Поклоніння ящірці - Дереш Любко - Страница 9
- Предыдущая
- 9/30
- Следующая
Ми вирушили.
Дзвінка пояснила, що, скажи вона мені про наш маршрут учора, я б напевне забракував його. Але, вислухавши врешті цей десятихвилинний звіт про етногеографію Карпат в околі Мідних Буків, я не сказав би, що той був начисто пропащим. Дуже навіть нічогенький... А ще як взяти до уваги, що його розробило дівчисько, яке з труднощами орієнтується у власній хаті, то був він майже що відмінним.
Отож ми підіймаємося вгору, звертаємо на певну таємничу тропу, з неї виходимо в село Гицлі, звідти все вверх та й уверх, аж ген до славного містечка на перевалі — до Вовчисьок. А далі мали би волочитися пару кілометриків непролазними хащами, тоді звертаємо на невеличку потаємну полонинку, і — на тобі раз! — ми на вершині гірського хребта. А далі — як по проспекту Свободи. Замахавшись іти тим самим хребтом, ми нарешті зрозуміємо, що озеро десь отутечки.
Дзвінка зі самого рання була в чудовому настрої. Вона розказувала всілякі цікавинки з гисторії тутешніх країв.
Ми підіймалися майже цивілізованою гірською дорогою все вище й вище. Я похвалив Дзвінку за те, що вона вдягнула джинси, а не шорти, чи, що гірше, — вузесеньку міні-спідничку. Але брешу... Дзвінка ніколи б не одягла міні-спіднички. Це, як і шашлик з музикою і дівчєтами, було таланом мудачок. Зі мною ві Львові навчається не одна така дівчина. Вони натягують ті вузькі кавалки тканини на свої грубі ноги, напевне, не усвідомлюючи, що стають від цього подібними на перетягнуті шнурком ковбаси. Але пацанам, кажуть, така екзотика дуже навіть до смаку.
На ногах Дзвінка мала високі саперні черевики, по-науковому “мертензи”, а в народі — “бєрци”. Скажіть мені, будь-ласка, де ще ви бачили дівчинку в “бєрцах”? Отож, якщо ви бачили таку, та ще й із милим личком... Якщо ви бачили її і випадково глянули на її товариша, значить, ви бачили нас із Дзвінкою.
Ходити в походи мене вчив Арсен Нера, Арсена — його ж брат Павло Нера, а того — сам Пєтя Дупа.
Пєтя Дупа був нашим духовним лідером, окрім того — адептом і свідком “Айрон Мейден”, “Пантери” та українського панку. На даний момент троє вищезгаданих осіб належать до покоління перших неофітів, навернутих на шлях нац-панк-культури. Вони носять козацькі чупри на голених головах і не пропускають жодного Факельного Походу. Так що всі премудрощі туриста я пізнав саме у ґуру Пєті Дупи. І не дивуйтеся, що наші наплечники були повними: ми взяли по додатковому комплекту одягу, теплі шкарпетки, взяли навіть куртки-вітрівки, хоча небо було безхмарним, і повну аптечку, від анальґіну та активованого вугілля до сульґіну, пеніциліну та вітману С. Бо так учив Пєтя Дупа, і так учив Афанасій Нікітін, і так учив великий землепроходець Чжан Цянь.
— Михаську, а ти знаєш, що ось та колія означає?
Дзвінка показувала рукою на старезну вузькоколійку, котра з’явилася з папороті й трави якраз у нас під ногами. Наскільки мені було відомо, ця колія проходила десь повз два тутешні дива природи — двометровий мурашник і багно-трясовиння. Судячи з інтонації, Дзвінка с а м а хотіла розказати, що та колія означає. Я запитально махнув головою.
— Слухай. Колись Мідні Буки були простим собі забиченим селом і називалися Липинцями. Але в тисяча якомусь-там році в село прийшов один панок. Зашарив тут собі крутий палацик, курив на ґанку люльку з довгим цибухом і лапав наймиток за сраку. Аж раз пішов на лови у свої гірські угіддя. І десь тутечки він знайшов бистрий потік гірський, а в тому потічку лежав великий бук, повалений бурею. І бук той не простий, а мідний. Підпанок неголосно лайнувся і навшпиньки підійшов до дерева. Виявилося, що дерево взагалі-то дерев’яне, але покрите тонесенькою плівочкою МІДІ.
