Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 13

• Предыдущая
• 13/118
• Следующая

Великою радістю для Кнехта була кожна зустріч з Магістром музики. Той навідувався в Ешгольц раз на два або на три місяці, бував на уроках музики й часом залишався погостювати кілька днів у тутешнього вчителя, свого приятеля. А якось навіть особисто керував останніми репетиціями вечірні Монтеверді. Та насамперед він стежив за успіхами найздібніших до музики учнів, і Кнехт належав до тих, кого він ушанував своєю батьківською приязню. Магістр щоразу просиджував з хлопцем годину в класі за фортепіано, розучував з ним твори своїх улюблених композиторів або вправи з давніх підручників композиції. «Рідко я бував у такому врочистому або й веселому настрої, «як тоді, доли компонував з Магістром музики канон чи слухав, як він доводить погано скомпонований канон ad absurdum,[21] — часом я насилу стримував сльози, а часом душив у собі сміх. Після такого приватного уроку музики в нього я виходив спочилий душею, наче після купелі чи масажу».

Коли термін навчання в Ешгольці скінчився і Кнехта разом з десятком інших учнів його набору мали прийняти до школи вищого ступеня, ректор виголосив перед кандидатами традиційну промову, в якій ще раз нагадав їм про сенс і закони касталійських шкіл, і від імені Ордену, так би мовити, показав їм шлях, наприкінці якого вони дістануть право самі вступити до Ордену. Ця врочиста промова входила в програму свята, яке школа влаштовувала на честь своїх випускників і на якому вчителі й товариші вітали їх як дорогих гостей. До такого дня завжди старанно готують якийсь концерт: цього разу виконували велику кантату з сімнадцятого сторіччя, і сам Магістр музики прийшов її послухати. Після ректорової промови, коли всі рушили до святково оздобленої їдальні, Кнехт підійшов до Магістра і сказав:

— Ректор розповідав нам, як навчаються у звичайних і вищих школах за межами Касталії. Він казав, що там студенти вибирають собі в університеті вільну професію. Якщо я правильно зрозумів його, це здебільшого такі професії, яких ми тут, у Касталії, зовсім не знаємо. Як це зрозуміти? Чому ті професії звуть вільними? І чому саме ми, касталійці, позбавлені права вибирати їх? Magister musicae відвів юнака вбік і спинився з ним під одним із мамонтових дерев. В очах у нього заграла майже лукава усмішка. Він відповів: — Тебе, голубе, звати «Кнехт», що означає «служник», і, може, тому слово «вільний» таке для тебе привабливе. Але хай воно тебе так не чарує! Коли некасталійці говорять про вільні професії, то, можливо, слово це звучить поважно, навіть патетично. Проте ми його вимовляємо іронічно. Воля тих професій полягає лише в тому, що шкільна й університетська молодь сама їх вибирає. Це й створює ілюзію волі, хоч здебільшого вибір той робить не стільки учень, скільки його батьки, і не один батько швидше руку собі відрубає, ніж дасть синові справжню свободу вибору. Але, може, я лихословлю, тому відкинемо цей доказ! Хай навіть вони мають свободу, але ж вона обмежена однимоднісіньким актом вибору професії. На цьому вона й кінчається. Уже в вищій школі майбутнім лікарям, юристам, інженерам накидають дуже вузький, закостенілий навчальний курс, що завершується кількома іспитами. Склавши їх, студент отримує диплом і тепер начебто має свободу працювати за своєю професією. Але насправді він стає рабом ницих сил: залежить від успіху, від грошей, від свого шанолюбства, жадоби до слави, від того, подобається він людям чи ні. Він мусить проходити церемонію виборів на посаду, мусить заробляти гроші, бере участь у нещадній боротьбі різних каст, родин, партій, газет. Зате йому вільно доскочити успіху й достатку, а одночасно й накликали на себе ненависть тих, хто такого успіху не домігся, або ж навпаки — лишитися без нічого. В зовсім іншому становищі перебуває учень еліти, що потім стає членом Ордену. Він не «вибирає» собі фаху. Він не вважає, що може краще оцінити свої таланти, ніж учителі. В ієрархії він завжди посідає те місце й виконує ті функції, які для нього вибирають вищі органи, — якщо, звичайно, цей вибір не відбувається насправді навпаки, тобто риси вдачі, здібності й помилки учня самі не змушують учителів ставити його на те чи інше місце. Зате в межах цієї уявної неволі кожен electus, скінчивши перший курс, тішиться найбільшою волею, яку тільки можна собі уявити. Тим часом як людина вільної професії, опановуючи її, мусить проходити вузький, закостенілий курс наук із закостенілою системою іспитів, electi, як тільки вони починають навчатися самостійно, мають таку волю, що багато їх самохіть присвячують ціле своє життя найвіддаленішим від практичних потреб, часто майже безглуздим студіям, і ніхто їм не стає на перешкоді, якщо тільки вони не порушують законів моралі. Той, хто має хист учителя, стає вчителем, того, хто виявив себе талановитим вихователем, використовують як вихователя, а того, хто любить перекладати, — як перекладача, кожен ніби ненароком знаходить собі місце, на якому він може служити і в своєму служінні бути вільним, А крім того, він на ціле своє життя визволений від тієї «волі», яка насправді означає тяжке, жахливе рабство. Він нічого не знає про гонитву за грошима, за славою, за чинами, нічого не знає про партії, про суперечність між особистістю і посадою, між приватним і громадським, не знає залежності від успіху. Отже, ти бачиш, сину: коли говорять про вільні професії, слово «вільний» уживають швидше іронічно.

