Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/34
• Следующая

Корабель уже лягав на велетенський схил небаченого валу.

Могутній потік води підхопив Джогенру і виніс майже на самий гребінь. Останнє, що він побачив, було зелене днище судна, перекинутого хвилею…

Дужі воїни, озброєні короткими бронзовими мечами, штовхнули Джогенру під похмуре склепіння храму Тота. Він упав на гранітні плити. Ланцюги, що скували його руки і ноги, задзвеніли. Воїни грубо схопили його за плечі, рвонули угору і поставили на ноги перед Хейнебі-Ше-Тотом.

Начальник майстрів непереможного бога знань сидів в урочистому білому вбранні. Перед ним були розкладені папіруси, які Джогенра врятував під час катастрофи. Морська сіль у багатьох місцях виїла дорогоцінні рядки.

Три доби носили хвилі Джогенру. З уламків, що плавали в морі, він зліпив щось подібне до плоту і лежав на ньому знесилений. Спека вбивала його тіло. Спрага сушила його. Тільки на четверту добу море викинуло його на берег.

А потім було повернення на батьківщину, де його схопили за наказом фараона.

Воїни знову штовхнули Джогенру, намагаючись примусити його схилитися перед верховним майстром. І знову Джогенра впав ниць, але не став на коліна. Та жрець нічим не виказав свого незадоволення.

— Облиште його, — наказав він.

Тільки коли воїни вийшли з приміщення, його покинув удаваний спокій. Навіщо приборкувати свої справжні почуття перед приреченим?..

— Ти порушив закони живого бога, Джогенро! — грізно вигукнув він.

— Богів немає! — твердо промовив Джогенра. — Знання вбивають богів.

Очевидно, розмова відбувалася не вперше, бо жрець чудово зрозумів його. Він схилився над в’язнем і люто просичав:

— Краще б ти загинув тисячу разів! Хай би знайшла тебе найлютіша смерть! Краще б ти повернувся божевільним, ніж непокірним! Краще б ти не виконав наказу фараона!

У запалі Хейнебі-Ше-Тот навіть забув додати обов’язкові титули “великий дім, життя, здоров’я, сила”. Але ось він заспокоївся і зручно вмостився на лаві. Настрій його змінився, коли погляд упав на купку папірусів.

— Ти сам знаєш, Джогенро, я покладав на тебе великі надії, — неголосно, наче сам до себе, промовив він. — Нелегко було послати тебе до Синів Неба. Але я боровся за тебе, бо вірив, що ти незрівнянно піднесеш могутність храму Тота. Я сподівався, що ти відкриєш знання тільки майстрам Носатого, які стали б справжніми володарями над смертними. Але ти посіяв серед черні руйнівні знання, які, наче шашіль, підточують віковічний стовбур влади. І тому тебе необхідно знищити!

Жрець змовк, щоб Джогенра глибше усвідомив свою приреченість. Людина стає м’якою, як річковий мул священного Нілу, коли її готують до зустрічі з богом смерті Анубісом.

— Але ти можеш пом’якшити собі кару, — знову почав він. — Якщо ти повернеш те, що взяло море, кат обере тобі найлегшу смерть. Ти навіки заснеш серед пахощів квітів, а коли засинатимеш, перед тобою, як у казці, танцюватимуть прекрасні рабині, чорні, червоні, жовті і білі… Отже, скажи, що таке “реактор”? Поясни мені, що таке “пульт”?

Джогенра ледь помітно посміхнувся. Як такому темному і забобонному чоловікові пояснити, що світ складається з мікроскопічних ядерних часток? І що ці частки, які не можна побачити у найдосконаліші прилади, мають величезну силу, яка може привести людину до справжньої величі або знищити її? Хіба він збагне, що Земля — куля, а зірки — міріади сонць? Як йому доведеш, що на космічному кораблі можна летіти на пошуки нових планет? Якщо зрозуміє, хіба він сам не знищить ці знання? Адже вірування у богів і знання — несумісні. І коли люди оволодіють знаннями, грізний Хейнебі-Ше-Тот буде нікому не потрібен…

Але жрець зрозумів мовчання Джогенри по-своєму. Його очі знову заблищали люттю.

— Ти хочеш, щоб жерці Ра вивищилися над жерцями Тота? — прохрипів він. — Але вони не врятують тебе! Чи говорив ти, що бідні колись матимуть все, а багаті втратять свої скарби і не матимуть нічого?

— Я говорив людям, — сказав Джогенра, — що було б справедливо, коли б хліб їв той, хто його вирощує, а не той, хто грабує народ. І це правда! І народ зробить так, бо він сильніший, ніж купка грабіжників.

— Чи говорив ти, ніби фараон, життя, здоров’я, сила — не бог, а звичайний смертний?

