Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 3
- Предыдущая
- 3/59
- Следующая
Я поцікавився, чи багато в них ще протестного матеріалу і де його назбирали. Вони сказали, що то їх, регіональний, а мають його стільки, що вистачить, аби обурилося пів-Шипота до кінця сезону.
«А якщо навпаки, – перепитую: – весь Шипіт, але тільки на півсезону?» Вони на те: «No woman по cry».
Я спитав у них щодо лінії партії. Мені відповіли: «Всьо зігзагообразно». Такій політпідкутості можна тільки позаздрити.
Мене запитали, чи я б не відмовився. Я б не відмовився – так і відповів.
За кільканадцять хвилин, коли перша хвиля обуреності минає, відходжу на кілька кроків, аби насолодитися цим екзотичним явищем здаля: семеро протестуючих, як один, сидять клином і споглядають північний схід. Очі червоні від лозунгів, а на обличчях – вселенська печаль.
Я уважно пройшовся вздовж наметів, кілька разів підіймав привітно відкриту долоню, але так і не здибав ані одного червоного прапорця.
Над потічком зазвичай осідали растамани. Вони готували їсти «всі для всіх» і були добряче згуртовані. Чужинців приймали радо, але на відстані, до наметів не підпускали, дозволяючи переступати свої пороги тільки справжнім джа растафарай.
Навіть коротка подорож на їхні терени справляла враження. Растамани цілими днями сиділи у своїх типі, били в барабани, гриміли маракасами і співали негритянські псалми. Всі як один були набожними і намоленими, але, на відміну від заціпенілих протестантів із Ужгорода, їхній стан був рухомим, колихливим, немов замішаним на даб-ритмах.
Від безперервного моління до Джа між растаманами встановлюється телепатичний зв'язок, як у тих індіанців, що варять в джунглях Амазонії з ліан аяхуаску – «вино душ». Це відчувалося зразу, тільки-но потрапляв на їх священну територію за потічком, яка, зазначу, виглядала справжнім
анклавом Ефіопії, спроектованим сюди їх колективною інтуїцією. За растаманськими піснями причувалося муркання гепардів й інші звуки савани. Я шукав поглядом доказів присутності Африки і впізнавав у місцевій флорі типові ендеміки екватора.
Я ввійшов на їх землю з відкритими долонями – ні списа, ні дрюка, ні каменя – і мене зустріли ввічливим мовчанням. Дреди сиділи тісним колом довкола виварки з підкипаючою зупою. Я відчув, як вони телепатично обговорюють між собою, чи не замірився я перевернути їм баняк з їдлом або розвалити типі й продірявити тамтам, а новий натягнути зі шкур їхніх дітлахів. Але ж ні, мирнішої істоти за мене на Шипоті годі було відшукати. Я просто обвів очима всі намети. Перед кожним висів зелено-жовто-червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено відповідно до смаку власника – пір'їнами, іклами кабанів, камінцями і, звичайно ж, растами.
Раста, на погляд чужинця, виглядає як шнурівка-триколор (традиційні барви), або поєднання якихось інших доступних кольорів. Як правило, расту вплітають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потім – довкола доштукованої шворочки. Для баласту на кінчик расти прив'язується камінець із отвором, хто знає – «курячий бог».
Взагалі, растамани виглядають на полонині найбільш яскравими у зовнішньому аспекті. Ті психо– та географічні терени, де пустили roots їхні тіла, мусять бути екзотичними з погляду осілих і фіксованих тубільців, яким, крім «файка» та «майка», більше рим до слова «Ямайка» не відпущено.
А растамани – вони як леви. Африканські воїни саван, buffalo soldiers, зі страшними локонами на головах, із білими зубами й червоними очима, вони просто звіріють, коли опиняються на природі. Звіріють, дичавіють і кричать: «Алілуя, Джа!»
Як співав Афрік Сімон, «whenna naumija hafanana» – «нема різниці, чорний ти чи білий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, – твоя шкіра не чорна й не біла, а радше земляниста.
Ретельно обдивився всі намети, але так і не побачив потрібного мені сигналу: червоної хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких некон-фліктних растаманів людей, котрі б мали упізнатися за кольором насильства.
