»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 31

• Предыдущая
• 31/62
• Следующая

— Юрек! Говори коротше, ніколи мені слухати твою філософію. І, побачивши, що Юрек крутить пачку сигарет, прохально дивлячись на нього, додав: — Закурюй, закурюй, тільки розповідай коротше.

Юрек не поспішаючи вставив сигарету в красивий янтарний мундштук з чорним кінчиком, окованим сріблом, припалив, затягнувся димом і, мов нічого й не сталося, вів далі.

— Ну так от. Я відкручую гвинти, а хорунжий знімає запасне колесо. В мене вже, можна сказати, готове, а той усе ще порпається з колесом. Я підходжу до нього і кажу, що за цей час супутника на Місяць можна закинути, а він ще одного гвинта ніяк не відкрутить. Хорунжий виправдовується, мовляв, гвинта він давно вже відкрутив, а колеса з багажника вийняти не може, бо воно страшенно важке. Дивлюся, факт: гвинт відкручений, колесо вже не прикріплене, треба тільки, взяти і витягти. Скільки може важити таке колесо? Ну, двадцять, тридцять кілограмів. Я хапаю його і… хоч би що. Колесо ні з місця. Ми взялися за нього вдвох, потягнули. Господи боже, пане начальник, як гепнуло воно на землю, то все управління задрижало, а задня частина машини піднялася сантиметрів на двадцять. Можете собі уявити, що б то було, якби воно комусь із нас упало на мозоль?

— А що ж було в тому колесі?

— А вгадайте, — почав дражнитися Юрек. Але, побачивши грізний вогник в очах свого начальника, поспіхом додав: — Срібло, срібло було, пане начальник, принаймні так каже той хорунжий; він зрізав складаним ножиком маленьку стружку і сховав у конверт. Добрих сімдесят кілограмів, а то й більше срібла відлито в один кусок, наче бублик, і вмонтовано в запасне колесо. Пане начальник, що з вами? — раптом занепокоївся Юрек, побачивши, як капітан схопився з-за письмового столу і почав гарячково, великими кроками міряти кабінет.

— От і девізи! От і девізи! — голосно повторяв Завірюха, сміючись і потираючи руки. Стурбований Юрек подумав, що все-таки удар по голові ніколи безслідно не минає. Але капітан зненацька зупинився і, вдаривши його по плечу, сказав:

— Хай мене грім поб’є, якщо я не доб’юся для тебе погонів капрала!

Юрек скривився: “Коза не худоба, єфрейтор не чин” — і безсоромно признався, що волів би краще одержати сотню злотих до зарплати, ніж відзнаки на погонах. Капітан заспокоїв його, пообіцяв, що й грошова премія буде. Тут до кімнати зайшов Недєльський, і Завірюха велів Юрекові іти відпочивати.

Шофер послушно підвівся, але на вимогу капітана мусив ще пояснити, як він повернув Гомоляксу ключ од автомашини.

— То вже моя Віга зробила, — байдуже пояснив шофер. — Вона почула, коли я під’їхав до готелю, і вискочила на вулицю.

— А Гомолякс нічого не помітив?

Юрек запобігливо посміхнувся:

— Видно, що ви не знаєте Віги! Вона все зробила. Той тип спав, як убитий. Його б навіть катюші не розбудили. — І Юрек вийшов, забувши на столі мундштук, украдений у закордонного гостя.

— Ну, як ви доїхали? — щиро привітав Завірюха Недєльського. — Розказуйте, що там чувати в старому Кракові… Бо у нас новин не бракує…

Тільки на світанку ревізори Державної торговельної інспекції закінчили свою роботу в ювелірному магазині Мирослава Згожельського. Елегантний і завжди такий самовдоволений господар за ці кілька годин посірів і збляк. Галстук, який з’їхав набік, незачесане волосся і мішки під очима свідчили, що ці відвідини коштували йому немало здоров’я. Досі у нього ніколи не було такої докладної і суворої перевірки.

Коли близько десятої години вечора несподівано задзвонив телефон, молодший ревізор не дозволив хазяїнові відповісти, взяв трубку сам.

— Пан Згожельський? — почувся голос з дивним іноземним акцентом.

— Так, — відповів ревізор, швидко зиркнувши на господаря і лаючись у душі, що присутність того не дозволяє йому змінити голосу.

— Чому ви не приходите в “Ексцельсіор”? — сердито запитав невідомий.

— А хто це говорить? — поцікавився молодий працівник оперативного відділу. Голос замовк, потім невідомий, видно, догадався, що розмовляє не з тим, хто йому потрібен, вмить поклав трубку, і зв’язок перервався.

