Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 9

– Не відпускайте візника, Антоне Івановичу, – розпорядилася діловито. – Чекайте, поїдемо разом.

– Мені натякнули, що так буде, – обережно проказав візитер. – Аби ви відмовилися їхати, маю наказ переконати вас.

– Цікаво, як би ви це зробили.

– Ви ж їдете зі мною, – зараз Резников говорив упевнено. – Пощо розводитися про те, що вже не має значення.

– Ярівно, а обідати! – Христина сплеснула руками, неприязно глянувши на того, хто своєю появою порушив звичний порядок, запроваджений нею в цьому домі. – У мене ж усе готове, гаряче все!

– Прошу почекати мене, – Вольська кивнула гостеві на альтанку, аж тоді повернулася до Христини. – Подай панові Резникову каву. Потім зайди до мене, допоможеш одягнутися. Якраз на обід я й запрошена.

Жалóбу Анна вже давно не носила.

Вибрала сукню темних тонів, бо вирішила – саме така пасуватиме для розмови, що на неї чекала. Вольська не уявляла, про що може йтися. Та якщо посильного присилає особисто головний слідчий розшукової поліції, слід не лише готуватися до серйозної і навряд приємної розмови. Варто своїм виглядом перекреслити бодай найменшу спробу з боку Харитонова натиснути, виявити зверхність, змусити дати слабину.

Анна не мала наміру вбиратися, наче на прийняття чи в гості. Їй не треба було поставати перед очима Цвіркуна світською дамою, яка знається на модах і хоче взяти співрозмовника пишним зовнішнім виглядом, картинкою з журналу. Навпаки, стриманість у виборі одягу давала зрозуміти: не має наміру захищатися, грати в нещасну вдовицю, яка за найменшої нагоди чистить пір’ячко й хоче сподобатися, справити гарне враження. Адже Вольська здатна постояти за себе й навіть дати відсіч.

Нічого, крім підлості, від колишнього Іванового начальника вона не чекала.

Жодної довіри.

Візник їхав із Татарки схилами, правлячи до Лук’янівки. По дорозі молодий посильний час від часу намагався заговорити до Анни. Проте вона втратила до Резникова будь-який інтерес, ясно й безжально даючи юному канцеляристу зрозуміти це. Зрештою він неприховано образився, що дозволило Вольській без зайвих пояснень, тим більше – сантиментів перехопити ініціативу – попросити супутника вийти, щойно вони проїхали трохи Великою Житомирською вгору. Буркнувши «маю честь, мадам», посильний підкорився. Вольська провела його довгим поглядом, і чомусь стало шкода незнайомої їй молодої дружини Резникова. Мабуть, юна жінка дбає про чоловікову кар’єру не менш ревно, ніж Анна – про Іванову. Проте в молодому службовці не відчувалося того стрижня, який мав усередині Вольський.

На місці Резникова її чоловік щонайменше б огризнувся. Що означає: об Антона Івановича вже незабаром почнуть витирати ноги й доручати йому найменш вдячні завдання. І якщо юний поліцейський дозволить себе загнуздати, його жінка не матиме ким пишатися.

Викинувши дурне з голови, Анна нарешті скерувала бородатого візника, куди зазначалося в листі. Готель «Північний» знали в Києві всі, хай не кожного туди пускали. Що трохи збентежило. Від неї вимагали дбати про секретність побачення, натомість місце для зустрічі Цвіркун обрав, ну, аж ніяк не таємне. Тим більше, недалеко від управління, на розі Володимирської й Фундуклеївської, уважай, серце міста.

Заклад підтримував традиції сімейного й мав відповідну репутацію: тут обслуговують за вищим розрядом. Лишитися непоміченим у такому фешенебельному місці навряд чи можливо. Нехай вона не аж така впізнавана особа, проте Юлій Харитонов – персона відома. Тим більше, у середовищі власників готелів і ресторанів. Утім, розмірковувала Вольська дорогою, одним своїм словом головний слідчий може зробити себе непомітним. Слід лиш попередити всіх, кого треба, щоб тримали роти на замку й забули, де, кого й коли бачили – і справді зробиться невидимим.

Коли нарешті дісталися до готелю й Анна вирішила розрахуватися, візник заперечливо гойднув головою, прогудівши:

– Заплачено вже, бáрине.

– Як то – заплачено?

– Той фараон, що з вами їхав, дав три рублі. Половину дня за такі гроші катати вас можу. Як ще треба буде колись, зволите мій номер записати.

– Їдь собі з Богом, – відмахнулася Вольська, ще більше зацікавившись причиною несподіваного запрошення.

