Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 15
- Предыдущая
- 15/59
- Следующая
– Я, карочє, в неї харкнула.
Не можу справитися з посмішкою.
– І шо далі?
– Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.
– Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли.
– На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили назад вертатися, до каменоломні.
– А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, куда ви пішли-и-и…»
Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається.
– А шо-о-о я, ви-инна?…
– Та нічо, вже. – Йостек закінчує: – Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? – це питання до Аліка.
– Я? – дивується той. – Ну чому ж? Герман координатор. -Я?!
– А що, хіба ні? – знову дивується Алік. – Чомусь я був упевнений, це ти.
Лорна привалює мене важким поглядом. Йостек із Жанною, та й Віка з Аліком зазирають мені в очі.
– Ні. Упевнено заявляю – я не координатор.
– А де ж тоді вони?
– Звідки я знаю? Я вчора приїхав, зустрів Віку. Жодного червоного прапорця не було, тому я вирішив виставити першим. Всього-на-всього.
Звучить переконливо.
Коли всі уявляють собі координатора цього з'їзду, чомусь неодмінно здригаються.
– Значить, треба чекати далі, – каже Алік.
Ми замовкаємо. Потріскує вогонь.
Лорна озивається:
– Чого мовчимо? Чого, блядь, ніхто не говорить, нащо ми тут? Це ж фестиваль самогубців, їби його мать! Я, взагалі, туда потрапила чи не туда?
Накрапає дощик.
– Ще трохи, і роз'ясниться, – кажу, дивлячись на небо.
– Ніхуя не роз'ясниться, – заперечує Лорна. – Зараз буде гроза і блискавки. То чого всі мовчать? Я кого питаю? Тут суїциди зібралися чи так – попиздіти приїхали?
– Давайте не шуміти, – каже м'яко Алік. – Ми саме ті, за кого себе видаємо. У всіх, я думаю… є певне питання в житті. Але не будемо провалюватися в нього прямо зараз, із головою. Гаразд? Пропоную дочекатися координаторів. Особисто я приїхав для того, щоби порозмовляти саме з ними, – ковтає слину, – а якщо в когось буде бажання, то про… про наші думки з приводу фестивалю поговоримо ввечері, біля вогню. Друзі, попереду чудова ніч. Герман каже, що буде зоряне небо. Правильно, гер Хельґ?
Я киваю. Звідки він знає про гер Хельґа?
– Мені от Віка розказала, тут уночі біля вогню всі люди збираються, розважаються. Давайте й ми нині влаштуємо собі відпочинок? Забудемо про наші проблеми, га?
Йостек шкіриться, йому Алікова пропозиція подобається. Віка дивиться на старого, як на гуру. Лорна кидає у вогонь недопалок і спльовує. її колюче личко зібране в будячок.
– Буде буря вночі. Ніякого вогню не буде.
Але дощик, покрапавши хвилин десять, минає. Крізь сіру пелену просвічує око сонця.
Питаю у хлопця, чи є в нього намет. Йостек розказує, що спеціально взяв чотиримісний, ще й двокамерний, бо знав, що будуть люди без крівлі. Як, наприклад, Жанна й Лорна. Він розпаковує наплічник (оцінюю всі понти з наворотами, типу водонепроникного клапана і титанових замочків на кишенях). Алік допомагає розкласти тент. Шатро і справді виглядає велетенським.
– Може, ви з нами будете? – звертається Йостек до Аліка.
– Давай на «ти», Йостеку, я вже казав, більше нагадувати не буду. Дякую, я подумаю.
Алікові не хочеться зраджувати свою стару кабінку. Я таке розумію.
Віка готує воду для зупи. Лорна й надалі сидить по-пташиному біля вогню. Жанна так само паралізовано стоїть, схрестивши руки на грудях. Чую, Віка її научає: «Шо стоїш? Йди їм поможи, назбирай листя! Під низ підстелите, а то зимно в дупу буде». Жанна озирається довкола, ніби шукає листя. «Та в лісі листя!» – пояснює Віка. «А-а-а…» Жанна топає в ліс. Як воно взагалі до Воловця добралося?
Ідея стосовно підстилки слушна, але того букетика, що я врешті бачу в руках у Жанни, явно замало. Ми втрьох ліземо вгору до крайки лісу. Йостек має сокирчину. Алік боляче реагує на її вигляд і просить нічого живого не рубати. Він скидає куртку. Як у лантух, згрібаємо в неї листя.
Ділянка для табору незручна – занадто горбкувата. Йостек, як начальник намету, сам вибирає місце: зліва від мого. Комусь доведеться спати на перекосі.
Збираємо каркас із вуглецевих стержнів. Накидаємо полотнище. Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувій полотна. Віка приходить нам на допомогу. Разом із Жанною вони тримають напнутими протилежні кути, в той час як Йостек забиває кілочки.
Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми – вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.
У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки – і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.
– З теплиці зняв, – пояснює він. – Огірками пахне.
Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах – розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок – каші потрібно зварити на шістьох.
– Ну, як тобі? – питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.
Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою.
Кипить вода. Засипаю крупу.
їмо потихеньку мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо-білі хмари, кумулюс-кумулюс-кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:
– Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий… Не вловити його, не вловити…
– Що, колір? – пожвавлюється Йостек. – Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три-де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».
Ні хріна собі.
– Це твоя професія? – питаю про всяк випадок.
Йостек киває. Він програміст і веб-дизайнер.
Віка нагадує, що варто принести дров до загального вогнища:
– Ми ж підемо вниз, правда?
Йостек каже:
– Із задоволенням.
Він тут уперше, йому страшенно все цікаво. Алік теж «за». Саме в цю хвилину вони всі мене харять. Не погасли ще в задниці піонерські багаття, чи який хрін?
Лорна сидить на землі, біля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссі. Нас вона зневажає й ненавидить, на ній це прямо написано.
Мене до неї тягне, як магнітом. Мені здається, з нею можна поговорити на спільні теми.
Нарешті й Жанна прийшла до тями. Вона теж із цікавістю дивиться вниз. Надвечір потеплішало, це робить людей більш відкритими до зовнішнього. Золоте світло приємно лоскоче. Зелені гори стають чорно-золотавими.
Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: і торкатися боляче, і перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту
футболку і спортивні штани. Крізь футболку манячить цупкий кутастий ліфчик. Жанна у шкарпетках і тенісних туфельках. Наївна дівчинка. Звичайно, приємно вдягнутися на вечір потепліше, підсушити ніжки, натягти сухі шкарпетки. Приємно, але ж безглуздо – зараз ми підемо вниз і від росистих трав Жаннині капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах.
- Предыдущая
- 15/59
- Следующая
