Поклоніння ящірці - Дереш Любко - Страница 21

• Предыдущая
• 21/30
• Следующая

Нам усе ще прикро, жи до влади прийшов не Чорновіл, а той східняк. Сливі, Чорновіл обіцяв автономію для Галичини. Як ваші реформи? Чи падає купон далі (тричі стукаю по дереву)?

Надсилаю вам наші світлини. Під нумерком 1 то Христя, Стефко, Рональд та їх песик Скиппі. Під нумерком 2 Ричард, я та наші сусіди Лищенки на пікніку у Саус-Блюр Парку.

Найщиріші цьомчики та привітаннячка,

Ольця, Ричард, Христя та Майкл

P.S. Омаль не забулам! Надсилаю моїй Дзвінці тасьми для філмопружектора, фільм одійозного містера Стовна про гурт “The Doors” (бо пам’ятаю, маленька, як мі писалась), а також поціновуваного тутай Аляна Паркера фільм “Pink Floyd. The Wall”.

Конфіденційно:

Дзвінцю! Остання тасьма — для того твого батяра, шо має татка-серба.

Цьом-цьом, твоя тета Ольця.”

Вищезгаданий філмопружектор належав Дзвінчиному таткові, але той люб’язно дозволив недовго ним покористуватися. Пан Юрцьо був великим любителем фільмувати геть усе, що потрапляло в об’єктив його аматорської кінокамери. Він накручував вінчання, першотравневі демонстрації, дні народження, хрещення, посвяти в піонери, відкриття фігури святої Анни, перші дзвінки обидвох донечок тощо. Навіть блюз-сейшн “Покет-Гаузу” не уникнув бензиново-фіолетового погляду його камери. (Правда, він досі шкодує, що не залишився назовні: там ТАКЕ побоїще діялось, що просто ого-го!).

Якось, пригадую, запросили мене до Олельків на гербату з м’ясивом на рушті, чи то пак із шашликами. Ми саме збиралися тихцем втекти із Дзвінкою від того гамору, диму та їдчих шпильок Квітки десь за хату. Але того дня Дзвінчин тато був у настільки піднесеному настрої, що під кінець святкування впав у справжній кіноаматорський екстаз: змусив цілу сім’ю переглянути весь кіноархів, супроводжуючи німу картинку захопленими пояснювальними репліками, що стосувались найдурнішої дрібниці (чи навпаки — найдрібнішої дурниці), починаючи тим, яка того ранку була погода, закінчуючи детальним переліком, хто з ким був тоді у сварці й чому не посміхався в об’єктив.

Я, звісно ж, завив від задоволення, коли Дзвінка розповіла про плівку. Я ніс важкенний проєктор, Дзвінка — плівки й сумку митих яблук-папирівок. Хіппі побіг додому за простирадлом на екран.

Він уже чекав на нас, нахабно розвалившись у лежаку, закутаний у біле простирадло — не то як примара, не то як Ґай Юлій, не то як потенційний клієнт психлікарні.

— Чуваки, ви Фєді не бачили?

Я стривожено сіпнувся.

— А шо таке?

— Та, вспів замітити його. Він, Сєрий косий і ше Ігорич. Сидять у затінку на бордюрі, навпроти хімчистки... Жруть сємочки і втикають на дівчат. Я б, напевне, закричав, якби він подивився на мене таким поглядом. Ніби тебе соплями обмащують. Серйозно.

Ми засміялися, надто нервозно як на щирий сміх. Відчув плечем, як внутрішньо напружилася при згадці про ту падлюку Дзвінка. Хіппі зрозумів, що не варто було бовкати про дівчат, і сказав:

— Ідемо на кіно, чуваки.

На горищі, де мав би відбутися сеанс, стояла задуха, але витримати можна було. Там, у темряві, десь була розетка. Поки Хіппі світив мені запалками, я млів від передчуття, що котрийсь непогаслий сірник упаде на діл і за півхвилини перетворить нас на печеню з яблуками. Поки Хіппі під Дзвінчиним керівництвом витягував колонки, я пропихав повз коліщатка вузеньку стрічку з кольоровими кадрами. Якщо її згорнути у кільце, плівка скидатиметься на браслет на нозі Крішни.

