нам щастить, — промовив Кіт, усе ще намагаючись привернути увагу до себе.
— Краще побажаємо собі доброї роботи, — відрубав Аренсібія. — Я не дуже вірю у щастя. Береженого й бог береже.
— Маєте рацію, — зауважив Кіт. Помовчав. Тоді додав: — Я завжди обережний.
— Авжеж, — вказав на Кота Освальдо. — Обережний, як звір.
Аренсібія ковзнув по ньому порожнім поглядом. Знизав плечима. Через мить сказав Котові:
— Вже час, чи не так?
— Рушай, — наказав Кіт Освальдо.
«Шевроле» під'їхав до стоянки біля ресторану «Тарамар». Механік виліз з машини, зайшов до ресторану, сів біля шинквасу і замовив каву з молоком. А сам спостерігав за дорогою. Місце для спостереження було чудове. «Усе гаразд», — майнула думка.
Офіціант поклав перед ним серветку, поставив на неї чашку.
Механік сьорбнув кави, їсти не хотілося нітрішечки. Він дістав з кишеньки сорочки олівець і почав креслити на серветці кружечки, рисочки. «І чого вони затримуються, — подумав. — Аренсібія попереджав, аби нічого не писати. Даремно я граюся олівцем».
Та кожен з шести відвідувачів, що були у залі, займався лише своїм сніданком.
Механік сховав олівець, знову надсьорбнув каву і кинув сторожкий погляд в бік автостради.
Трохи згодом на стоянці біля «Тарамару» з'явився «понтіак» і зупинився ближче до шосе. Кіт вийшов з машини, підняв капот. Аренсібія з машини-зауважив: «Уже мусив би проїхати». Кіт удав, ніби перевіряє мотор.
— Спробуй ще раз, — гукнув Освальдо. — Почекай, заглуши.
Усі, хто сидів у машині, та й сам Кіт, уважно стежили за машинами, які курсували автострадою Віа Бланка з Гуанабо.
Молоковоз, що їхав по Віа Бланка, залишив позаду пляжна селище Тарару. «Музичний пляж Куби», — згадав шофер Рауль і заспівав;
— Та-ра-ра… Та-ра-ра…
Під'їхавши до «Тарамару», Рауль побачив «понтіак», в моторі якого копався чоловік. Він не надав цьому ніякого значення, не звернув уваги і на те, що чоловік при під'їзді молоковоза швидко опустив капот і сів у машину. Усе було буденно, навіть те, що «понтіак» виїхав зі стоянки і рушив слідом. Справді, що в тому дивного? У всякому разі, так здавалося.
Механік не пропустив нічого. Він підкликав офіціанта, спитав:
— Скільки?
Офіціант подав рахунок. Механік поклав гроші на шинквас. Нервуючись, допив каву. Майнула думка: «Ще б не стало мені погано». Взяв решту і вийшов до свого «шевроле-55». «Не треба нервуватися, усе буде гаразд. Вони знають, що робити».
На ручці дверцят автомобіля залишилися плями поту від його пальців.
— Обжени його! — квапив Аренсібія, і Освальдо додав газу. «Понтіак» та молоковоз майже одночасно в'їхали на міст Тарара, та легкова машина вирвалася вперед. Автомобіль, хоч і мав надійну амортизацію, трохи підстрибував на кожній вибоїні моста.
— За цим поворотом, — попередив Аренсібія, — простягаючи вперед руку. — Ми повинні бути там раніше.
- Предыдущая
- 10/28
- Следующая