Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 3

— Узагалі-то, Кім, це дійсно досить смішно й досить романтично.

Вона не впізнала голосу.

Бо то був не голос Дуга.

Новий, досі не відомий страх пронизав Кім холодним сталевим лезом, і вона відчула, що непритомніє. Але їй вдалося взяти себе в руки: щосили стиснула коліна, вкусила себе за палець — і примудрилася-таки не відключитися.

«Це досить смішно й досить романтично».

Вона не знала цього голосу, зовсім не знала.

Усе, що вона собі надумала хвилину тому: обличчя Дуга, його безпорадність та слабкість перед нею, як вона впорається з ним, коли він втратить над собою контроль, — усе це вмить щезло.

Бо реальність виявилася зовсім іншою.

Якийсь абсолютний незнайомець зв'язав її і вкинув до багажника свого авто. її викрали — але ж чому? Що він збирався з нею зробити? Як же ж вона від нього втече? Вона обов'язково втече — але ж як?

Кім мовчки прислухалася, а потім спитала:

— Хто це?

І знову озвався голос — глибокий і спокійний.

— Вибач, що так грубо повівся з тобою, Кім. За хвилину-дві я представлюся. Уже недовго. І не турбуйся. Усе буде чудово.

І телефон замовк.

Кім остовпіла, наче разом із телефоном вимкнувся і її розум. А потім на нього напосіли думки. Заспокійливий голос незнайомця вселив у неї певну надію. І вона вхопилася за неї, як потопаючий за соломинку. Бо її викрадач висловлювався на диво… чемно. Сказав, що все буде чудово.

Авто різко звернуло ліворуч, Кім перекотилася до протилежного боку багажника і вперлася в нього ногами. А потім до неї дійшло, що вона й досі міцно тримає в руках телефон!

Вона піднесла його ближче до очей і втупилася в кнопки. Екран тьмяно світився, і цифри ледь було видно, але Кім усе ж примудрилася набрати 911.

Пролунало три гудки, потім четвертий, і нарешті почувся голос оператора: «Дев'ять один-один. Що з вами трапилося?»

— Мене звуть Кім Макденіелс. Мене…

— Погано чую. Назвіть, будь ласка, своє ім'я по буквах.

Кім перекотилася вперед — авто зупинилося. Потім гепнули дверцята і вона почула, як у замок багажника встромили ключа.

Кім міцніше стиснула телефон, перелякавшись, що голос оператора звучатиме надто гучно й викаже її, але ще більше боялася вона вимкнути його, бо тоді перерветься GPS-зв'язок між нею та поліцією — її єдина надія на порятунок.

Телефонний дзвінок можна відстежити, я правильно мислю?

— Мене викрали! — випалила вона.

Ключ повернули — уліво, а потім управо; і в ту дещицю секунди, коли він іще не встиг відімкнутися, Кім похапцем переглянула подумки свій план. Він годився і для цієї ситуації. Скажімо, її викрадачеві захочеться зайнятися з нею сексом. Що ж, це вона якось зможе пережити, але їй доведеться проявити кмітливість та обережність, зробити незнайомця своїм другом, при цьому запам'ятовуючи все, щоб потім розповісти поліції.

Кришка багажника піднялася — і їй на ноги впало місячне сяйво.

І план спокушання викрадача відразу ж вилетів у Кім із голови. Вона зігнула ноги і щосили стусонула незнайомця в стегно. Він відскочив, уникаючи удару, і не встигла Кім побачити його обличчя, як викрадач накинув їй на голову ковдру і вирвав із рук телефон.

Кім огорнула темрява. Відкотившись назад у багажник, вона почула:

— Битися зі мною не має сенсу, Кім. Справа не в тобі чи мені. Ідеться про дещо набагато більше та серйозніше, повір. Утім, з якого це дива ти будеш мені вірити?

Кім прийшла до тями.

Вона лежала горілиць у ліжку в яскравій кімнаті з жовтими стінами. її руки були зв'язані й прикручені за головою. Ноги ж були прив'язані за кісточки до рами ліжка. Під

її підборіддя було підсунуте біле атласне простирадло, що лежало зібгане між ногами. Кім не була стовідсотково впевнена, але їй здалося, що вона лежала під простирадлом абсолютно гола.

