Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович - Страница 56

• Предыдущая
• 56/60
• Следующая

На широкому помості, заквітчаному і вкритому блакитним оксамитним полотнищем, стояли герої. їх було семеро — семеро нерозлучних друзів — і біля них великий білий собака з чорною латкою на грудях.

Василь, Барбара, знову Василь, Іван, Леонід, Орраа і Лаамоо. Ніхто не сміявся. Ніхто не вигукував привітань. Урочиста, неповторна, значуща тиша була найкращим виявом загальних почуттів. Один за одним проходили люди Землі і Наа, дружньо і тепло прощаючись із своїми синами, братами, заглядаючи в їхні мужні, мрійливі очі, ніби передавали в їхні серця і свої мрії, сподівання, гарячу нестримну віру душі.

Василь, мов крізь сон, чув привітання, бачив тих, що проводжали. Погляд його дивився в далечінь, туди, де синів обрій, де хвилювалися стиглі жита, де в прозорій блакиті, над дніпровськими горами, танули, мов дитячі мрії, легкокрилі пухнасті хмаринки.

Рідна Земле! Чи вже назавжди я покидаю тебе? Чи доведеться ще ступити ногами на твої кохані поля, на твої сходжені дороги, на твої неповторні луги, чи судилося ще гуляти в прохолоді лісів і гаїв, слухати лагідний плюскіт річкового плину?

Ніхто не скаже цього. Майбутнє спить ось тут, в серці корабля, за могутнім магнітним полем. Його грізна пружина стиснута, вона готова до дії! Що ж, прощай, Земле! Прощай, мати моя… В тобі сплять мої близькі і рідні, в тобі спочиває прах неньки і тата, в твоїх обіймах заснули дід Данило і незабутня Оксана, і мільйони, мільярди предків. їх ім’ям, їх бажанням, їх силою і мрією ми тепер розкраємо Космос з краю в край, щоб виправдати їх існування, своє існування, щоб виправдати свою вселенську місію — місію Людини, єдиного володаря Космосу.

Прощай, Земле, прощай, маленький кам’яний горбик над Дністром, де я пас кіз, де читав дві заповідні книжечки і вдивлявся дитячими оченятами в далекий і таємничий візерунок зоресяйних небес… Ми готові, ми не здригнемося, ми вистоїмо до кінця…

Сліпучі стовпи спалахів змалювали в небі фантастичні дороги. По тих дорогах, на очах у мільйонів людей, ковзнув у безодню могутній корабель, на корпусі якого в промені Сонця торжествуюче горіли золоті слова: «Стріла Часу»…

Корабель вийшов за орбіту Плутона. Автомати за програмою інформаційного центру впевнено повернули його в бік сузір’я Волосся Вероніки. Тепер можна було ввімкнути двигун часу…

Космонавти зібралися в кімнаті відпочинку. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби прислухалися до тиші Космосу. Потім Барбара ввімкнула апарат зв’язку. Пролунали мелодійні акорди гімну Наа, а згодом — Землі. Рідна система посилала своїм синам і дочкам прощальний привіт. Після паузи тихий, далекий голос диктора сказав:

— Ми виконуємо ваше прохання, Василь Горовий. Слухайте пісню, написану знаменитим астробіологом Оксаною Гнатенко.

Василь Гнатенко схвильовано поглянув на Горового. На його очах виступили сльози вдячності. А Василь, опустивши голову, заплющивши очі, вбирав у себе сумну мелодію пісні, зворушливі слова тексту:

— Я — це Людина, — прошепотіла Барбара, витираючи сльозу. — Яка прекрасна душа була в твоєї матері, Василю, — звернулася вона до Гнатенка.

Дніпр поклав голову на коліна Василя і сумно завив. Горовий рішуче встав, ясним поглядом окинув друзів.

