Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/100
- Следующая
Наука в академії обридла Балабусі. Йому заманулось женитись, і він, скінчивши риторику й філозофію, покинув богословію й поїхав шукати собі жінки.
Тихо рипнули двері з кімнати. Авраам з Ісааком зникли, а натомість в світлицю ввійшла матушка. Вона була вже немолода. В неї голова була заверчена наміткою; через намітку блищав парчевий очіпок з здоровими золотими й червоними квітками. На їй була темненька плахта, темненька запаска й шовкова темно-коричнева юбка з дрібненькими розкиданими срібними листочками. Вона була в жовтих сап'янцях. На шиї висів чималий блискучий червінець.
Балабуха привітався, низько поклонився хазяйці й поцілував її в руку. Вона поцілувалась з ним в губи.
– Вибачайте, паніматко! може, ви одпочивали по обіді, а я оце вас збудив,– промовив Балабуха басом, але тихо, неначе боявся когось збудити в кімнаті; слова його тяглися нешвидко, неначе його хтось силував говорити.
– Ні, Марку Павловичу,– сказала матушка.– Я не одпочивала, а мій старий десь оце хропе в пасіці.
– А Онися Степанівна дома? – спитав Балабуха.
– Дома. Онисю! – гукнула матушка через поріг в кімнату,– вийди, серце, та винеси нам по чарці... Чи горілки, чи наливки? – спитала вона в академіста.
Академіст трохи не прохопивсь: «та того й того!», але схаменувся і, трохи подумавши, сказав:
– Та воно після дороги лучче б тієї, як його... тобто горілки чарку...
– Винеси, доню, нам горілочки та набери на тарілку пиріжків! – знов сказала матушка, неначе в порожній простір через поріг.
В кімнаті було тихо. Не було навіть чути шелесту, тільки здоровий кіт вийшов з кімнати, постояв на порозі й знов тихо, мов академічний поважний професор, пішов назад.
Онися не забарилась. Вона швидко з'явилась в дверях, висока, тонка та рівна, як тополя. Нахиливши трохи голову, щоб не черкнутись тім'ям об одвірок, вона вступила в світлицю з пляшкою й чаркою на тарілці. Балабуха трохи не крикнув, ледве вдержав голос...
На Описі була картата плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками; внизу теліпались червоні китички, неначе волоські горіхи або дзвонички. Червона з синіми та зеленими квітками запаска блищала, неначе жевріла. Вишитий червоними та синіми взорцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий горсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. Стрічки вкривали всі плечі до пояса, неначе з голови на плечі лився ливцем дощ з стрічок. На шиї червоніло п'ять разків товстого «доброго» намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, внизу узьке. На широкому й високому чолі неначе бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі брови. Гострі кінці довгих брів десь побігли на випнуті виски й там неначе зникали під пучечками квіток, котрі висіли за вухами. Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Лице кінчалось трохи гострим підборіддям. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець.
Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світа в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем.
Балабуха стояв і дивився. Він забув навіть поздоровкатись і поклонитись. Онися сама поздоровкалась і поставила тарілку на стіл. Стрічки заметлялись на плечах, неначе од вітру. Через стрічки було видно тонкий, рівний, як стріла, ще дитячий стан. Балабуха таки опам'ятався, підбіг до Онисі, зігнувся й поцілував її в руку. Онися засміялась, моргнувши до матері, й подумала: «їй-богу, кривиться! отже ж ніби кривиться з мене!»
«І коли ж оце моя Онися встигла вбратись в нову плахту, в нову запаску, ще й начіпляти стрічок та квіток на голову?» – думала матушка, поглядаючи скоса на свою доню.
Онися сіла на канапі. її рівна, блискуча постать була ніби намальована на здоровому килимі ясними блискучими фарбами. Балабуха сів на стільці під вікном і поглядав на неї несміливими очима.
«Чого це я так злякався цієї панни? – думав Балабуха.– Я ж таки академіст, філозоф, а вона і в граматиці, і в риториці не була й не вміє навіть просклоняти «mensa»[1] , а я ж знаю Горація та Овідія напам'ять, од дошки до дошки».
Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристих людей. Вона любила верховодити, а не коритись.
В хаті на часину стало тихо. Усі замовкли, тільки було чути, як мухи бились об шибки, залиті гарячим сонцем.
– Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарці, то, може, й повеселішаємо та розговоримось,– сказала матушка, наливаючи горілку в чарку.
– І то розумне слово,– обізвався Бала-буха густим басом, з повагом розтягуючи слова: – «In vino veritas»[2] – говорили латинці.
Матушка випила півчарки й налила Балабусі; Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу півпирога.
– А ти, доню, не покуштуєш часом оцієї поганої та гіркої? – спитала мати в дочки.
– Спасибі, мамо! я не п'ю,– сказала Онися швидко й голосно, як одрізала.
– Та, бач, за здоров'я шановного гостя хоч пригуб,– сказала матушка, подаючи дочці чарку.
Онисі було ніяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарці й поставила чарку на тарілку, обтираючи уста хусточкою.
Після чарки розмова пішла жвавіше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасіку. Балабуха вкидав подекуди слівце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очі на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.
Матушка заговорила про небіжчика віль-шаницького священика, про похорон.
– А ви були на похороні? – спитав Балабуха в Онисі.
– Ні, я боюсь мерців. Я б три ночі не спала після похорону,– сказала Онися й знов почала роздивлятись на зелені одвірки дверей та на Авраама, которий підняв здорові перелякані очі на небо, неначе й він углядів там якогось мерця.
- Предыдущая
- 5/100
- Следующая