Було щось магічне в тому, що ми замірялися переглянути такі славетні фільми на широкому екрані. Віяло ностальгією і дитинством, коли тато водив мене щонеділі на мультики в кінотеатр “Левеня”. “The Doors” i “Pink Floyd” — і це в той час, як иньчі пруться в не надто чистий льокаль вже вкотре помилуватися на “Зіту і Ґіту” чи “Хон Гіль Дона”.

Спершу ми поціновували харизму пана Стовна. І хоч фільмик був так собі, ми вищали від задоволення, від ревіння Джима Моррісона і Лу Ріда, від того, що колонки аж гойдалися від заборонених децибелів — але для того їх і створили, правда ж?

Після прем’єри Хіппі заспішив додому. Його мама пообіцяла відродити призабуті традиції племені навахо і здерти із сина шкіру тонкими смужками, якщо сьогодні той не прополе буряки.

Фільм “Стіна” гримнув мене по голові ще сильніше. Ми сиділи на дертому матраці на розпеченому стриху, і Дзвінка тулилась до мене, незважаючи на спеку. Коли у фільмі здох щурисько (“мишка”, як ніжно згадувала вона), Дзвінка не витримала і розплакалася, тихо схлипуючи десь на моєму плечі.

У Мідних Буках стін було забагато. Поміж дітей. Поміж дорослих. Між поколіннями, між батьками і дітьми, між учителями й учнями. Чи зуміли б ми троє зруйнувати стіни бодай всередині нашого гурту?

Я знаю: ми злі діти, раз надумали вбити когось. Зате ми не споруджуємо стін усередині. Ми залишаємо їх назовні.

шукаємо двері виколюємо очі блукаємо сліпі відчуваючи шкірою присутність ящірки

прийдімо поклонімося ящірці злизуймо кров життєдайну з її Ран з Рани ран терпку холодну кров із присмаком заліза

THE DOOR

Синій колір.

Пройшли чотири дні, достатньо гарячі, щоби зрозуміти: тиждень завершиться небувалою грозою.

Бурю передчували всі, але ніхто не надавав цьому значення, оскільки неспокій притуплювався очікуванням свята. Старшокласники скуповували єврейську горілку “Стопка”, від якої, як уже згадувалося, блювотиння набирає приємного динного запаху, пиво, яскраві турецькі лікери найнесподіваніших кольорів, дешевий самопальний коньяк, поповнюючи власну нехитру бакалію десь у шафі, подалі від батьківського ока.

У центрі, там, де в будень продають молоко й сир, розпочали спорудження подіюму. Для себе я зробив цілком вірний висновок — місто оживає тричі на рік: на випускний, День Незалежности та Паску. Усі решта дні містечко скидається на Мачу-Пікчу.

Хіппі підластився до мами й вивідав сценарій випускного вечора, так що ми могли розробити детальний план.

Отож уся дефіляда мала вовтузитися від костелу до фіґури святої Анни, де покладуть частину квітів на честь жертв НКВС (весело, правда? Але Український Випускник має навіть у хвилину найбільшої радости пам’ятати, що наші предки помирали у страшних муках. За нас із вами), решта квітів — для Батька Нашого Тараса Григоровича. Затим назад до школи, де вже пріє нарізана полядвиця, течуть холодці, а зелені мухи апетитно повзають по мисках з вінеґретом. Директор ще пробує когось напоумити (“Не пити, не курити, поважати старших, допомагати слабшим, думати правильно, трахатись обережно” і т.д.). А поки випускники розливають під столами прикуплені запаси, решта молоді розважається на концерті від Левка Дурка. Під вечір — ґрандіозна дзіскацєка для всіх, аж до самісінького рання, доки оббльовані, оббухані випускники не підуть зустрічати сонечко. Одним словом, буде гамірно й весело, і невеличке вбивство зауважити ніхто не повинен.

• Предыдущая
• 21/30
• Следующая