— От ми й почули прощальний голос батьківщини, А тепер пора…

Діжа, ламаючи урочистий настрій, раптом закричав:

— Та що ми, ніби вмирати збираємось. Навіть собака засумував. Хіба вперше мандрувати? Ану, веселіше, друзі! Піднімайте носи, заспівуйте пісню… Василю, вмикай «стрілу часу»! Або пан, або пропав! Може, й розірве нас де-небудь на шматочки, якщо зустрінемось з зіркою або планетою, та байдуже!..

— Чиряк тобі на язик! — удавано сердито скрикнув Горовий. — Ніякої небезпеки нема. Ми не летимо в механічному розумінні цього слова, ми пробиваємо безконечний простір часу. Значить, матерія зустрічних систем просто не взаємодіятиме з нами!..

— О! Ось така мова мені подобається! — пожартував Діжа. — Навіть словечко покійного діда Данила використав наш командир, царство йому небесне!

— Тьху на тебе! — засміявся Гнатенко. — Кому царство небесне, Василеві чи дідові?

— Та дідові ж! — захищався Діжа. — Василь, либонь, має царство небесне все життя, і не вилазить з небес!..

Всі засміялися, навіть синьоока Лаамоо дзвінко реготалася, затуляючи долонями бліде личко. Втихомирившись, Горовий сказав:

— Всі на місця. Слідкуйте за автоматами. Про відхилення від норми повідомляйте мені…

В магнітному полі двигуна часу з’явилася щілина. В неї ринула колосальна, неймовірна, сконденсована енергія часу. Страхітлива сила в оптильйони кіловат вузьким променем метнулася в космос, розкраяла безконечність, руйнуючи простір, стискуючи плин часу. Люди в кораблі не відчували нічого, крім жахливої тиші, такої тиші, в якій зникло все: життя, зірки, рух, матерія. Темрява всевладно охопила світ, паралізувала розум. Тепер тільки автомати могли контролювати роботу двигунів, курс «Стріли Часу»…

Та ось темрява розсунулася, сірий туман розвіявся, зник. Двигун часу вимкнувся, за ілюмінаторами яскраво сяяла срібляста спіраль якоїсь Галактики. Василь застогнав, переборюючи слабість, підійшов до перископів аналітично-дослідних машин. Кілька хвилин лихоманково спостерігав за результатами, які давали автомати. «Стріла Часу» вийшла в потрібне місце простору. Попереду горіла голубим вогнем яскрава зірка. То був Великий Покровитель.

Василь проковтнув якийсь клубок, що підступив до грудей, повільно підійшов до непритомної Барбари і доторкнувся до її руки.

— Бара, люба моя… Вставай! Друзі! Прокиньтеся! Ми перелетіли всю Метагалактику, чуєте? Ми досягли мети…

Неповторні, неймовірні дні. Це ж не чужий апарат, схожий на казковий килим-самоліт, приніс їх у країну мрії! Це розум Землі, руки Землі перемогли найголовнішу силу Всесвіту — час, принесли дітей своїх на планету Осяйну…

Гнатенко, Топчій, Орраа, Лаамоо, Барбара дивляться і не надивляться на Храм Великої Революції, на гігантський пам’ятник Вогняному Смерчу, схиляються всією душею перед величчю культури титанів-людей. Ось вони — поряд з людьми Землі і Наа — дивні, тривожні, прекрасні, далекі і близькі водночас. Навіть Василь і Діжа, які вже колись пережили хвилюючі години на цій планеті, знову вражені фантастичним розмахом думки великої раси.

«Стріла Часу» стоїть на плато, недалеко від Храму Великої Революції. А космонавти летять на легкій, портативній аеромашині навколо планети Осяйної. Поряд з ними сидить один з жителів системи Великого Покровителя. Хто він? Народжений Небом? Ну звичайно, це ж він, далекий друг, який відкрив перед двома смішними, ще наївними людьми Землі бездонну широчінь Космосу, його велич, його славу…

Та ні, це тільки ілюзія! Народженого Небом нема. Нема! Це його син, який народився уже на планеті. І зветься він Син Осяйної.

• Предыдущая
• 56/60
• Следующая