Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 14

• Предыдущая
• 14/118
• Следующая

— Ну, ми до цього й ідемо. Ешгольц був тільки сходинкою, наступна буде вища, а наприкінці нас чекає Орден.

— Так, але я не про це. Ходімо далі, amice,[24] мандрувати так приємно, що мені скоро знов стане веселіше на серці. А то ми з тобою щось дуже похнюпились.

Таким настроєм і такими словами, які нам переказав його тодішній супутник, започаткувалась бурхлива пора Кнехтової молодості.

Два дні йшли мандрівники, поки дісталися до Монтпорта, розташованого високо в горах містечка, де тоді проживав Магістр музики; там, у колишньому монастирі, він саме читав курс лекцій для диригентів. Кнехтового супутника поселили в готелі для гостей, а самому йому дали маленьку кімнатку в помешканні Магістра. Тількино він устиг розпакувати рюкзак і вмитися, як зайшов господар. Старий подав хлопцеві руку, легенько зітхнув, сів на стілець, на мить заплющив очі, як завжди, коли був дуже стомлений, тоді ласкаво глянув на Йозефа й сказав: — Вибач мені, що я не вельми добрий господар. Ти йшов пішки і стомився, та й я, признаюся, так само, у мене трохи перевантажений день, але якщо ти ще не хочеш спати, я б заразтаки забрав тебе на годинку до себе. Тобі дозволено пробути тут два дні. Завтра приходь до мене на обід із своїм супутником, проте багато часу я тобі, на жаль не можу приділити, тому треба якось викроїти хоч тих кілька годин, які тобі просто необхідні. Отже, зразу й почнемо, га? Він завів хлопця до просторої склепистої келії, в якій не було нічого, крім старого рояля й двох стільців. На них вони й посідали.

— Незабаром тебе переведуть до школи вищого ступеня, — сказав Магістр. — Там ти дізнаєшся багато нового, дуже цікавого, і скоро, мабуть, почнеш потроху прилучатися й до Гри в бісер. Усе це гарне й важливе, та найважливіше ось що: ти навчишся медитації. Здається, що медитувати вміють усі, але не завжди можна перевірити їхнє вміння. Я б хотів, щоб ти осягнув це мистецтво грунтовно, посправжньому, так само як музику; тоді решта все прийде саме собою. Тому я вирішив перші два чи три уроки дати тобі сам, через те й запросив тебе сюди. Отже, сьогодні, завтра й післязавтра ми спробуємо по годині віддаватися медитації. Нашою темою буде музика. Зараз тобі дадуть склянку молока, щоб ти не відчував голоду й спраги, а повечеряємо ми з тобою пізніше. У двері постукали, і служник заніс склянку молока.

— Пий якомога повільніше, — порадив Магістр, — не поспішай і нічого не кажи.

Кнехт повільно почав пити холодне молоко. Магістр сидів навпроти нього. Він заплющив очі, обличчя в нього було старе, але привітне, тихомирне і аж світилося внутрішньою усмішкою; він, мабуть, поринув у свої думки, як стомлений мандрівник поринає в теплу воду. Він ніби випромінював спокій. Кнехт відчув це й сам заспокоївся.

Аж ось Магістр обернувся на стільці й поклав руки на рояль. Він зіграв тему і, варіюючи, почав розвивати її далі — здається, то був твір якогось італійського композитора. Магістр звелів своєму гостеві уявити собі цю музику як танок, як безперервний ряд вправ на рівновагу, як послідовність більших чи менших кроків від центру осі якоїсь симетрії і всю свою увагу зосередити на фігурах, утворюваних тими кроками. Він ще раз зіграв тему, потім замовк, ніби замислився над нею, зіграв її знов і завмер, приплющивши очі й опустивши руки на коліна, — видно, повторював подумки мелодію і вслухався в неї. Учень також дослухався до мелодії в своїй душі, бачив перед собою уривки нотних лінійок, бачив, як щось рухається, ступає, танцює й ширяє і намагався розпізнати ті рухи й прочитати їх, як кола й лінії, що виписує в повітрі птах. Та фігури переплутувались і губилися, йому доводилось починати все наново, на мить він не витримав зосередженості й опинився в порожнечі, збентежено озирнувся навколо, побачив тихе, бліде, заглиблене в світ музики обличчя Магістра, що ніби розпливалося в сутінках, і зразу ж вернувся в ту духовну сферу, з якої був випав, знов почув музику, побачив її ходу, лінії її рухів і думками своїми полинув за ногами невидимих танцюристів…

Йому здавалося, що минуло багато часу, поки він знов вихопився з тієї сфери, відчув, що сидить на стільці, побачив застелену матами кам’яну долівку й сутінок за вікном. А ще відчув, що на нього хтось дивиться, підвів погляд і зустрівся очима з Магістром, який пильно стежив за ним. Магістр ледь помітно кивнув головою, зіграв одним пальцем піаніссімо останню варіацію того італійського твору й підвівся.