Вона смикнула мотузку, якою були зв'язані її руки, і їй відразу ж привиділися страшні картини того, що могло з нею невдовзі статися. Аж ніяк не схоже, що все буде чудово, як пообіцяв незнайомець. А потім Кім почула гарчання й вереск, які вирвалися з її горлянки. Ніколи раніше не доводилося їй чути від себе таких звуків.

З мотузкою в неї нічого не вийшло, тож Кім підняла голову скільки могла й окинула поглядом кімнату. Вона здалася їй якоюсь несправжньою, як декорації на сцені.

Праворуч від ліжка виднілися два зачинені вікна, завішені тоненькими шторами. Під вікнами стояв стіл, ущерть заставлений запаленими свічками різної висоти та кольору; на ньому лежали також тропічні квіти.

У вазі побіля ліжка настовбурчилися цезальпінії та кореневища імбиру. «Як чоловічі прутні», — подумала Кім.

Вона ще раз окинула поглядом кімнату й узріла дві відео-камери. То були професійні пристрої на триногах, встановлені по обидва боки ліжка.

Кім помітила також лампи на стійках, а над головою — мікрофон на телескопічному держакові, який вона не відразу побачила.

Раптом у її свідомість увірвався шум прибою; такий гучний, що здавалося, наче хвилі гепають у стіни кімнати. А вона лежить у центрі усього цього жаху, нерухомо пришпилена, наче метелик.

Кім увібрала повні легені повітря й заверещала:

— Допоможі-і-і-іть!

Коли її верески поступово стихли, позаду озвався чоловічий голос:

— Припини, Кім. Тебе все одно ніхто не чує.

Вона натужно повернула голову ліворуч, неймовірним зусиллям вигнула шию — і побачила чоловіка, що сидів у кріслі. На ньому були навушники, які він зсунув із голови на ключиці.

Кім уперше побачила чоловіка, який нею заволодів.

Вона його не знала.

Незнайомець мав середньої довжини волосся, і на вигляд йому було під сорок років. Риси обличчя він мав правильні, майже привабливі. Його м'язисте тіло було вдягнене в добре прилягаючу, дорогу на вигляд одіж. На руці виднівся золотий годинник швейцарської фірми «Патек Піліпп», який Кім бачила колись у журналі «Веніті Феа».[1] Чоловік у кріслі видався їй схожим на актора Деніела Крейга, який грав головну роль у найостаннішому з фільмів про Джеймса Бонда.

Він знову причепив навушники на голову, заплющив очі й став слухати. Він її ігнорував.

— Агов, пане! Я до вас звертаюся! — гукнула Кім.

— Гадаю, вам варто послухати ось це, — сказав незнайомець. Він назвав композицію, сказав, що знайомий із виконавцем і що це — перший студійний варіант запису.

Піднявшись, незнайомець підійшов до Кім, узяв навушники й притиснув один із них їй до вуха.

— Класно, еге ж?

План утечі, який вона було придумала, відразу ж випарувався, як роса на сонці. Вона вже проґавила вдалу нагоду спокусити свого поневолювача. «Нехай робить, що хоче, — думала Кім. — Але ж я завжди зможу вимолити в нього життя. Сказати, що йому ж буде цікавіше, коли він залишить її живою». Та після уколу, який він їй зробив, думки Кім переплуталися, у голові в неї паморочилося, і вона почувалася надто кволою, щоб рухатися.

Вона зазирнула в його світло-сірі очі, а він теж поглянув на неї — начебто прихильно. Може, їй вдасться цим скористатися?

— Послухай-но, — сказала Кім. — Люди знають, що я зникла. Впливові люди. З «Лайф інкорпорейтед». Ти чув про них? У мене суворий розклад і мені не дозволяється бути поза домівкою після певної години. Це стосується усіх моделей. Поліція вже шукає мене…

А «Джеймс Блонд», як вона вже встигла охрестити його, відповів:

— Забудь про поліцію, Кім. Я про все добре подбав. — Він сів поруч із нею на ліжко й захоплено та ніжно погладив по щоці. А потім вдягнув голубі гумові рукавички.

Незнайомець зняв щось із гвіздка у стіні, щось схоже на маску. Коли він її вдягнув, то обличчя його спотворилося. І стало страшним. Дуже страшним.

— Що ти робиш?! Що ти робиш?! — заволала Кім, і її крики відлунили рикошетом у маленькій кімнаті.