Врятований - Чигиринская Ольга Александровна - Страница 18

• Предыдущая
• 18/20
• Следующая

— Що ні скажу, все не в лад, — розвів руками пан Пеґю. — То ви відпускаєте його, пане командер?

— Жодних перепон до цього нема, — Саґара знизав плечима. — Брат Хаас не складав довічних обітниць, отже він може будь-якого дня покинути Шінден за власним бажанням.

— Розумію. Але, молодий чоловік, тут є… певні складнощі з нашого боку. Аби стати громадянином домініона Шезаар, ви маєте вийти з громадянство свого рідного домініону…

— Вийшов, коли поступив у Шінден, — сказав Саґара.

— О… Ну, тоді… розумієте, виник певний нюанс. Оце ми вам надамо громадянство, ви отримаєте статус поселенця, матеріальну допомогу, яку надає цей статус… а що як ви після цього сядете на перший ліпший транспорт та чкурнете звідси світ за очі?

— Якщо брат Хаас хотів би чкурнути, — сказав Сео, — він би просто залишився у нас і чкурнув на Талассі, чи десь іще, де в нас бази переформування.

— Але він не міг би прикарманити речову та грошову допомогу.

— Ви підозрюєте нашого брата в тому, що він крадій? — Саґара стиха скреготнув зубами.

— Ні. Але… командере, підійдіть до мене пізніше, сам на сам. Я все поясню вам.

— Як імперський інквізитор, — сказала сестра Гелена, — я наполягаю, щоб ви дали пояснення тут і зараз.

На мить здалося, ніби панові раднику звело щелепи.

— Ну, добре, — сказав він. — Добре… Якщо ви наполягаєте. Я не можу припустити виникнення прецеденту. Всі постраждалі жителі Мінато мають право на імперську грошову допомогу — де б вони ні знаходилися — і на допомогу від домініону Шезаар, якщо вони влаштовуватимуться на території домініону. Так звані підйомні. Незалежно від того, підкреслюю, покинуть вони Сунаґіші, або ні. Поселенці, яких ми влаштували тут, не вільні покинути Сунаґіші, аж поки не відбудуть строку свого ув’язнення. Я знаю, що дехто з них плекав великі плані щодо цих підйомних — але вони помилилися. свої підйомні вони реалізують тут та відпрацюють — а там можуть забиратися куди хочуть. А от ви, пане брате — не постраждалий і не в’язень. Ви вільна людина. Меня сказали, що ви маєте одружитися з місцевою жителькою. Я був не проти — але якщо ми вас пустимо, а ви не одружитеся, ми опинимося перед необхідністю розробки законотворчого механізму для вільних поселенців…

— То й розробіть його, — знизала плечима інквізиторка.

— Але цього не можна зробити тут, зараз, на колінці. Закони домініону розробляються у Раді Представників домініону, і це справа кількох місяців.

— Я той… почекаю тут, — стиха сказав брат Хаас. — Чи мені натовкти комусь пику, щоб мене ув’язнили?

— Спокійно, брате, — сказав Саґара. — Я певний, що рішення є, пане раднику.

— Я дав слово, пане раднику, — втрутився пан Іто. — Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мінато просто ширмою?

По очах пана радника було видно як по книзі, що він саме так і вважав — але у присутності інквізторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.

— Анооо… даруйте, — сказав юний Шінта. — Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрібний рік народження.

Саґара зробив нескладні обчислення.

— П’ятдесят дев’ятий, — сказав він. — Наш лікар каже, йому десь шість з половиною.

— Виглядає на чотири, — сказала бардеса. — Невже такий жахливий був голод?

— Коли він народився й ріс — то було лише недоїдання та авітаміноз, — гірко усміхнувся пан Іто. — Голод був лише останнього року, коли Ріва вирішили згорнути виробництво.

— Зрозуміло, — сказала бардеса, і Саґара майже побачив у її очах, як ці дані уляглися в потрібний кластер пам’яті.

— А день народження? — спитав Шінта.

— Напишіть тридцяте червня, — сказав Саґара.

— А чому саме цей день?

— Рівно середина року. Якщо доктор вирішив, що йому шість з половиною…

— Добре, — Шінта посміхнувся. — Готово!

За півхвилини з апарата, назва якого була Саґарі невідома, виповз рожевий пластиковий листочок розміром з долоню. Потім іще один — більшого розміру та зеленкуватого кольору. Перший був власне свідоцтвом про народження, другий — записом про те, що свідоцтво номер такий-то на ім’я Ричарда Суни видано комуною Мінато першого листопада 365 року від Еберу.

— Тепер потрібна печатка комуни, — сказав юнак. — І підпис двох свідків, отут і отут.

— Так, — пан Іто вийняв з кишені печатку і притиснув її до свідоцтва про народження. Печатка зробила «бззззззз», пластиковою поверхнею пробіг відблиск лазерного променю, що певним чином змінював молекулярну структуру документа, залишаючи неповторний візерунок. — Командере, пані Тошідзукі, чи не зробите нам честь? Розпишіться отут як свідки…

— Готово, — сказала бардеса через кілька секунд, повертаючи стило.

— Оце нам, — пан Іто взяв великий зеленкуватий лист. — А це вам, — дав він карточку Саґарі.

— Даруйте, як це — їм? — здивувався радник. — Ви хочете сказати, що цей хлопчик не летить до Аркадії?

— Ні, не летить, — сказав Саґара. — Ми заберемо його та передамо в притулок михаїлітів, для подальшого всиновлення.

— Але чим гірший притулок на Аркадії? — здивувався чиновник — Ви мене в домовину хочете загнати, їй-право…

— Притулок на Аркадії нічим не гірший, — терпляче пояснив Саґара. — Але цей хлопчик вже зазнав доволі страждань, фізичних і психічних. Так склалося, що він прийняв наш екіпаж, і ми його полюбили. Розрив зараз буде дуже болючим для нього. Наш лікар сказав, що можуть бути рецидиви — він щойно почав розмовляти, і може знову втратити мову. Наш психіатр розпочав терапію і для хлопця краще не переривати її.

— Але ж всі діти звідси летять до Аркадії. Хіба не краще йому буде серед своїх?

— Ні, - сказав пан Іто. — Повірте мені. Подивіться самі. Свої для нього тепер — екіпаж «Лева».

Справді, малюк вдерся на стіл, а з нього — на плечі братові Сео.

— Що, ми знову робимо щось таке, потребуюче перегляду законів? — запитав центуріон.

— Ні. Але існує певна суспільна думка… Розумієте мене?

— Уявіть собі, ні.

— Добре. Ось зараз пані Ганна напише історію про то, як малого хлопця всиновила рота сохеїв. Дуже зворушливо на перший погляд. А на другий — в сохеїв існує певна репутація… Даруйте, я не хотів піднімати цю тему… але ви самі наполягли.

• Предыдущая
• 18/20
• Следующая