Яйцепос. Книга 3 - Брунька Дюк - Страница 6

– Далі дорогою село Тютьзячки, кілометри чотири звідси. Не було б цього будинку – встигли б до ночі туди. Навіщо ж у полі, – заперечив господар.

– Ну, ми ж не знали... До речі, вибачте, ви так і не представилися, не знаю, як вас називати.

– Я представлюся пізніше, а спочатку я хочу розповісти вам одну історію.

– Люблю слухати історії, – зізнався граф, і всі троє повернулися до вітальні, розташувалися в затишних кріслах, після чого двійник портрета почав оповідати...

Цей особняк, мовляв, побудував один із численних нащадків Гектора Манюні, з діда-прадіда чарівник Іван Манюня, в кінці дев'ятнадцятого століття. Його син, Герасим Манюня, теж жив тут і продовжував справу своїх пращурів: займався чародійством. І син Герасима, Флорізель Манюня, прожив тут, у спадковому особняку, майже все життя, займаючись чарами. А от дві дочки Флорізеля Герасимовича до чарівництва не виявляли особливого інтересу і на фей вчитися не захотіли. Старша, Анастасія, стала архітектором, вийшла заміж за шмарклівського міліціонера і тепер живе з ним і їхніми дітьми в будинку, який сама ж спроектувала, на околиці міста Шмарклова. А молодша, Руслана, та взагалі переселилася до Великого Світу, в місто Харків, стала кондитером і вийшла заміж за машиніста метрополітену. Дружина Флорізеля Герасимовича, Юнона Петрівна, пішла від нього до такого собі Зюзікова, фермера-єдинорогаря, і останні десятиліття свого життя Флорізель Манюня проживав на самоті, зрідка спілкуючись із приїжджими в гості дочками, колегами-чарівниками, а також з селянами Тютьзячок, де він купував продукти харчування.

Втім, ні, не зовсім один жив він в особняку діда. Завелася тут ще одна особа: міль. Міль, комаха, що жере текстиль.

Побачивши її в перший раз (а сталося це восьмого червня 1977 року, о сімнадцятій годині двадцять вісім хвилин і сорок чотири секунди за жорикбурзьким часом), Флорізель Герасимович мало цю комашку не приляснув. Бо, напевно, у кожної людини при виді молі спрацьовує, так би мовити, ляскальний рефлекс (читач, мабуть, по собі знає, зауважує Автор). Але, на щастя, чарівник схибив, і літаючу співмешканку не спіткав летальний наслідок. На щастя, бо міль виявилася не проста, а розмовляюча, тобто ця комаха була розумним, людиноподібним в аспекті інтелекту мутантом. Вбивство мовлячої комахи, або будь-якої іншої мислячої і здатної говорити по-людськи істоти, в Терентопськім королівстві вважається таким же гріхом і злочином, як і вбивство самої людини. Тому перш, ніж шандарахнути муху або таргана, слід придивитися до жертви і переконатися, що це звичайна комаха, а не брат за розумом (чи сестра, якщо самиця). Флорізель Манюня тоді погарячкував. Тому після порадів, що гріх не відбувся.

Флорізель Герасимович і міль Валькіруська – так звали комаху – познайомилися і потоваришували.

Щоб Валькіруська не їла білизну, скатертини, фіранки та інші матерчаті аксесуари житла, чарівник купив для неї у селян достатньо важкенький сувій домотканого полотна, що того харчу їй вистачило б на все життя. (А живуть говорячі тварини так само довго, як і люди, нагадує читачеві про всяк випадок Автор).

Комаха-мовець була вельми цікавою, бажаючою поглинати нові знання, розширювати світогляд. Через брак інших співрозмовників, чарівник довгими вечорами, у вільний від магічної роботи і дослідів час, розповідав юному членистоногому другу про магію і не тільки. Флорізель Герасимович навчив Валькіруську читати і надав в її розпорядження свою велику бібліотеку. Так, спілкуючись з магом і читаючи магічні писання, міль Валькіруська опанувала магію, стала комахою-чарівницею...

☼ ☼ ☼

Коли двійник портрета заговорив про міль, лицар Хома згадав розмову в Нижніх Драконопасах про перевертня і подумав: «Гм, знову йдеться про пожирачів текстилю».

Свою розповідь господар будинку закінчив словами:

– І от тепер, коли я це розповів, можу вам представитися: я...

– Ви – Флорізель Герасимович Манюня, нащадок Гектора Манюні, – здогадався граф Яків.

