Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 41

— Бене, зателефонуй дев'ять-один-один.

Підкинувши руку до лоба, я витер піт.

Цей кошмарний сон було легко витлумачити. Я боявся, що Анрі вб'є Менді. І почувався винуватим у смерті отих двох дівчат на Барбадосі. Якби я пішов до поліції, то вони могли б і не загинути.

Це що — видавання бажаного за дійсне чи правда?

Я уявив, що піду до ФБР і розкажу їм, як Анрі погрожував мені пістолетом, як сфотографував Аманду і як погрожував убити нас обох.

Мені доведеться розповісти їм, як Анрі прикував мене ланцюгом до причепа в пустелі і як детально описав убивства аж тридцяти людей. Але чи були то справжні зізнання? А може, то просто вигадані бздури?

Я не мав доказів, що хоч щось із того, що мені розповів Анрі, є правдою. То були просто слова.

Я уявив, як агент ФБР скептично окине мене поглядом, а потім передасть по своїх каналах опис «Анрі»: білий чоловік, зріст — шість футів, вага — 160 фунтів, вік — близько тридцяти п'яти. І Анрі сказиться від злості, коли дізнається. А потім спробує нас убити.

Невже Анрі й справді думав, що я на таке піду?

Уставившись на світло автомобільних фар, що застрибало на стелі спальні, я пригадав назви ресторанів та курортів, що їх відвідав Анрі разом із Джиною Працці. Там були ще кілька вигаданих імен та деталей, які Анрі, мабуть, визнав неістотними, але які могли, якщо в них правильно розібратися, розплутати увесь клубок.

Менді, не прокидаючись, повернулася, поклала руку мені на груди й притулилася до мене. «Цікаво, що їй сниться», — подумав я. Пригорнувши до себе, я ніжно цьомкнув її в маківку.

— Не муч себе, — сказала вона, притулившись до моїх грудей.

— Я не хотів тебе будити.

— Ага. Так не хотів, що ледь не здув мене з ліжка своїми важкими зітханнями.

— А котра година?

— Ще ніч. Зараз — пізня ніч або ранній ранок. Іще не час вставати. Бенджі, не накручуй себе настирливими думками.

— А ти гадаєш, що я себе накручую?

— Займи свій мозок чимось іншим. Перепочинь.

— Загамі хоче, щоб…

— Та в дупу твого Загамі! Я теж над усім цим думала й дещо надумала. Хоча воно тобі не сподобається.

Я походжав перед своїм будинком із невеличкою валізкою в руці, коли до мене під'їхала Аманда, ревучи своїм шикарним мотиком із червоним шкіряним сідлом. То був майже новий «Харлі Спортстер».

Я заліз на сидіння, обхопив руками тоненьку талію Менді, і ми рвонули до автостради 10, а звідти — на шлях Пасифік коуст хайвей. Ми мчали цією сліпучо-мальовничою й немов безконечною автострадою, й обличчя моє шмагали довгі пасма волосся Аманди.

Ліворуч унизу, попід нами, океан ставав дибки й наскакував на пляж. То тут, то там серед хвиль виднілися поодинокі серфінгісти. Раптом мене вразила думка: «А я ж ніколи не займався серфінгом, бо це надто небезпечно».

Менді з'їхала на інший ряд, різко додала газу — і я ще сильніше обхопив її руками. Вона крикнула мені:

— Зніми плечі з вух!

— Що?

— Розслабся!

Сказати легше, ніж зробити, але я зусиллям волі змусив себе розтиснути ноги й розслабити плечі, і Менді знов гукнула:

— А тепер уяви, що ти пес.

І, повернувши голову, Аманда висолопила язика й тицьнула в мене пальцем. Я теж висолопив язика. Вітер, що налітав зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, вскочив мені у рот і розтягнув у посмішці губи. Ми розреготалися так, що аж на очах сльози виступили.

Коли ми проскочили крізь Малібу й перетнули кордон округу Вентура, я й досі радісно вишкірявся. Через кілька хвилин Менді зупинила мотик біля «Сітки Нептуна» — так називалася забігайлівка, що спеціалізувалася на морських харчах. На стоянці біля неї було повно мотоциклів.

Коли я йшов за Амандою всередину, двійко хлопців гукнули:

— Привіт, Менді!

Ми вибрали двох живих крабів у маленькому басейні! А через кілька хвилин забирали їх у вікні видачі — уже зварених і розламаних, на паперових тарілочках із маленькими чашечками розтопленого масла. Запивши крабів пепсі-колою, ми знову осідлали «Харлі Спортстер».

