Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 2

А от особисто я впевнений, що ці писання Дюка Бруньки, як і писання Рабле, Свіфта й Булгакова, – наслідок саме багатої уяви, а зовсім не хвороби мозку.

Одним словом, Автор (еге ж, Дюк Брунька називає себе в цих писаннях саме так – Автор; саме з великої літери, що, як на мене, навіть дещо нескромно) – фігура таємнича, загадкова, секретна, широким верствам людства геть невідома.

Якщо після публікації цього, м'яко висловлюючись, епосу він (або вона, або вони) з'явиться у видавництві з обуренням, що, мовляв, порушені його авторські права, що він не давав дозволу на публікацію тощо, то нехай видавництво пошле його на... ні, просто на зустріч ізі мною, а я вже йому яа-ак... Гм. Ну, одним словом, якось улагоджу цей скандал.

Про Автора (ким би він там не був – чоловіком, жінкою, або колективом) із цього рукопису я зрозумів наступне: що він наш сучасник, котрий мешкає, або мешкав у місті Харкові чи Харківській області, і страждав на так званий квасний харківський патріотизм. Через те й пригнічував його той факт, що харків'яни, на відміну від багатьох інших, не мають свого власного чарівно-лицарського епосу.

От у германців, наприклад, є епос про королевича Зиґфріда й нібелунґів; у ірландців – про героя Кухуліна й уладських витязів; у британців – про короля Артура й лицарів Круглого Столу; у французів – про графа Роланда й лицарів Карла Великого, і таке інше й тому подібне. Навіть Київ, до котрого теперішній статус столиці Української республіки перейшов від Харкова, оспіваний у билинному епосі про славетних витязів Київського князя Володимира Красне Сонечко – Іллю Муромця, Дюка Степановича, Добриню Микитича, Ставра Годиновича, Олешу Поповича та решту. (До речі, не виключаю, що ім'я Дюк таємничий громадянин Брунька отримав саме на честь давньоруського билинного богатиря Дюка Степановича). А також – і в наступних літературних київських чарівних епосах; наприклад – «Святославич, вражий годованець» Олександра Вельтмана...

А от у харків'ян нічого такого, мовляв, немає.

Якщо ти, безцінний читачу, прочитавши попередні абзаци, вирішив, що харків'яни взагалі не складали лицарських епосів, то, виходить, ти не так мене зрозумів. Складали. Наприклад, харків'янин Василь Григорович Маслович написав віршований епос «Утаїда» про пригоди лицаря Утая. Що той твір був надрукований 1816 року в журналі «Харьковский Демокрит» – періодичному виданні гумористично-сатиричного напрямку. (Давньогрецький філософ Демокріт вважається чолов'ягою дотепним та веселим, тому його ім'я і втрапило в назву часопису харківської гумористики). Чому Маслович запропонував свій лицарський епос саме гумористичному журналу? Не тільки тому, що журналістика в Україні робила лише перші кроки й журналів було дуже-дуже мало (конкретно: лише два; і обоє харківські; і обоє друкувалися у одній друкарні; до речі, тій самій, де за півтора з гаком сторіччя потому працював і сам Дюк Брунька, якщо він не набрехав). І не тільки тому, що засновником і видавцем «Харьковского Демокрита», а також автором більшості текстів, що друкувалися там, був не хто інший, як він сам – Василь Маслович. Але й тому, що «Утаїда» – поема іронічна, дотепна пародія на чарівно-героїчні лицарські епоси.

Отож, я мав на увазі не те, що харків'яни не складали лицарських епосів, а те, що в цих епосах Харків не фігурує й не згадується. От, наприклад, Київ присутній у вищезгаданій «Утаїді», а Харків – ні, хоч і написана вона саме в Харкові.

Не зміг Дюк Брунька, бач, терпіти таку обділеність у цьому аспекті рідного міста, й у нападі квасного харківського патріотизму вирішив створити такий-сякий, якщо не чисто харківський, то хоча б, так би мовити, поблизухарківській чарівно-лицарський епос (втім у двадцять четвертому розділі за назвою «Відрядження чудотворця» дія на декілька хвилин таки переноситься безпосередньо до міста Харкова). Чарівний епос з типовими для цього жанру персонажами: лицарями, драконами, королями, феями, єдинорогами, перевертнями, принцесами, грифонами, чарівниками, велетнями, ельфами, привидами, вампірами, русалками тощо; і з типовими сюжетами і темами. Епос, де основні події розгортаються, втім, не в якісь легендарні й билинні часи, а в новітню епоху – восени 1995 року. Епос, де поряд із властивими середньовіччю лицарськими турнірами, лицарськими ж замками тощо, фігурують і більш сучасні явища: військовий літак, колгоспи, автомобілі, трамваї, комп'ютери, міліція, піонерська організація... і навіть пам'ятник Леніну!

