На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/42
• Следующая

Федя розповів товаришеві все, що знав про китів, пояснив, що це не риби, а тварини-ссавці, які живуть у морі, що в них є легені… Згадав Кудряш і про те, що в тропічних морях водяться лише кашалоти, а в холодних водах — сині кити, фінвали, горбачі, касатки, пляшконоси. Найбільші з них — сині кити — бувають завдовжки до тридцяти п’яти метрів і вагою до ста шістдесяти тонн.

Хлопчикам дуже хотілося розглянути кашалотів зблизька, але ті раптом зникли. Зненацька поряд із кораблем промчала зграйка летючих рибок, мабуть, рятуючись від якогось хижака. І справді — з марсового майданчика було добре видно, як швидко пропливла схожа на торпеду акула. Велетенська риба, довжиною метрів із п’ятнадцять, лишала за собою пінявий слід.

Летючі рибки більше не з’являлися, зникла й акула. Хлопчикам обридло сидіти у “воронячому гнізді”, і вони спустилися на палубу.

Спираючись на палицю, капітан жваво розмовляв на носі каравели з алхіміком. Поряд стояли стерничий і Доменіко. Захоплені балачкою, вони не помітили Федю й Ніанга, які прошмигнули в каюту капітана.

— Зачекай мене тут, — сказав Ніанг, — я збігаю до Габріеля, можливо, у нього знайдеться щось попоїсти.

— Стривай, друже, — зупинив негра Федя й коротко розповів, що бачив уранці Гуго, який вертівся біля камбуза і щось нашіптував коку. — Хтозна, чи не задумав він підсипати трунку в їжу?

— А де ж ми пообідаємо? — розгублено спитав Ніанг.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Федя, — їжі нам вистачить на кілька днів. — І він кинувся розшукувати свій рюкзак, що якимсь чином потрапив за скриню. Старенький поношений мішок не привернув уваги матросів, і все в ньому виявилось цілим.

Федя став виймати речі, за якими вже скучив. Присівши біля нього, Ніанг зачудовано розглядав кожен новий предмет, що з’являвся із рюкзака. Вони здавалися йому неоціненним скарбом, чимсь загадково-надприроднім…

Спочатку Федя витяг дві банки консервів і пачку галет, потім светр, сірники, рушник, чотири пачки концентратів, червону майку, барометр… Нарешті — електричний ліхтарик, ножик, коробку ментолових цукерок, кусок суничного мила й альбом з фотографіями.

Кудряш простяг майку Ніангу й сказав просто;

— На, одягни… Дарую тобі.

— О, що ти! Що ти! — жахнувся Ніанг. — Мені не можна… Я негр і не маю права носити таку гарну сорочку.

— Дурниці! — вигукнув Федя. — Носи й нікого не бійся. — ї він натягнув майку на отетерілого від радощів хлопчика.

Проте Кудряшеві цього здалося не досить. Трохи повагавшись, він зняв із себе половину значків і начепив їх на груди Ніанга.

Чорний хлопчик весь аж сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що любовно погладжував блискучі значки та причмокував губами.

Федя сховав у рюкзак свої речі й продукти, лишивши на столі дві пачки концентратів з гороховим супом і журавлиновим киселем, банку рибних консервів “В’язь у томаті”, галети й коробку цукерок. Електроліхтарик і ножик він поклав до кишені, а барометр повісив над ліжком.

Захопивши з собою концентрати, хлопчики подалися до камбуза. Надходив час обідати, і Габріель тупцював біля казана, готуючи якусь юшку. Важкий дух тухлого м’яса змушував відвертати носа, та кока це не турбувало. Щось стиха мугикаючи, він різав м’ясо здоровенним ножем. Руки в сп’янілого Габріеля тремтіли, і шматки м’яса падали прямо на палубу. Тоді він піднімав їх і, витерши об свій брудний фартух, кидав у казан.

Федя відчув, як до горла йому підкочується блювота, коли вгледів цю картину… Мимохіть у пам’яті спливла рідна домівка, чиста світла кімната, в якій він щоранку прокидався від солодкого сну… Дзвонить будильник. Чверть на восьму. Федя зіскакує з ліжка, вмикає радіо й починає робити зарядку… Як чудово потім підставити спину під холодний душ і насухо витерти тіло волохатим рушником! Відчуваєш себе свіжим, бадьорим, сповненим сил… А там уже мама приготувала сніданок — його, Федині, улюблені пиріжки з яйцями й цибулькою плавають у маслі на сковорідці. Поряд стоїть чашка гарячої кави… В хлібниці — запашні ванільні сухарики. Він швидко з’їдав їх, а потім довго сперечався з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона настійливо намагалась покласти йому в портфель. Той бутерброд потім, під час великої перерви, був йому як знахідка… Та ось скінчилися уроки. За п’ятнадцять хвилин він уже вдома. На столі записка іспанською мовою (ото ще мама! Вона завжди зверталася до нього по-іспанському): “Обід у холодильнику. Обов’язково розігрій його… Не забудь закрити газ. Я повернуся пізно. Цілую. Мама”.

