На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/42
• Следующая

Нарешті Ніанг зважився. Скоро він з апетитом їв гороховий суп.

Хлопчики ще не встигли доїсти суп, як до каюти поспіхом зайшов Дієго. Він мав намір щось сказати, але так і зостався з розкритим ротом. Капітана вразив незвичайний вигляд Ніанга. Деякий час Дієго тільки кліпав очима, не знаходячи слів, смикав себе за бороду, що траплялося з ним лише в хвилину великого душевного неспокою. Врешті, опанувавши себе, купець вимушено посміхнувся й, тикаючи на негра палицею, проказав:

— Хе, ви тільки погляньте, що чорношкірий на себе натяг! Ваша справа, герцог, але ви даремно розбещуєте його. Певен, що батькові вашому не прийде до вподоби ця більш ніж дивна дружба.

Ледве стримуючи своє обурення, Федя відповів, що Ніанг його товариш, майку й значки він йому подарував і відбирати не збирається.

Щоб якось загладити неприємне враження від досить різкої, відповіді, Кудряш запросив капітана до столу. Той одразу ж згодився.

Гороховий суп і галети дуже вподобались Дієго. Він заявив, що такої смачної страви не їв навіть за столом короля Іспанії. Закачавши рукава камзола, капітан миттю спорожнив свою миску, старанно вилизав спочатку її, а потім ложку і вже намірявся відняти миску в Ніанга. Він би, напевно, й відняв її, коли б у каюті не було Феді.

Тим часом Кудряш відкрив банку рибних консервів. Федя вже мав намір розкласти все у миски, та в цей час з’явилися алхімік, Луїс і Доменіко. Не з меншим подивом, ніж капітан, вони розглядали майку Ніанга, обмацували її, торкали значки. В очах їхніх світилася неприхована заздрість.

Коли перше захоплення пройшло, гості стали принюхуватись до пахощів невідомих їм страв. Керуючись неписаним правилом гостинності, Федя запросив Доменіко, Луїса й алхіміка до столу. Однак Дієго швидко змикитив, що невелику банку краще розподілити на трьох, ніж на шістьох. Мабуть, це розуміли й гості. Правда, Луїс, роблячи вигляд, що не помічає суворого погляду Дієго, спробував скористатися запрошенням. Але хазяїн так гаркнув на товстуна, що той прожогом вискочив з-за столу.

Гуго, оберігаючи свою гідність, ввічливо відмовився від заморської страви і заявив, що він не голодний. Доменіко, бачачи, як “гостинно” капітан повівся з конопатником, теж поспішив подякувати.

За кілька хвилин від консервів нічого не лишилося. Задоволений Дієго подобрішав, і милостиво дозволив Луїсу вилизати консервну банку. Той, спритно орудуючи товстим пальцем, вичистив банку до блиску.

— Осмілюсь запитати, герцог, — вклонився конопатник, — чим ви зволили пригостити мене?

— Рибою в томаті, — пояснив Кудряш.

— Томат… томат… — шепотів про себе Луїс, намагаючись запам’ятати нове для нього слово.

Йому хотілось при нагоді похизуватися перед своїми товаришами назвою невідомої страви, якої йому, хоч і з труднощами, вдалося скуштувати. Звичайно, нікому з його друзів не випадало таке щастя, адже про помідори ніхто з них і не чув.

Рослини з оранжевими і яскраво-червоними соковитими плодами потрапили до Європи в середині вісімнадцятого століття. Їх привезла купці з Америки. Помідори вирощували стародавні мексиканські племена й називали їх “томатль” (звідси й пішло слово “томат”). Європейцям дуже сподобались екзотичні рослини. Ними стали прикрашати квітники й клумби. Але їсти помідори ще довго боялися. Тоді широко побутувала легенда, що вони отруйні. Тільки на початку дев’ятнадцятого століття італійці перші зважились скуштувати томатів. Їх їли з перцем, часником, олією. Б Росію помідори потрапили лише в 1850 році.

Журавлиновий кисіль, хоч капітан і кидав навкруги люті погляди, Федя розподілив порівну всім. Ця страва викликала загальне захоплення. Гуго спочатку хотів було зробити вигляд, що його нічим не здивуєш, та, скуштувавши киселю, одразу ж забув про це і так само, як Доменіко, капітан і Луїс, вилизав кухоль. Тільки тоді алхімік схаменувся.

— Цей поганий хлопчисько, — шепнув Гуго капітанові, — просто заворожив нас своїми чарівними стравами. Щоправда, вони якісь неповторні на смак. Такої їжі мені ще не доводилось куштувати.