— А хіба ви самі не знаєте цього? — перепитав Джогенра. — Хіба не жерці спостерігають за розтином трупів і бальзамуванням “вічно живих богів” — фараонів?

— Замовкни! — жахнувся жрець. — Відповідай тільки “так” чи “ні”. Чи насмілювався ти піднімати голос проти всевладних богів?

— Так! — гордо підвів голову Джогенра.

Хейнебі-Ше-Тот якусь хвилину мовчав, приголомшений цією нечуваною зухвалістю. Потім він заговорив. Джогенра знав, що це — вирок.

— Тебе чекає страшна кара! Ти не тільки образив великий дім, ти завдав величезної шкоди храмові Тота, — голос його став повільним і урочистим. — Ти не помреш, коли тебе нещадно битимуть батогами і на рани сипатимуть пекучу сіль. Ти не помреш, коли тобі не даватимуть ні їсти, ні пити, а воїни сидітимуть поруч і їстимуть соковиті фрукти. Ти не помреш, коли у тебе вирвуть язик, випалять очі і відріжуть вуха. Ти ще житимеш деякий час німий, сліпий і глухий. І тільки тоді тебе, живого, кинуть священним крокодилам…

Це була жорстока помста.

Але як пильно не вдивлявся жрець у сміливе обличчя Джогенри, він не побачив на ньому ніяких ознак переляку або каяття. Джогенра мужньо зустрів свій вирок.

— Ви можете знищити мене, — вигукнув він, — але вбити знання ви неспроможні! Разом зі своїм могутнім спільником — часом — знання змете і жерців, і фараонів.

Обличчя Хейнебі-Ше-Тота потворно скривилося.

— Ти помреш раніше! — закричав він. — Така священна воля фараона!

Він тричі ляснув у долоні.

Воїни вбігли під склепіння храму і оточили в’язня.

— Заберіть його, — вказав на Джогенру Хейнебі-Ше-Тот, — і виконайте наказ фараона.

І наказав йому фараон: “Ти маєш повернутися щасливо, минувши непомітною тінню країну бедуїнів. Ти маєш повернутися щасливо, подолавши всі небезпеки. Ти маєш повернутися щасливо, віддавши мої дари сонцеподібним Синам Неба. Ти маєш повернутися щасливо, дізнавшись про таємниці їхнього житла-пареми. Ти повернешся щасливо і будуватимеш житло богів для мене”. — “Слухаю і підкоряюсь”, — відповів той, хто згодом образив фараона. І того ж дня він вирушив у тяжку путь…”

Володар Єгипту, великий фараон Хуфу, уважно слухав старовинну легенду, хоч його важкий погляд був спрямований у вікно, де крізь марево розпеченого повітря бовваніла панорама будівництва найвеличнішої піраміди.

Гострі грані велетенської пареми ще не зімкнулися на вершині, але ця піраміда вже зараз вражала своїми розмірами і височіла над усіма іншими.

Будівництво нагадувало гігантський мурашник, верхівку якого зрізав якийсь велет. Насип, який з усіх боків оточував піраміду і по схилах якого раби тягли нагору величезні брили, ще більше посилював це враження.

Хуфу знав, як видобувають ці величезні брили, які день у день все вище піднімають його піраміду. У глибоких каменоломнях поблизу Мемфісу на скелях раби малювали контури майбутніх кам’яних плит, потім по цих лініях довбали глибокі борозни і вганяли в них товсті сухі кілки.

День і ніч поливали ці кілки водою, щоб вони розбухли і розірвали скелю. Сонце сушило тіло, вапняковий порох роз’їдав легені. Раби вмирали на дні розжарених сонцем кам’яних колодязів, але на їх місце наглядачі гнали нові загони…

Маленький жрець з блискучою нафарбованою головою неквапливо читав старовинний папірус:

— “І тоді розлютилися Сини Неба. Вони спопелили острів і знищили всі кораблі, що насмілилися вийти в море. Чорна хвиля розчавила корабель того, хто згодом образив фараона. Але сам він врятувався. Страшні дні переживали тоді всі люди. Сонце затьмарилося і похмуро дивилося на землю. Нескінченно лив дощ, з’являлися нові гори, і річки міняли своє русло. І сталося так, що речі відмовилися слухатись людей, а людям ніде було жити. Але боги змилувалися і припинили страшну зливу. Тоді в Та-Кемті з’явився той, хто ображав фараона. Та робив він це недовго. Хоробрі воїни схопили його. Начальник майстрів всепроникливого і мудрого Тота вів слідство ретельно, але той, хто образив фараона, так і не визнав себе винним. І він загинув. Сама згадка про нього загинула. Залишився лише пошкоджений папірус з кресленнями пареми — житла богів. Така була священна воля його величності”.

• Предыдущая
• 33/34
• Следующая