Гарячий клубок підкотив Феді до горла, боляче стислося серце. Де-то вона, мама, тепер? Що робить? Скільки сліз пролила, дізнавшись, що він зник із табору… О, батьків уже, напевно, повідомили про все!

…Увечері тато й мама вдома. Тато пропонує зіграти в шахи. Та хіба ж усидиш за шаховою дошкою, коли на подвір’ї зібралися товариші і крізь відчинене вікно чути, як вони хором гукають: “Федю! Федю!..”

Ех, якби можна було повернути все назад, як було! Як би він слухався тепер в усьому тата й маму, чистив картоплю, натирав підлогу, крутив ручку пральної машини… Навіть з Наталею грався б. А вже вчився б, певно, тільки на п’ятірки… Чому ж раніше він думав інакше?!.

Ніанг помітив, що його друг стоїть з похнюпленою головою і турботливо спитав:

— Що трапилось, Федю? Ти, бува, не захворів?

Кудряш заперечливо крутнув головою, похмуро глянув на каравелу, на Габріеля, що п’яно похитувався біля казана, й поволі став заспокоюватись.

— Нічого, нічого, — мовив він Ніангові, — просто в мене трохи голова запаморочилась… Уже пройшло. Давай-но приготуємо обід.

Федя попросив у кока казанок гарячої води. Підвівши пухлі повіки, Габріель зиркнув на хлопчиків каламутними очицями. Він упізнав герцога н спробував ґречно вклонитись. Однак це ледве не скінчилося нещастям. Заточившись, кок мало не всунув руку в казан з окропом.

Кудряшеві довелося кілька разів повторити своє прохання, доки п’яний кок збагнув урешті, чого від нього хочуть.

— А нащо… нащо вам ця, як її?.. — ледве повертаючи язика, мовив Габріель. — Тьху, лихий би її побрав… вода?

— Ми, хочемо приготувати собі обід.

— Обід? — образився кок. — То ви не хочете їсти страву, яку готую я?

— У вас несвіжі продукти, — пояснив Федя, — в них безліч мікробів.

Бурмочучи щось невиразне, Габріель узяв один із шматків м’яса, що лежали на столі, й понюхав його. Різкий сморід тухлятини змусив його відвернутися.

— Ніхто не зварить краще за Габріеля, — промимрив кок. — І нічого відмовлятися від моїх обідів… Хлопцям набридло їсти солонину… Це останній кусень свіжого м’яса… Дурниці, що воно протухло. Габріель знає, що робить… Більше перчику, більше цибульки й часнику — і від юшки, хе-хе-хе, за вуха не відтягнеш… Я наших хлоп’ят знаю, їм тільки давай побільше. А ось цих мі… мікробів я, признатися, ніколи не їв… — Габріель кілька разів гикнув. — Боцман мені їх не видавав… Мабуть, негідник потихеньку сам тріскає з капітаном…

Шморгнувши носом, кок несподівано розплакався.

Федя спробував було пояснити, що таке мікроби і якої шкоди вони можуть завдати, але, глянувши на п’яне обличчя Габріеля, тільки махнув рукою. Він згадав, що лише в сімнадцятому столітті голландський учений-самоук Антоніо ван Левенгук винайшов мікроскоп і, глянувши крізь нього на краплю дощової води, побачив у ній міріади незвичайних рухливих “звірят”. До Л’евенгука про невидимі простим оком бактерії ніхто й поняття не мав.

Кудряш узяв два казанки, старанно помив їх і, наливши окропу, поставив на погонь. За кілька хвилин гороховий суп і журавлиновий кисіль були готові. Друзі віднесли їх у каюту капітана.

— Ось і готовий обід, — весело сказав Федя Ніангу, що весь час дивився на Кудряш а. як на чарівннка-алхіміка, зайнятого дивними й незрозумілими маніпуляціями. — Сідай за стіл, доки не прохололо.

— О, ні! Що ти! — злякано прошепотів Ніанг і відступив.

Йому все ще було невтямки, як без усяких продуктів, тільки з самої води й двох маленьких плиток Федя міг приготувати обід.

• Предыдущая
• 21/42
• Следующая