– Ні, я – міль Валькіруська, – приголомшив гостей веселий чоловік у напудреній перуці.

– Міль?! – вигукнули разом Хома і Яків.

– Міль, – повторив чоловік.

– Комаха? – не угавався граф.

– Вона сама.

– Я звик вважать, що міль, м'яко кажучи але грубо виражаючись, виглядає інакше, – посміхнувся Хома.

– Звичайно, інакше. Ви ж зараз бачите не правдивий мій вигляд, а образ, який я вам навіюю за допомогою гіпнозу. Я добре володію гіпнозом. Цей образ я взяла з портрета Гектора Манюні. І цей голос, який ви зараз чуєте, не мій справжній, насправді мій голос тихий і писклявий, а цей баритон – це теж наслідок мого гіпнотичного навіювання.

– Ви нас розігруєте, – не повірив граф Яків. – Ви ж людина, а не комаха! Що ж, я не відрізню людини від комашки?! Ха-ха! Ви, мабуть, великий жартівник, ви любите поморочити гостям голову небилицями.

– Я – міль Валькіруська. Після того, як минулого року на дев'яносто четвертому році життя помер Флорізель Герасимович, я залишилась господинею в цьому будинку. За згодою дочок-спадкоємиць покійного, звісно. Спілкуючись із людьми, я для їхньої зручності за допомогою гіпнозу приймаю в їхніх мізках людську подобу, так вам, людям, простіше, та й мені безпечніше. Але при цьому чесно кажу, ким я є насправді. А вірити мені чи не вірити, то вже ваша справа.

– Але ми ж бачили, як ви в їдальні переставляли посуд зі шафки на стіл! – викрив співрозмовника граф Яків. – Ані міль, ані яка інша комаха не здатна на це, комахам таке не під силу.

– Я ж не проста міль, а міль, що володіє магією. Це я гіпнозом вам навіяла, що переставляю руками, а в дійсності я переміщувала посуд за допомогою телекінезу. Саме завдяки володінню телекінезом я можу підтримувати цей будинок в ідеальному стані, робити прибирання, ремонт і так далі. Звичайній комасі це дійсно було б не під силу, і будинок прийшов би в запустіння і занепад.

– Ні, я звик довіряти своєму зору і слуху, а також... – Не доказавши, граф Яків кинувся до двійника портрета і схопив його за руку. – Ага! Я тримаю вас за руку! Це справжня людська рука, а не ніжка комашки, я відчуваю на дотик ваші пальці, теплоту вашої шкіри... Ха-ха, мене не обдуриш, пане жартівнику!

– Мій гіпноз впливає не тільки на зір і слух, а й на дотик. Це завдяки моєму навіюванню вам здається, що ви тримаєте людську руку, а в реальності ви тримаєте порожнечу, – заперечив веселий чоловік. – Мій гіпноз може впливати також і на нюх... От, чим від мене пахне?

Яків принюхався до веселого чоловіка і відповів:

– Одеколон «Шипр».

– Правильно, я вам навіяла, що пахне «Шипром», хоча, будучи комахою, ніякими парфумами, звісно, не користуюся. Гіпноз.

– Якщо ви дійсно міль, то, м'яко кажучи але грубо виражаючись, покажіться нам у вигляді молі, а не людини, а інакше важко повірити, – запропонував лицар Хома.

– Ну ні! Не далі як три дні тому тут гостював незалежний мандрівний лицар Гіві Качелі. Він теж шукає викрадене яйце дракона. І він, так само як і ви, не повірив, що я міль. І попрохав мене показатися йому в моєму справжньому вигляді. Я погодилася і припинила йому навіювати. І в ту ж секунду він мене мало не приляснув долонями. Коли я миттєво за допомогою гіпнозу знову здалася йому людиною, він став перепрошувати, казати, що це трапилося випадково, що він не хотів мене вбивати, що руки спрацювали механічно, рефлекторно, що вид молі викликав миттєву підсвідому реакцію... Якщо б його долоні ляснули на кілька міліметрів вище, то мене б уже не було серед живих. Через те я присягнулася собі ніколи більше не з'являтися перед людьми в своєму справжньому вигляді. І не просіть. Я істота чесна, тому сказала вам, хто я, а вірити чи не вірити, це як хочете. Я не вимагаю, щоби ви вважали мене тим, хто я є насправді. Можете вважати мене людиною, якщо вам так багнеться.

– Я вважаю вас людиною, яка хотіла нас містифікувати, але їй це не вдалося, бо ми не повірили в її містифікацію, – сказав Яків. – Але як же вас звати насправді?