Їй був потрібен Зелений кабінет. До нього вів інший, окремий вхід. Поштивий лакей у пишній лівреї з напівпоклоном прочинив перед гостею двері. Усередині Вольська зупинилася, чекаючи, поки наспіє спритний метрдотель з лискучим від помади волоссям, тоненькими вусиками й збитою набік краваткою-метеликом. Перехопивши критичний погляд, метр плавним рухом поправив її, запитав з масною посмішкою:

– Чим можу, пані?..

– Ромашкова, – Анна назвала прізвище, згадане в листі.

Посмішка не зникла. Та погляд помінявся. В очах, та й загалом у манерах метра з’явилося щось невловимо втаємничене.

– Так-так, на вас уже чекають. Прошу за мною.

Крокуючи в його фарватері, Вольська пройшла нешироким коридором з оздобленими зеленим оксамитом стінами й товстим килимом під ногами. Він закінчився поворотом праворуч, у кінці якого Анна побачила двері, заховані за важкими портьєрами. Відсунувши одну, метрдотель потягнув за дверну ручку, жестом запросивши гостю зайти. Щойно переступила поріг, двері за спиною м’яко й щільно зачинилися.

– Дякую, Анно Ярославівно, що не відмовили.

З-за круглого столу вглибині невеличкої кімнати, дуже подібної до будуару таємних коханців, підвівся той, кого Вольська впізнала й кого найменше чекала тут побачити.

– А де…

– Пан Харитонов люб’язно погодився організувати нашу зустріч на моє прохання. Розрахував: вас заінтригує не моє, а саме його запрошення. Проте його присутність тут не потрібна. Тим більше, він усе знає про предмет нашої розмови.

Депутат міської Думи, купець першої гільдії Матвій Пивоваров галантно поцілував їй руку. Пухкі губи виявилися на диво холодними. Доторк дозволив Анні краще відчути чоловіка, точніше – його неабияку напругу. Той, хто звик хазяйнувати по життю, зараз був за пів кроку від того, аби люто, нестримно руйнувати все довкола. Цю затишну, оздоблену м’яким зеленим обідню кімнату, ресторан, готель, чуже життя. Бо, схоже, його власне вже хтось зруйнував.

– Вам, Матвію Никоновичу, простіше було завітати до мене в гості. Про адресу могли б справитися в того ж таки пана Харитонова. Я вдова, пенсію по втраті чоловіка діставатиму щойно від вересня, тобто вже за три дні. Така в нас бюрократія. До того кажу, що зараз переважно вдома, служби не знайшла. Клопоталася ж про пенсію, Іванові Вольському належать виплати по вищому розряду. Словом, – вона зрозуміла, що почала забалакувати саму себе, плутати між трьох словесних сосон, – ви б застали мене вдома. Ми б випили кави, присмачили б її домашньою наливкою чи лікером. Моя… – тут Анна на мить затнулася, – моя хатня служниця робить відмінні напої та пече під виглядом штрудлів справжні шедеври.

Пивоваров раптом заметушився, виглядаючи тепер зовсім невідповідно до рангу й статусу. Ступив до столу, відсунув стілець, збентежено кахикнув:

– Так-так, вибачте, зовсім геть із голови! Запросив даму на обід, а на столі голо! Прошу, сідайте, вмощуйтесь, зараз усе буде! Тільки… Знову прошу пардону… Ви їжте, пригощайтеся, замовляйте, чого душа бажає. Я ні, шматок у горло не лізе.

Вольська не встигла заперечити й зупинити водоспад гостинності – Пивоваров уже підхопив з полички чималий мідний дзвоник. Калатання вдарило во вухах, Анна наморщила носа, скривилася. Прикрий звук припинився, щойно в Зеленому кабінеті з’явився вже знайомий метрдотель.

– Чого зволите-с? – мовивши так, напомаджений завмер у покірному очікуванні.

– Замовляє дама, – Пивоваров відступив до крісла, важко вмостив у ньому себе. – Мені коньяк. У карафці. А краще – горілки.

– То як? – перепитав метрдотель обережно.

– Рóму тягни, – депутатові думки ширяли деінде.

– Мадам? – розпорядник повернувся до Анни.

– Не знаю…

Вона справді розгубилася. З чоловіком відвідували ресторани. Хай тут, у «Північному», опинилася вперше, зазвичай меню київських ресторанів різнилося не так назвами, як способом приготування знайомих страв. Один рецепт міг смакувати, інший – ні. До всього в Анни раптом теж зник апетит. Проте пити з Пивоваровим міцне вона не мала наміру. Сидіти за порожнім столом – так само.