Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 40
- Предыдущая
- 40/86
- Следующая
— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив академік Антохін, виходячи, нарешті, з машини. Очі його не бачили нічого, крім цілком незрозумілого буйного чуба Андрія Антоновича. — Е… як почуваєте себе в незвичних сільських умовах? — поцікавився Антохін, обходячи навколо старого й оглядаючи його з усіх боків, мов небачену рідкість.
— Нічого, Іване Петровичу, — відповів Андрій Антонович, весь час обертаючись лицем до академіка.
— А це… що ж це у вас? — зрештою насмілився запитати Іван Петрович, непевно вказуючи пальцем на голову старого.
Андрій Антонович розгубився ще більше.
— Це, Іване Петровичу, — почав він, затинаючись, — це отак, значить, вийшло, що…
Але його врятував Сашко, який швидко підійшов до Антохіна, вклонився й відразу заговорив:
— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу! Здрастуйте! А-а, ви дивитеся на нове волосся Андрія Антоновича? Для нас то вже звична картина, адже це ми йому таке створили! За його власним проханням… так би мовити, поза планом. Та ось ви побачите, що ми тут, у радгоспі, зробили. Просто фантастика!
— Кажете, поза планом? — недовірливо глянув на юнака академік.
Сашко відчув, що його наче облили холодною водою: і навіщо він ужив ці слова? Поза планом — це ж те, чого Іван Петрович найбільше не любив. А тут — на тобі! — відразу порадував його.
— Поза планом? — повторив Іван Петрович уже зовсім крижаним тоном і одвернувся від Андрія Антоновича, відразу втративши інтерес до його чуба. — Дуже, дуже цікаво! Що ж, піду подивлюся, що ви там іще натворили. Де ваш бригадир? Де Петро Микитович? — стукнув він паличкою об землю. — Я ж просив, щоб він був тут! І директор радгоспу теж!
Здаля до академіка вже біг Олд-Бой, слідом за ним поспішав Данило Якович. Іван Петрович Антохін сердито постукував своєю паличкою, обличчя його було похмуре. “І все це наробив я, — картав себе у думках Сашко, — наробив отим “поза планом”, одразу зіпсував йому настрій”.
Кілька годин академік Антохін пробув у радгоспі “Перемога”, знайомлячись з наслідками роботи науковців. Він мало говорив, тільки уважно слухав те, що розповідали йому Петро й Данило Якович. Обличчя його похмурнішало, коли він почув про пацюків та молочну зливу. Та коли мова зайшла про квочку, що губила яйця вздовж двору радгоспу, академік несподівано розсміявся. Петро вже подумав був, що хмара пройшла, та наступної хвилини Іван Петрович знову насупився.
Після огляду господарства академік попросив Данила Яковича залишити його з Петром: мовляв, треба дещо обговорити. Вони зачинилися в лабораторії.
Про зміст розмови академіка Антохіна з Петром не знав ніхто. Сашко тільки руками розвів, коли стурбована Люка спитала його про це.
— Не знаю, не знаю нічого, — сказав він. — Здається, щось важливе. Мабуть, академік шпетить нашого Олд-Боя.
— За що?
— А ти не знаєш? Дай боже, щоб він не добрався до нас, грішних!
Через півгодини Антохін викликав Андрія Антоновича, а згодом запросив до лабораторії всіх.
— Починається, — зловісно промовив Сашко заклопотаному Богданові й не менш стривоженій Люці. — Тримайтеся, друзі!
Справді, Іван Петрович, тільки-но всі ввійшли до лабораторії, одразу почав говорити тоном, який не припускав заперечень.
— Нічим не можу порадувати вас, товариші. Відразу відзначу, що ви, працюючи в радгоспі “Перемога”, скористалися нашим з директором недоглядом, аж надто захопилися впливом міліметрових хвиль з інфразвуком на живі організми. Працювали не досить серйозно, похапцем.
Петро втупився в підлогу, відчуваючи на собі суворий погляд академіка.
— Досліди робили випадково, наслідки цих дослідів не вивчали так глибоко, як цього вимагає надзвичайна важливість і значення їх.
— От розпікає! — прошепотів Богданові невгамовний Сашко.
— Мовчи… в-він має рацію, — відповів сердито Богдан.