Зненацька холодний піт виступив на блідому зморшкуватому лобі алхіміка. Неспокій і острах охопили його.

— А що, — знову нахилився він до Дієго, — коли герцог, прагнучи заволодіти кораблем і вашими скарбами, підсипав нам трунку? Щось занадто вже смачно…

— Не мели дурниць, — відмахнувся капітан, — я сам бачив, як герцог розливав кисіль, і кожен брав кухоль, який хотів.

— Своїми вигадками герцог скоро переманить на свій бік усю команду, — буркнув невдоволено алхімік. — Треба кінчати з ним якомога швидше…

— Що ти сказав? Що швидше? — перепитав капітан, який краєм вуха почув останні слова алхіміка.

— Я кажу, треба швидше скінчити вічний двигун, — поспішив заспокоїти його хитрий Гуго.

— З вічним двигуном можеш не поспішати, — діловито мовив Дієго, — ти краще знайди філософський камінь.

— Обов’язково знайду, ваша милість, я ж обіцяв вам, — запевнив Гуго.

Після чудових страв, які годі було порівняти з бридкою юшкою Габріеля, гості й хазяїн в доброму настрої сіли грати в кості. Скоро гра розгорілася, і кожен намагався ошукати свого противника. Найбільше щастило алхіміку, і він, маскуючи радісну посмішку на своїх безкровних губах, тремтячими руками раз по раз клав до свого шкіряного гаманця вигране золото.

Дієго, прагнучи відігратися, все збільшував ставки. Але йому й далі не щастило.

— Іржавий якір тобі в бік! — гнівно вилаявся капітан. — Ти, певно, чаруєш кості? Признайся одразу: ти чародій?

— Що ви, ваша милість! — образився Гуго. — Я вчений. Просто зірки сьогодні стали на мій бік… Коли хочете, ми можемо припинити гру…

Слова алхіміка ще більше розгнівили Дієго.

— Ага! — вигукнув він. — Ти, старий хитрун, хочеш мерщій змитися з моїм золотом! Не вийде! Гратимемо доти, доки я захочу.

Гуго підвівся з місця, повільно відсунув крісло вбік і, плутаючи німецькі слова з іспанськими, різко сказав:

— Я прийшов на ваш корабель, дон Дієго, не як клоун, а як учений… Мій батько дворянин із Вюртемберга, і образ я не стерплю… Я був близький до двору короля французького, датського, герцога прусського. Я бував у Римі, в Мілані, в Гамбурзі, в Амстердамі, в Лондоні. І всюди…

— І всюди тебе виганяли під три чорти! — зловтішно мовив капітан. — Аж поки я не взяв тебе на корабель. Згадай, як ти голодранцем приїхав з Парижа шукати пристановиська в Іспанії… Що ти тоді мені обіцяв? “Буде в нас золото, ось тільки знайду філософський камінь…” Ну й що з того? Обіцянка-цяцянка!.. Плювати мені на те, де ти бував: на кораблі я хазяїн!.. Накажу — і мої хлопці спустять із тебе шкуру!

Запанувала тиша. Усі мовчали. Гуго, очевидно, настраханий словами Дієго, весь згорбився, жили на його худій шиї налилися кров’ю, ліву щоку помітно пересмикувало. Вже примирливо, тоном підлеглого, він сказав:

— Навіщо нам сперечатися, ваша милість? Адже тут тільки ви, я та герцог благородної крові. Хіба ж годиться заводити чвари в присутності мужланів? Та ще й із-за якихось дрібниць…

— Гаразд, кінчай теревені, — махнув рукою капітан. — Кидай кості — твоя черга.

Гра почалася знову. Цього разу вигравав уже хазяїн каравели.

— От бачите, пане, — люб’язно всміхнувся Гуго, — фортуна непостійна. Зірки стали на ваш бік…

“Ну й хитрун же астролог! — подумав Федя. — Базікає про розміщення зірок, а сам непомітно підігрує капітану. Ось тільки що пересунув кості й замість того, щоб виграти, програв… Цікаво, чи бачив де Дієго? Мабуть, бачив, адже він пильно стежить за грою…”

Переконавшись, що гра нечесна, Кудряш перестав спостерігати за нею. Він дістав з кишені коробку цукерок, відкрив її і простяг Ніангові. В цей час до каюти зазирнуло сонце, і в його промінні напівпрозорі цукерки-льодяники засяяли, немов коштовне каміння, переливаючись зеленими, голубими, жовтими, синіми барвами.

• Предыдущая
• 22/42
• Следующая