Цього разу я почувався на мотику вже не так скуто, і нарешті до мене дійшло: Аманда вчила мене розслаблятися й радіти життю. Швидкість та вітер видували з моєї голови всяку гидоту й повертали мої думки до радісного збудження та відчуття свободи, що його давала швидкісна їзда автострадою.

Ми їхали на північ, і траса поволі спустилася до рівня моря, ведучи нас крізь потрясаючі містечка Сі Кліф, Ла Кончита, Рнікон, Карпінтерія, Саммерленд і Монтесіто. А потім Менді сказала мені триматися міцніше — вона звернула зі швидкісної траси на дорогу Олів Мілл Роуд, що вела до Санта-Барбари.

Я побачив дорожні знаки — і збагнув, що ми робимо: шукаємо місце, щоб гарно провести вихідний. Ми про це багато говорили, але й досі не спромоглися зробити за браком часу.

Усе моє тіло й досі тремтіло від карколомної поїздки, коли я зліз із мотика перед легендарним готелем «Білтмор» із його дахом із червоної черепиці, пальмами та прекрасним видом на океан. Я зняв шолом, обійняв свою подругу й сказав:

— Люба, коли ти кажеш, що в тебе виникла ідея, то я знаю напевне, що це — серйозно.

Аманда усміхнулася.

— Я приберігала свою різдвяну премію на наші роковини, але знаєш, що я подумала сьогодні о четвертій ранку?

— Кажи.

— Зараз — найкраща нагода. І оцей готель — найкраще місце.

Вестибюль готелю сяяв. Я не прихильник телеканалів на кшталт «Як облаштувати ваш будинок», але ціную розкіш та комфорт. Аманда, гордовито, як пава, увійшовши до вестибюля разом зі мною, стала розповідати мені про деталі

інтер'єру. Вона підкреслила середземноморський стиль приміщення, звернула мою увагу на аркові проходи та стелю з виступаючими балками, на пухкі дивани та на дрова, що жевріли в каміні, обкладеному кахлями. А внизу котилися океанські хвилі.

Потім Аманда попередила мене — і серйозно:

— Якщо ти хоч раз згадаєш отого — сам знаєш кого — рахунок за готель піде на твою кредитну картку, а не на мою. Ясно?

— Домовилися, — сказав я, притягнув Аманду до себе й поцілував.

У нашій кімнаті був камін, і коли Менді почала скидати свою одіж на крісло, я уявив, як ми борюкатимемося з нею решту дня на величезному ліжку.

Побачивши мій зголоднілий вираз, вона розсміялася і сказала:

— З тобою все ясно. Утім, зачекай. Я маю іншу ідею. Я ставав великим прихильником ідей Аманди.

Вона начепила бікіні з леопардовим візерунком, я вдягнув свої плавки, і ми подалися до басейну посередині головного парку. Я взяв приклад із Менді: пірнув і — о, диво! — почув, як під водою грала музика.

Коли ж ми повернулися до нашої кімнати, я розв'язав мотузки на купальнику Менді, стягнув із неї трусики-бікіні, і вона всілася на мене, обхопивши ногами за талію. Я пішов із нею в душ, а через кілька нечисленних хвилин ми з Амандою попадали на ліжко, де спочатку дуріли, а потім несамовито кохалися.

Згодом ми задрімали. Менді заснула, лежачи на моїх грудях й обхопивши мене колінами за боки. Уперше за багато тижнів я спав, не прокидаючись із широко розкритими очима від чергового кривавого кошмару.

Коли сідало сонце, Аманда втиснулася в коротку чорну сукенку, скрутила волосся у вузол на маківці — і мені пригадалася Одрі Хепберн. Гвинтовими сходами ми спустилися до корпусу «Белла віста», де нам запропонували столик біля каміна. Долівка там була мармурова, стіни вкриті червоним деревом, перед нами простирався потрясаючий океанський краєвид із пінистими баранчиками хвиль, а в заскленій стелі віддзеркалювалися кобальтово-сині сутінки.

Я продивився меню й поклав його на стіл, коли з'явився офіціант. Менді замовила для нас обох.

Я знову весело вишкірився. Аманда Діас знала, як на рівному місці зробити свято й оживити спогади, що повернуть нас обох у ностальгійне минуле.

Свою п'ятизіркову вечерю ми розпочали з гігантських пасерованих ескалопів, а продовжили першокласним морським окунем — глазурованим із кіндзою. Його подали з грибами та горохом у стручках. Після цього офіціант приніс десертне меню та охолоджене шампанське.