Вінні-Пух та його друзі - Милн Алан Александр - Страница 30

– Це пречудова думка! – сказав Паць.– А де ми її збудуємо?

– Ми збудуємо її тут,– сказав Пух,– біля оцього гайка, бо тут не буває вітру і тут я про це подумав. Ми назвемо цю місцинку "Пухова Галявка". І ми поставимо на Пуховій Галявці хатку Іа для ослика Іа.

– До речі, отам, за гайком, лежить ціла купа всяких палиць,– сказав Паць.– Я сам бачив. Багато-багато. Ну просто навалено цілу гору.

– Дякую, Пацику. Те, про що ти сказав, стане нам у великій пригоді, і за це я міг би назвати оцю місцину Пухово-Пацевою Галявкою, якби Пухова Галявка не звучала краще. А звучить вона краще тому, що вона пухнаста, а не пацикаста. А тепер – до діла.

Вони позлазили з хвіртки й подалися по палиці та інші деревини.

...................................

Крістофер Робін цілий ранок був зайнятий удома. Він подорожував до Африки й назад і щойно зійшов з корабля та подумав: "Цікаво, яка зараз надворі погода?", коли це раптом до нього у двері постукав не хто інший, як сам Іа.

– Привіт, Іа,– сказав Крістофер Робін, відчиняючи двері та виходячи на подвір'я.– Як ся маєш?

– Сніг,– понуро мовив Іа.

– Еге, сніг.

– І мороз.

– Невже?

– Авжеж,– сказав Іа. – Хоча,– додав він трохи жвавіше,– хоча останнім часом землетрусів у нас не було.

– А що скоїлося, Іа?

– Нічого, Крістофере Робіне. Нічого важливого. Ти, звісно, не бачив десь тут поблизу хати чи чогось такого подібного?

– Якої хати?

– Звичайної хати.

– А хто в ній живе?

– Я живу. Точніше, я думав , що живу. Але, виходить, я там не живу . Ну що ж, зрештою, не в кожного, мабуть, має бути хата.

– Ой Іа, я ж не знав! Я завжди думав...

– Хтозна, у чім тут річ, Крістофере Робіне, але через увесь цей сніг і таке інше, не кажучи вже про бурульки, зараз у полі годині о третій ранку не так гаряче, як дехто гадає. Ніяк не скажеш, що там спекотно, якщо ти второпуєш, до чого я веду. Ні, ні, на спеку скаржитись не випадає. Де там! Одверто кажучи, Крістофере Робіне,– голосно прошепотів Іа,– але це між нами і про це нікому нічичирк – там холодно .

– Ой Іа!

– І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: "А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку". Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.

– Ой Іа! – сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.

– Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.

– Справді, збудував? Та це ж просто диво!

– Справжнім дивом,– сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,– справжнім дивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...

Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.

– Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,– гукнув він Іа.

– Часом буває,– сказав Іа-Іа,– коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок, які тим хтосям не потрібні і які вони охоче віддадуть колишньому господареві, якщо ти розумієш, до чого я веду. Отож, якщо ми нагодимося...

– Ходімо,– сказав Крістофер Робін.

І вони швидко-швидко пішли, і тому швидко-швидко прийшли на ту галявку за сосновим гайком, де вже не було хати Іа.

– От бач! – сказав Іа.– Не зосталося жодної палочки! Звісно, скарги тут ні до чого, бо зостався увесь цей сніг, з яким я можу робити все, що завгодно.

Та Крістофер Робін не слухав Іа. Він прислухався до чогось іншого.

– Ти чуєш? – спитав він Іа.

– А що там таке? Хтось сміється?

– Слухай!

Вони прислухалися разом... і почули буркотливий басок, який співав про сніг, що аж валить із ніг, а він іде вперед, не бачачи дороги, та чийсь тоненький голосок, який поміж "сніг" та "валить з ніг" устигав тірлім-бомбомкати.

– Це Пух! – радісно сказав Крістофер Робін.

– Можливо,– сказав Іа-Іа.

– І Паць! – схвильовано сказав Крістофер Робін.

– Можливо,– сказав Іа-Іа.– Але хто нам зараз і справді потрібен, то це добрий собаканишпорка.

Слова пісні раптом перемінилися.

– От вже й готовий новий дім! – співав басок.

– Тірлім-бом-бом, тірлім-пш-пім! – підтягував йому тоненький голосок.

– Не хатка, а прегарний дім!

– Тірлім-бом-бом, тірлім-пім-пім!

– Я сам охоче жив би в нім!

– Тірлім-бом-бом, пім-пім!

– Пуше! – закричав Крістофер Робін.

Співаки біля хвіртки, що вела в сосновий гайок, замовкли.

– Це Крістофер Робін,– зрадів Вінні-Пух.

– Він гукає звідти, де ми брали палиці,– сказав Паць.

– Біжімо,– сказав Пух.

Вони злізли з хвіртки й помчали на той бік гайка, а Вінні-Пух цілу дорогу радісно гукав до Крістофера Робіна.

– Ого, Іа теж тут,– сказав Пух після міцних обіймів із Крістофером Робіном.

Він штурхнув ліктем Паця, а Паць штурхнув ліктем його, і обидва разом подумали, який чудовий і несподіваний дарунок вони підготували для ослика.

– Доброго здоров'ячка, Іа!

– Тобі так само, ведмедику Пуше, – понуро мовив Іа,– і вдвоє кращого – щочетверга.

Не встиг Вінні-Пух запитати: "Чому щочетверга?", як Крістофер Робін почав розповідати сумну історію про зниклу хатку Іа.

Пух та Паць уважно слухали, проте їхні очі дедалі круглішали та круглішали.

– А де, ти кажеш, вона стояла? – спитав Пух.

– Якраз отут,– сказав Іа-Іа.

– Її було збудовано з палиць?

– Так.

– Ох! – сказав Паць.

– Що? – сказав Іа.

– Я просто сказав "Ох",– скоромовкою відповів Паць і, щоб не виказати себе, кілька разів безтурботно тірлімбомбомкнув.

– А ти певен, що то була хатка ? – спитав Пух.– Я хочу сказати, чи певен ти, що хатка стояла саме тут ?