Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/100
• Следующая

– Чи бачили мої квітки? – спитала вона в Балабухи.

– Ні, не бачив,– сказав Балабуха.

– Ходім, я вам покажу мої квітки! – сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.

Балабуха з великою напругою підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.

Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та айстр, але вже під осінь позаростали трохи бур'яном.

– Дивіться, які чудові левкої,– сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.

– А справді, гарні та пахучі,– сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.

Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур'ян і почав і собі нюхати.

– Ви нюхаєте щирицю! – крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур'янину, й зареготалась на увесь садок.– Ось потривайте, я нарву вам букет.

Вона нарвала чудових айстр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.

– Ходім, побачите наш сад, – гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.

Балабуха кинувся й собі бігти, але почу-тив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.

– А ви коштували, які на смак левкої? – спитала Олеся сміючись.– А нате, покош-туйте!

Балабуха механічно взяв левкой, вкинув у рот і почав жувати, а далі не знав, чи виплюнути його, чи з'їсти.

– А що, смачний?

– Де там! гіркий, як полин.

Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кінець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камінні шуміла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стіна, вся облита сонцем, за нею на горах зеленів ліс, а вгору, по долині Росі, було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним світом.

– Тепер далі нам вже нікуди йти, хіба в воду або на скелю,– сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.

– А справді нема куди, хіба в воду або на скелю,– сказав тихо Балабуха.

– А ви полізли б на скелю? – кокетно спитала Олеся.

– Ні, не видерусь, бо дуже крута та стрімка.

– А якби я вас попросила, то полізли б? – дражнила його Олеся.

– Поліз би,– сказав Балабуха, глянувши просто в вічі Олесі.

В Олесі очі блищали, наче дві зорі, її гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.

– Правда, в нас у Хохітві гарно? Краще, яку вашій Вільшаниці.

– Краще, як у Вільшаниці, але... але якби ви були зо мною в Вільшаниці, то вона б мені здалась кращою од Хохітви,– ледве вимовив Балабуха й почервонів.

«Насилу! Слава тобі, господи. От-от скаже!» – подумала Олеся.

– Як же б я там була? Чи поїхала б з вами, чи що? – спитала Олеся.

– Ні, якби ви за мене пішли заміж, бо я... я... бо Купідон пронизав наскрізь моє серце стрілою. Амур не любив так Псіхеї, як я люблю вас,– сказав Балабуха через силу.

Олеся знала з романів про того Купідона та Амура, й ті слова дуже припали їй до смаку. Вона любила романтичність, бо читала стародавні, переложені по-московській німецькі романтичні повісті. Тільки все-таки їй хотілось Амура кращого од Балабухи: не таким вона собі уявляла свого Амура, та ніде було дітись. Олеся тихо промовила звичайну фразу, спустивши очі додолу:

– Як батько та мама скажуть,– я згоджуюсь!

Балабуха взяв Олесину руку й поцілував. Вони повернулись і пішли тихою ходою до хати.

В той час, як молоді гуляли по садку, отець Мельхиседек з жінкою, не довго думаючи, неначе до стіни притиснули Терлецького й Тер-лецьку й почали говорити за придане.

– А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приїхали сватати вашу дочку Олесю,– сказав отець Мельхиседек.– Чи оддасте, чи нехай підросте?

– Ми з жінкою ладні оддати. Балабуха чоловік вчений, пригожий, має вже парафію. Не знаю, що дочка скаже,– промовив Тер-лецький.

– Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дітей. Шо ж ви думаєте дати за дочкою? – сказала просто Мель-хиседекова жінка, Марта Тарасівна.

Терлецький глянув на жінку й сказав:

– Дамо сто карбованців.

– Сто карбованців гроші, то правда,– заторохтів отець Мельхиседек,– але, сказати правду, не великі.

– Авжеж, не великі,– заторохтіла Мель-хиседекова жінка.– Гроші грішми, але треба чогось і до грошей. На господарстві треба й корів, треба й волів, треба й возів, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось і до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самі, здоровенькі, знаєте, чого треба на господарстві, та ще й новому та молодому, часом необміркованому...

Терлецька сердито глянула на цю просту, в намітці, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.

– Та вже, свахо, Олеся наша дочка. Ми не випхнемо її босу з хати з порожніми руками та скринями,– сказала Терлецька.

– Борони боже! Я й сама мати й маю дочок: хвалити бога, я вже надбала повні скрині всякого добра для своїх дочок: в мене готова їм і одежа, й плахти, й запаски, й намітки, і скатерті. Я вже назначила їм і корови, й телиці, й кабани, й льохи, й гуси, й індики... Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесі всякого добра. Чи багато корівок та воликів думаєте дати? – спитала сваха.

– Дві пари волів та корову,– сказав Терлецький.

– Мало,– сказав Мсльхиседек.

– Їй-богу, серце моє, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полі. Третя пара не зашкодить. Та з однієї корови не назбираєш ні сира, ні масла. Треба, свахо, дві корови, доконечне дві, бо ви самі, здоровенькі, знаєте, що з однієї корови не наїстись масла та сира. Воно б добре було й масла та сира наїстись, ще й на ярмарок вислати на продаж. Що то й казати! А скатертів багато думаєте дати? – спитала сміливо сваха.

«І приніс нечистий оцю циганку! Вона забере в мене всі корови, гуси й індики»,– подумала Терлецька.

– Та що там, жінко, скатерті. За гроші можна всього цього накупити. Я все, бачте, про гроші. Отче Петре! Їй-богу мало сотні карбованців. Що тепер сто карбованців? То колись можна було за сотню трохи не ціле село купити. Треба дві або й три сотні та ще й з хвостиком,– сказав Мельхиседек.

– Подумаємо-погадаємо. В нас не одна дочка, самі знаєте,– сказав Терлецький.

– Та й панщанних людей таки дайте дітям,– сказала сваха.– В вас таки багатенько людей. Дайте хоч одну сім'ю!

• Предыдущая
• 20/100
• Следующая