— Давайте коротко перелічимо те, що зробила бригада, — вів далі Іван Петрович. — Опромінення зерна для посівної пройшло більш-менш вдало. Але хіба не ганьба для серйозних дослідників випадок з пацюками? Добре, що пощастило відразу ж ліквідувати це ускладнення. А що могло б з цього вийти? Стихійне лихо. І цей випадок — наслідок неуважного, неохайного ставлення окремих товаришів до своїх обов’язків!
Тепер опустив очі Сашко. “Неуважність, навіть неохайність, — подумав він гірко, — але ж я дуже втомився… Хіба ж я міг думати про таке? Що тут казати, дорікати може кожен, а тим більше академік. Хоч, звісно, я й справді винен, тут нічого не вдієш, винен, що не кажи”.
— Так, — вів далі Іван Петрович. — Наслідки опромінення курей та яєць. Тут обійшлося спокійніше, хоча гігантизм і в цій галузі — явище негативне й небажане. Ми й досі не знаємо, до чого воно приведе. Але і в цьому експерименті не було повного аналізу, експозицію встановлювали випадково, не вивчали локальних можливостей опромінення, та ще й з інфразвуком. Ви надто захопилися, товариші, успіхами! Це основна провина, якої вам не можна вибачити. Найкраще, на мою думку, сталося з опроміненням кролів. Правда, тут немає ніяких надприродних речей, “чудес”, які в серйозній науковій роботі взагалі не потрібні, підкреслюю це. Досліди було поставлено з розумінням справи. Товариш Люба вела щоденник, і наслідки дослідів, зафіксовані в ньому, дуже цікаві. Наприклад, значною мірою розв’язано питання про вплив міліметрових хвиль з інфразвуком на найпростіші організми — бактерії, інфузорії. Це певний внесок!
Він ввічливо вклонився Люці, що відчула, як її щоки заливає рум’янець: адже вона була єдина, кого академік Антохін не розпікав, а навіть хвалив, хвалив, та ще й як!
Але відразу по тому голос Івана Петровича набув гнівного звучання, яке не лишало сумнівів, що загальний присуд його буде негативний.
— Тепер щодо корів. Я вважаю, що в цій галузі ставлення товаришів до праці було абсолютно неприпустиме, легковажне і тому навіть шкідливе! Де ж це бачено: не перевіривши наслідків опромінення на одній тварині, відразу поставити широкі досліди на доброму десятку корів? Як міг з тим миритися Петро Микитович, який мав неодмінно втрутитися в організацію роботи, виправити помилку, якщо її вже припустилися. Однак, як мені стало відомо, Петро Микитович цього не зробив, бо захопився конструюванням нових апаратів для прямого телебачення. Не заперечую: він досяг неабияких успіхів, але за рахунок загальної планової роботи. І я вважав, що директор радгоспу, Данило Якович, цілком правильно обмежив діяльність бригади. Шкода тільки, що він не зробив цього раніше! Ми надто довірилися вам, товариші! Надто, і за це я теж несу відповідальність… ще більшу, ніж директор радгоспу.
Данило Якович з уболіванням поглянув на молодих дослідників. Вони сиділи схиливши голови. А Антохін безжально правив своєї:
— Звісно, дослід з волоссям Андрія Антоновича дуже цікавий… і несподіваний з наукового погляду. Але науковці винні в тому, що виникли умови, коли недосвідчена людина дістала змогу користуватися генератором і наробила лиха сторонній особі. Ви добре знаєте, про що я кажу…
Іван Петрович, мабуть, не хотів ображати старого Андрія Антоновича, який уже був не радий, що взявся опромінювати лисину Потаповича.
— Як бачите, — вів далі Антохін, — я кажу й про позитивний, і про негативний бік вашої праці, але ви наробили більше лиха. Ви працювали не так, як того вимагають інтереси нашої радянської науки! Так, так, я підкреслюю це!
Голос Івана Петровича став помітно врочистий.
— Де й коли молоді науковці мали такі можливості, які маєте ви для роботи з вашим генератором? Сором, Петре Микитовичу! Вам сказали: працюйте і допомагайте в той же час радгоспові. Вам дали все. Ви мали надзвичайно сприятливі умови для роботи. Але кожен дослідник повинен відповідати за свої вчинки. Це зрозуміло всім. Ви ж не виправдали наших сподівань. Мовчите? Нема чим виправдатися?
Пауза була дуже важка. Справді, виправдань не було…
— Так от, слухайте, що вирішило зробити керівництво інституту. Звичайно, поки що я висловлюю свою особисту думку, але гадаю, що керівництво погодиться зі мною.
- Предыдущая
- 40/86
- Следующая