І, мабуть, нашвидкуруч вирішивши ушкварити ось такий, м'яко кажучи, епос, Дюк Брунька протягом тридцяти років утілював у життя це рішення. Чим, мовляв, харків'яни гірше за інших? Нехай і в Харкова буде...

Отже, натворив.

І, можливо, це правильно, бо сучасній українській літературі бракує чарівно-лицарських епосів. Принаймні я жодного сучасного українського чарівно-лицарського епосу не зустрічав. Тож ми маємо бути вдячними таємничому Дюку Бруньці хоча б за намагання дати те, чого не вистачає. Тим більше, що нова українська література і розпочалася наприкінці вісімнадцятого сторіччя саме з чарівно-іронічного епосу (так, про парубка моторного, і хлопця хоть куди козака); але після того власними чарівно-іронічними та чарівно-лицарськими епосами Україна якось не рясніла, якщо я не помиляюсь. (Але нахабно збрехав би той, хто бовкнув би, що, мовляв, крім «Енеїди» Котляревського, в українській літературі взагалі нема іронічних епопей. Є, звісно ж, є. От, наприклад, «Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес» Віктора Рафальського. Або «Левине серце» Павла Загребельного. Або, скажімо, трилогія Євгена Гуцала про пригоди Хоми Прищепи. Або дилогія Олега Чорногуза про пригоди Євграфа Сідалковського...)

Головним, так би мовити, стрижнем цієї епопеї Автор зробив (для більшої, як він стверджує, захопливості) детективну історію про викрадення рідкісної речі й розшуки викраденого. На цей стрижень нанизані, як шматочки баранини й цибулі на шампур у шашлику, інші забавні історії. Крім прози в ці писання засунуті де не де поезія й драматургія.

Судити про якість цього розгонистого творіння – тобі, читачу, та критикам. Може, когось із них ця книга спантеличить невизначеністю жанру, може, хтось із них обурено вигукне: «Та що взагалі це таке?! Казка не казка, детектив не детектив, фантасмагорія не фантасмагорія, довідник не довідник, постмодернізм не постмодернізм, анекдоти не анекдоти, космогонія не космогонія, арабески не арабески, притчі не притчі, утопія не утопія, фентезі не фентезі, пародія не пародія, містифікація не містифікація... Якийсь літературний вінегрет! Тобто, висловлюючись філологічніше, якась еклектика».

Так само у 1833 році два відомі літературні критики – Віссаріон Бєлінський і Осип Сенковський (він же Барон Брамбеус, він же Тютюнджу-Оглу, він же А. Бєлкін, він же Морозов, він же Адам фон Женихсберг, він же Хохотенко-Хлопотунов-Пустяковський, він же С. С. С., він же Пьотр Снєгін, він же Іван Іванов-син, він же Карло Карліні) – спантеличилися визначенням жанру твору дотепного й оригінального російського письменника, вже згаданого вище Олександра Вельтмана, «MMMCDXLVIII рік». Перший написав: «Що це таке? Казка не казка, роман не роман...», а другий: «Це не вчена дисертація, не алегорія, не повість, не поема й не роман, а бозна що». До слова, на відміну від Бєлінського, Сенковський був не тільки критиком чужих творів, а й сам доволі талановитим і дотепним прозаїком, автором новел, оповідань, повістей і навіть роману. У «Яйцепосі» Дюка Бруньки зустрічаються цитати з його творів у якості епіграфів.

Майже впевнений, що цей, так би мовити, епос Бруньки, незважаючи на присутність у цьому так званому епосі лицарів, драконів і чарівників, тобто персонажів, здавалося б, цілковито фентезійних, може не сподобатися фанатам традиційного фентезі, солідного і патетичного (де на обкладинках часто-густо зображені красені-богатирі або красуні-богатирки з блискучими мечами в руках, або ж красені-маги або красуні-феї з чарівними паличками, або ж лускаті дракони зі спопеляючим вогнем із роззявленої пащі, і т.д.). Бо дуже не вписується цей твір Бруньки в рамки типового фентезі. Навіть здається, що Брунька прагнув утнути якесь антифентезі. Наприклад, у фентезійних творах зазвичай не вказуються точні дати описуваних подій, а у «Яйцепосі» названі точні дати, а часто-густо і навіть час (іноді з точністю до хвилини чи секунди). Або, скажімо, автори фентезі, як творів епічних, розповідають там про своїх персонажів, а не патякають про самих себе. А Брунька періодично згадує себе самого, та перериває оповідки розмовами, ба навіть суперечками зі своїм власним мозком, представленим в образах Лівої та Правої мозкових півкуль.