Не вполювавши й на цей раз нічого, я вирішив нарешті й собі заякоритись. Більшість стратегічно вигідних місць – щоб і до води, і по дрова недалеко – вже були зайняті. Над лівим краєм темніла аура панків. Тому я піднявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничників, що соковитим поясом відмежовували твердь лугу од тверді лісу. Там і спинився.
Без поспіху розкладаю наплічник. Орієнтую двомісний намет головою на південний захід. Два місця – це для мене і для наплічника. Більше ні на кого я не розраховую.
Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. Звідти випала червона шматина. Я сховав її до кишені: із цим підождемо.
А потім прикинув, скільки вже тут людей подумало так само: «підождемо». Двоє? П'ятеро? Скільки?
Вирішив, що при такому розкладі можна чекати до нескінченності й назад. Сходив у ліс, знайшов підходящу тичку і прив'язав до неї червоний віхоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. Вітерець підхопив його, і червінь затріпотіла. У Тибеті б запитали: що перебуває в русі – прапор чи вітер? Я оглянув усю полонину – пістряві намети під подихом полуденного вітру напиналися й теж тріпотіли. Де вони, ці люди з червоним? Що в русі – намети чи вітер? Люди чи обставини? Рухається щось усередині нас самих. Так кажуть на це у Тибеті. Що край – то звичай.
V.: Ти знаєш, про які «червоні прапорці» він говорить?
?.: Ні. Ще ні. Але це щось муторне. Він зараз не хоче про це думати. Щось, пов'язане з темрявою, яку він носить у собі. Він хоче відволіктися. Хоче піти й підкорити якусь дівчину.
V.: Хай піде і зробить.
?.: Він сидить біля свого намету…
V.: Говори від його імені, тоді зв'язок буде повнішим. Поглянь на свою тінь. Твоя тінь лежить на шипітській траві.
?.: Так, я сиджу біля намету… Помічаю тінь на траві й вирішую провести ревізування. Потираю шию. Тінь моя, вона слухається моїх рухів. Певне, на шиї буде шкіра злазити. Сонце перейшло зеніт, і я відчуваю бажання зварганити собі щось поїсти. Меню на найближчі дні виглядає цілком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, і буханець хліба, придбаний у Воловці. Маю кілька пачок вермішелі швидкого приготування, а ще кілограм гречаної крупи. Загалом харчу, при моєму режимі, має вистарчити днів на п'ять. По хліб можна спускатися в село Подобовець, де також є дуже солодке молоко по гривні за літр.
Оцінюю свої запаси оптимістично – вселяючими апетит. Взагалі, зараз я – втілення піднесеності та благодаті.
Блядь. Навіщо я брешу собі? Навіщо продовжую брехати? Мені так хуйово, як не було ще ніколи. Мені хочеться вити вовком і накласти на себе руки просто зараз. Я розумію, що мені хуйово після вінта, чий відхідняк я намагався змазати трамадолом. Але дія трамадолу закінчилася вчора вночі близько третьої й перейшла у середню, найважчу, фазу вінтового відходняку. Мене пробило холодним потом і, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потім увімкнув комп'ютер і спробував подивитися фільм, вже не пам'ятаю назви, але це було якесь психоделічне гівно, від нього хотілося лізти на стелю. Я зрозумів, що знову допускаюся помилки – замість того, щоби знімати страх чимось легким і світлим, рука сама тягнеться по бісівське й причинне, по альбом Coil, наприклад, і думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у ліжку – третя ночі, і здається, до ранку не доживеш. У ці моменти зовсім не розумієш, нахріна було його колоти – нахріна? Щоб попустило. Щоб попустило від чого? Від того, що колов. І т. д.
Тому моя іронія з приводу запасів, «вселяючих апетит», так само як і «аватару піднесеності й благодаті», доступна тільки мені одному, оскільки решта публіки не посвячена в амбівалентність цих означень, як і в те, що коли мені хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилістично еклектичними, семантично ідіотичними і те де і те пе.
- Предыдущая
- 3/59
- Следующая