Прощання з Ешгольцом стало важливим щаблем у Кнехтовому житті. Досі було щасливе дитинство, майже позбавлене проблем, радісне, гармонійне підпорядкування, а тепер почався період боротьби, розвитку й сумнівів. Кнехтові минав сімнадцятий рік, коли він дізнався, що незабаром його й ще кількох однокласників переведуть до школи вищого ступеня. Якийсь час серед обраних тільки й мови було про те, куди саме кожного з них призначено, — це питання стало для них найважливішим. За традицією, їх повідомляли про переведення, коли вже лишалося кілька днів до від’їзду; коротка пора між випускним святом і самим від’їздом була їхніми канікулами. І ось під час тих канікул Кнехт пережив чудесну, важливу для нього подію: Магістр музики запросив його на кілька днів до себе в гості, запропонувавши відбути цю подорож пішки. Це була велика честь, вона випадала далеко не всім. Разом з іншим випускником — бо Кнехт іще був у списках Ешгольца, а учням цього ступеня не дозволяли мандрувати самим — він одного дня рановранці вирушив назустріч лісам і горам. Три години вони бралися вгору лісовою стежкою, а коли нарешті вийшли на голу вершину, то побачили внизу свій Ешгольц — маленький, весь на видноті. Його легко було впізнати: темна група величезних дерев, чотирикутний, порізаний моріжками майдан з блискучими, як дзеркало, ставками, високий шкільний корпус, господарча будівля, селище, славетний ясеневий гай.[22] Хлопці довго дивилися вниз: багато хто з нас іще пам’ятає той чарівний краєвид, він тоді не дуже відрізнявся від теперішнього, бо після пожежі будівлі були відновлені майже в такому самому вигляді, а з п’яти дерев трьох не зачепив вогонь. Хлопці дивилися на свою школу, яка чимало років була їм рідною домівкою і з якою вони скоро мали попрощатися, і в обох серце стискалося в грудях.

— Я, мабуть, аж тепер оце побачив, яка вона гарна, — мовив супутник Йозефа. — А може, я вперше глянув на неї іншими очима тому, що маю покинути її, попрощатися з нею.

— Ти правду кажеш, — озвався Кнехт, — те саме діється й зі мною. Але якщо ми й підемо звідси, то це ще не означає, що ми покинемо Ешгольц. Посправжньому його покинули тільки ті, хто пішов від нас назавжди, скажімо, той Отто, що так гарно вмів складати смішні латинські вірші, або наш Шарлемань,[23] який міг так довго плавати під водою, тощо. Вони справді попрощалися з Ешгольцом, відірвалися від нього назавжди.

Я вже давно не згадував про них, а тепер згадав. Смійся, як хочеш, але в цих пропащих для мене всетаки є щось привабливе, як у збунтованому ангелі Люциферові є щось величне. Може, вони схибили, таки напевне схибили, а проте щось зробили, здійснили, зважились на стрибок, а на це потрібна мужність. Ми ж, решта, були терплячі, старанні й розважні, проте нічого не зробили, не стрибнули! — Не знаю, — мовив супутник, — дехто з них нічого не робив і ні на що не зважувався, а просто бив байдики, аж поки його виключили. Та, може, я не так тебе зрозумів. Який стрибок? Що ти мав на увазі? — Я мав на увазі здатність відірватися, зробити щось посправжньому, одне слово — стрибнути! Я зовсім не хочу стрибнути назад, у свою колишню батьківщину і в своє колишнє життя, воно мене не вабить, я його майже забув. Але я хотів би колись, як настане той час, що мені теж буде потрібно відірватися й стрибнути, мати відвагу на такий стрибок, тільки не назад, до чогось нижчого, а вперед, до вищого.

• Предыдущая
• 13/118
• Следующая