Вінні-Пух та його друзі - Милн Алан Александр - Страница 41

Усе віщувало, що Кролик знову матиме страшенно клопітний день. Не встиг він як слід прокинутись, як уже відчув, що сьогодні все залежить від нього і всі від нього чогось чекають. Це був саме той день, коли треба було, скажімо, написати оголошення з підписом "Кролик"; день, коли належало все перевірити, все з'ясувати, все пояснити й, нарешті, – найголовніше – щось організувати.

Такого чудового ранку неодмінно треба було забігти на хвильку до Пуха й сказати: "Ну що ж, прекрасно, тоді я скажу Пацеві", а далі забігти на хвильку до Паця і сказати: "Пух вважає... але краще я спершу збігаю на хвильку до Сови..."

Починався, так би мовити, командирський день, коли всі тобі кажуть: "Гаразд, Кролику", "Буде зроблено, Кролику" – і взагалі чекають від тебе різних вказівок.

Кролик вийшов із дому і, принюхуючись до теплого весняного повітря, розмірковував, із чого почати. Найближче йому було до Кенжиної хатки, бо там жив Крихітка Ру, який чи не найкраще за всіх у Лісі вмів казати "Авжеж, Кролику" й "Гаразд, Кролику..."

Але, на жаль, віднедавна там оселився ще один звір – невгамовний, стрибучий Тигра. А він, як відомо, був такий Тигра, що сам усе знає краще за тебе, і, якщо ти йому кажеш, куди треба йти, він прибігає туди перший, а коли ти туди доберешся – за ним уже й слід прохолов, а тобі навіть нікому гордо сказати: "От ми й прийшли!"

– Ні, тільки не до Кенги,– замислено промовив Кролик, підкручуючи вуса та мружачись проти сонця.

І, щоб остаточно упевнитись, що він туди не йде, він повернув наліво й потрюхикав навпростець до Крістофера Робіна.

"Зрештою,– запевняв себе Кролик,– Крістофер Робін покладається тільки на мене . Звісно, він любить і Пуха, і Паця, й Іа – я їх теж люблю, але в них у голові – тирса. Це ясно. І ще він поважає Сову, бо не можна не поважати того, хто вміє написати слово Вівторок, навіть якщо він пише його неправильно; та правильнописання – це ще не все. Бувають дні, коли вміння написати слово Вівторок просто не має значення... А Кенга надто заклопотана Крихіткою Ру, а Крихітка Ру надто маленький, а Тигра надто неслухняний і стрибучий, отож, коли настає відповідальний момент, поможна тільки на мене. Я піду й покластися дивлюся, чи не треба йому допомоги, і якщо треба, тоді я, звичайно, допоможу. Сьогодні для цього саме підхожий день".

Радіючи з такої щасливої думки, він трюхикав собі далі й далі, а тоді перескочив струмок і опинився в тих місцях, де мешкали його Родичі та Знайомі. Сьогодні, здавалося, їх було ще більше, ніж звичайно. Кивнувши тому-сьому Їжакові (поручкатися з ними було, звісно, ніколи), мимохідь кинувши "Доброго ранку" ще декому та милостиво привітавшись із дрібнотою словами "Ах, це ви", Кролик помахав їм усім лапкою – і тільки його й бачили.

Усе це викликало таке хвилювання й таке збудження серед Родичів та Знайомих, що деякі з них, а саме з родини Комашок, включно з Кузьчиним Синочком, гайнули до Дрімучого Пралісу й полізли на дерева, щоб устигнути долізти до верхівок раніше, ніж це – будь-що – станеться, і щоб можна було все гарненько роздивитися.

Кролик поспішав краєм Дрімучого Пралісу, з кожною миттю дужче відчуваючи важливість свого завдання, і нарешті він прибіг до дерева, в якому жив Крістофер Робін.

Кролик постукав у двері.

Потому кілька разів гукнув господаря. Потому відступив трохи назад, задер голову, прикрив лапкою очі від сонця і, вдивляючись у верховіття, погукав знову.

Потому він зайшов із протилежного боку і ще погукав: "Агов! Де ти? Це я, Кролик!" – але нічого не сталося.

Тоді він замовк і прислухався, і все замовкло й прислухалося разом із ним, і в осяяному сонцем лісі стало тихо-тихо, а тоді зненацька десь високо-високо в небі заспівав жайворон.

– Як жаль! – сказав Кролик.– Крістофер Робін кудись пішов.

Кролик ще раз повернувся до зелених дверей – просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.

У папірці стирчала шпилька – мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.

– Ага! – сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.– Мені ще один лист!

Ось що там було написано:

– Ага! – повторив Кролик.– Треба негайно повідомити інших.

І він поважно рушив у дорогу.

Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.

І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:

– Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!

Сова завжди так зустрічала гостей.

– Сово,– діловито почав Кролик,– у нас із тобою є мозок. В усіх інших – у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,– а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому ,– то це наша з тобою справа.

– Атож,– сказала Сова.– Я саме й думала.

– Прочитай оце.

Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися – Сува – вміла написати Вівторок так , що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...

– Ну, то як? – спитав Кролик.

– Авжеж, так,– сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.– Я розумію, що ти хочеш сказати. Це – безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.

– Чому? – спитав Кролик.

– З тієї самої причини,– сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.

– Учора вранці,– урочисто промовив Кролик,– я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.

– Саме оця записка?