При цих словах Дзвінка глянула мені в лице, перевіряючи, справляє на мене її гисторія належне вражіння, чи ні. Я відкрив рота, показуючи, що від цікавості я мало не втрачаю свідомості, і взяв її за руку. Вона посміхнулась і продовжила:
— Підпанок страшно пересрав! Сказав, шо то робота всіляких нявок-мавок та мольфарів-сатаністів. Пішов він до однієї чаклунки, Секлетою бабу звали. Секлета йому й каже: “Знаю, за чим ти, красний молодче, прийшов, знаю... Але не скажу. Бо не можу.” Панку, а був уже він хлоп у літах, сподобалося, жи ’го старі люде красенем звуть, ну і дав він тій Секлеті кошичок із крашаночками, три колечка ковбаски домашньої... Ну, стара лярва почала вагатися. Каже, жи може шось і вдасся прояснити з тими всіма мавками-нявками. Тоді накинув панок іще й відерце полядвички й діжечку якогось бухла дешевого, по-тодішньому сивухи. Довго та ше Сивілла, тобо Секлета, ламалась, але нарешті на зачакловане місце поперлась. Напевне, не без помочі панкового красного чобітка.
Дійшли вони до того бука, і стали підійматися вверх проти течії. І знайшли там не одного, а цілих СІМ буків завалених, І ВСІ В МІДІ! Вже й мох змінився каменем, а вони все йдуть углиб лісу. Вже й камені в руслі стають мідними, аж тут вони надибують на печеру, з якої ціла та річечка витікає. Заходять вони туди зі смолоскипами, а ТАМ!... У кутику печери кістяк людський, річечкою омивається, І ВЕСЬ, З НІГ ДО ГОЛОВИ, МІДНИЙ, ЯК ЧАЙНИК!
Дзвінка знову глянула на мене, і я тихенько ахнув од вражіння.
— Бабка Секлета довго ше шось там стогнала, шамкотіла, нарешті сказала, шо в неї нема ліцензії, чи то пак леґітимації, на ворожіння у висотних районах. Панок, зувидівши, що його інвестиції у стару суку себе не виправдали, наказав її колесувати. До речі, як би то панка назвати? Вибирай: Педько, Терешко, Шеліфон, Лесько, Олешко чи Сізьон...
— О! Най буде Панько!
— Ну, а раз тими краями проходив один добродій, Радомир із Пустих Мит, більш відомий як Радомир Ясний Місяченько. Завітав той добродій до пана у двір і мовить, що так воно й так, мовляв, він є придворним ворожбитом при Його Величності королеві Людовику XVII, а зараз блукає, бо Його Ясновельможність прогнали з монархії за знання темні й зловіснії, типу демонольоґії та некрофілії...
— Може, демонольоґії та некромантії? — перепитав я.
— Так-так, некромантії та зоофілії... А панок наш був якраз не в найкращому гуморі. Не вспіла відьма спустити дух на колесі, як нарід враз набуньдючився: хто, кажуть, нашим діточкам буде бородавки зганяти? Га? А на припічку орати й на козячому гімні гадати? Га? Може, Ви, пане Паньку? Одним словом, хлопи та й годі. Але той пройдисвіт виявився дуже доречним. Поселився він у Секлетиній хижі. Та й живе, у вус не дує. Аж нагло зачув той добродій за дивнії тії мідні буки, що в бистріїм ручаї гілля мочать. Спритним, видать, був, холєра, бо зрозумів, що там десь мають бути поклади мідної руди. Він закликав кількох дужих молодців зі села і загнав їх туда під страхом чоловічої немочі в ліжку. Ті хлопаки почали длубати скалу, аж... “ЙОСИП СТАРЕНЬКИЙ!” — подумали хлопи. “КОВЕЛІТ!!!” — подумав Ясний Місяченько. До хрєна синьої руди з маслянистим блиском! Таким чином, Радомир із Пустих Мит заснував першу в реґіоні виплавню міді. Ось так-то.
— А шо далі? — зацікавлено спитав я, мружачись на сонці, що пробивалося крізь крони сосен.
— А далі... Сплило багато води з того часу... вже скроні в давнини взялися сивиною... Вже й дітки числені того добродія встигли зогнити, та й онуки з роками не молодшали. Прийшли австріяки і поставили все на промислову основу. І за якихось сорок літ визбирали все до останньої крихти. Але за цей час Липинці перейменувалися на Мідні Буки, і не один австріяцький панок устиг переїхати в цю квітнучу провінцію. Розумієш, тоді наше місто зазнавало піднесення, не те що зараз — село без сільради. А мідь закінчилася — й на місце австріяків стала з’їжджатися галицька інтеліґенція. Воно перетворилось у своєрідне відпочинкове містечко для паничів, і тому вибудували готель бордельного типу “Готель де ля Руж”. Але молодики дуже скоро побачили, що жадних балів та імпрез тут немає, і замість молоді стали з’їжджатися грошовиті старі пердуни із польською кров’ю.
— А часом не з того пансіонату потім совіти зробили інтернат для дівчат?
- Предыдущая
- 9/30
- Следующая