— Я протестую! — пан Згожельський вдав ображеного в своїй гідності. — Ви поводитесь не як ревізори Торговельної інспекції, а як працівники органів безпеки! Якщо мене в чомусь підозрівають, то пред’явіть мені звинувачення, в противному разі я скаржитимусь вашому начальству… Мій брат займає високу посаду в центральній установі!

Старший ревізор збентежено глянув на свого “помічника”, але той спокійно відповів, що, на жаль, не міг дозволити вести під час ревізії розмову по телефону, бо вона могла мати зв’язок з торговельною діяльністю магазину, яку саме перевіряли.

— А відносно скарги, — додав він, — то ви справді можете подати її нашому керівництву. Хоч мені здається, що досі ми нічим вас не образили…

Пан Згожельський не знайшов, що відповісти, але його міна свідчила, що він не згоден з цим нахабним хлопчиськом.

Торговельні справи Мирослава Згожельського, здавалося, були бездоганні: на всі годинники, які лежали в магазині, господар пред’явив законні, цілком офіціальні документи Заробіток Згожельського теж не перевищував межі, передбаченої законом.

— Ну, з годинниками все гаразд, — сказав, усміхаючись, старший, справжній ревізор, відкладаючи папку з перевіреними документами.

— Мені здавалося б дивним, якби це було інакше, — втрутився молодший, — фірма солідна, з традиціями…

Але навіть ця підлесливість не розігнала хмари з обличчя пана Згожельського. Він неспокійно поглядав а портфель з написом “Скупка срібла”, що його тримав у руках молодший ревізор.

— Ви використовуєте закуплене срібло виключно для ювелірних виробів, які самі виготовляєте? — поцікавився той знехотя, переглядаючи квитанції закупки. Повіки пана Згожельського неспокійно задрижали, і він раптом став ввічливішим:

— Не зовсім. Чималу частину срібла я перепродую приятелеві, який має свою майстерню церковних виробів у Кракові. Ви самі розумієте, що у Варшаві легше купити срібло, ніж у Кракові.

Старший ревізор трохи насупився:

— Наскільки мені відомо, у вас немає концесії на скупку і продаж срібла у зломі. Вам дозволено тільки виготовляти різні речі із купленого срібла і продавати готові вироби.

Пан Згожельський раптом спітнів і, сопучи, зітхнув:

— Це, звичайно, так. Але мої операції не мають торговельного характеру. Я продаю панові срібло за ту ціну, яку плачу сам. Звичайна дружня послуга…

— Ну, це змінює характер справи, — швидко втрутився юнак, перебиваючи дещо здивованого таким поясненням старшого ревізора. — Отже, ви купили в цьому місяці вісімдесят два кілограми срібла, а на складі у вас дванадцять кілограмів срібного злому. То виходить, що сімдесят кілограмів ви перепродали своєму приятелеві з Кракова?

Пан Мирослав Згожельський з явним зусиллям видавив, що треба ще відрахувати десять кілограмів, які він використав на власну ювелірну продукцію.

— Значить, пан Галка купив у вас близько шістдесяти кілограмів срібла?

— Так.

— На це є рахунок?

— Ще ні, але найближчими днями я повинен отримати квитанцію. Я вже казав, що не вважаю це із торгові операції…

— Розумію, розумію…

Запала мовчанка, тільки чути було шелестіння перегортуваних документів.

— З книги обліку випливає, що таку велику кількість срібла ви купуєте для свого приятеля приблизно кожних три місяці?

— Так. Стільки в середньому він щоквартально витрачає на виготовлення різноманітних церковних виробів. Ви ж знаєте, що в нашій країні, особливо в селі, ще багато віруючих, попит на такі речі дуже великий, а майстерень мало…

— Виходить, що й на господові богу можна непогано заробляти…

— О, на ньому, я б сказав, заробляють найкраще найлегше, — пожартував пан Згожельський і відчув полегшення, побачивши, що неделікатний ревізор відкладає документи, які стосуються закупки злому срібла.

— Я думаю, що справу з сріблом на цьому можна вважати з’ясованою? — запитав ствердним тоном молодший ревізор, на що старший відповів якимось нерішучим і здивованим мурмотінням. Власник магазину зітхнув і вже значно спокійніше стежив за перевіркою інших документів. Тільки надранок прямо-таки невтомний молодший ревізор підвівся, щоб розправити задубілі кості, пройшовся по кімнаті і, стоячи обличчям до стіни, непристойно потягнувся, наче він був у своїй спальні.

• Предыдущая
• 31/62
• Следующая