— Сиди тут, — сказав він, — я скоро повернуся. Знайди цю тему ще раз у собі й уважно стеж за фігурами! Але не силуй себе, це тільки гра. Якщо ти, бува, заснеш, теж не біда.

Він пішов, бо на нього чекало ще одне діло, що лишилося від переповненої програми дня, не дуже легке й не дуже приємне діло, не таке, як він би хотів. Серед слухачів диригентського курсу був один обдарований, проте марнославний, пихатий юнак, і з ним Магістрові треба ще було поговорити, покласти край його вибрикам, довести йому, що він не має слушності, показати йому свою увагу, але й зверхність, свою любов, але й свій авторитет. Старий зітхнув. Як тяжко, що не можна навести в цьому світі остаточний лад, назавжди позбутися давно відомих помилок! Що знов і знов доводиться боротися з тими самими хибами, виполювати той самий бур’ян! Талант без моральної основи, віртуозність без почуття свого місця в ієрархії, те, що колись, у фейлетонну добу, панувало в музичному житті, а в добу музичного відродження було викорчуване й переборене, — все те знов зеленіло й пускало пагони.

Коли Магістр повернувся, щоб разом з Йозефом спожити вечерю, той сидів тихий, але задоволений, втому з нього мов рукою зняло.

— Як було гарно! — замріяно мовив хлопець. — Але сама музика пішла від мене, перетворилася в щось інше.

— Хай вона відбринить у тобі, — сказав Магістр і повів його до маленької кімнатки, де на столі вже були наготовані хліб і овочі.

Вони попоїли, і Магістр запросив хлопця другого дня відвідати його лекцію для диригентів. Він провів гостя до його келії і на прощання сказав йому: — Під час медитації ти щось побачив, музика з’явилась тобі у вигляді фігури. Якщо маєш бажання, спробуй намалювати її.

У своїй келії Кнехт побачив на столі аркуш паперу й олівця і, перед тим як лягти спати, спробував намалювати фігуру, в якій йому з’явилась музика. Він провів лінію, а від неї навскіс через ритмічні проміжки короткі бічні лінії — десь так, як розташовуються листки на гілці. Те, що в нього вийшло, не задовольнило Йозефа, проте йому захотілося спробувати ще раз, тоді ще, і нарешті, захопившись, він замкнув лінію в коло, від якого променями розходилися бічні лінії, наче квітки у вінку. Потім він ліг у постіль і швидко заснув. Уві сні він побачив себе на вершині пагорба над лісом, де вони вчора з товаришем відпочивали, а внизу знов розкинувся любий його серцю Ешгольц, і, поки він дивився на селище, прямокутник, утворений шкільними будівлями, витягся в еліпс, а далі заокруглився в коло, у вінок, і той вінок почав крутитися спершу повільно, тоді дедалі швидше і нарешті з такою шаленою швидкістю, що порвався й розлетівся іскристими зірками.

Прокинувшись, Йозеф нічого не пам’ятав, та коли згодом, під час ранкової прогулянки, Магістр спитав, чи йому нічого не снилося, в нього з’явилось таке почуття, наче він бачив поганий чи тривожний сон. Йозеф напружив пам’ять, пригадав сон, розповів його Магістрові й сам здивувався, що в ньому не було нічого страшного чи тривожного. Магістр уважно вислухав його.

— Чи треба звертати увагу на сни? — спитав Йозеф. — Чи їх можна тлумачити? Магістр глянув йому у вічі й коротко сказав: — На все треба звертати увагу, бо все можна тлумачити. — А через кілька кроків спитав батьківським тоном: — До якої школи тобі найбільше хотілося б? Йозеф почервонів і швидко, тихо відповів: — Мабуть, до Вальдцеля. Магістр кивнув головою.

— Так я й думав. Ти ж знаєш старовинний вислів: «Gignit autem artificiosam…» Все ще почервонілий, Йозеф докінчив відомий кожному учневі вислів: — Gignit autem artificiosam lusorum gentem Cella Silvestris». У перекладі це означає; «А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер».

• Предыдущая
• 14/118
• Следующая