Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 10

Барбара та Левон Макденіелси запали мені в душу відразу ж, коли я побачив їхні обличчя. Бачити їхнє горе було просто нестерпно.

Ось я тихо поклав руку на плече Барбарі. Вона обернулася, я відрекомендувався, показав свою прес-картку, і — на щастя — вона мене впізнала:

— Це ви той Бен Гокінс, що написав «Червоне»?

— Так, «Постав усе на червоне»[2] — то моя книга.

Вона сказала, що їй сподобалася ця повість. її рот посміхався, але обличчя було застигле й сумне. Якраз у той момент охорона, взявшись за руки, утворила коридор крізь натовп, і ми з Барбарою увійшли до вестибюля, де вона познайомила мене з Левоном.

— Левоне, це — Бен, автор бестселерів. Пам'ятаєш, минулої осені ми брали почитати його книгу в нашому читацькому клубі?

— Якщо ви хочете взяти в нас інтерв'ю, — відповів Левон, — то мушу вибачитися, ми вже просто не маємо сил. Гадаю, краще нам більше не давати інтерв'ю, поки ми не зустрінемося з представниками поліції.

— А ви з ними ще не говорили?

Левон зітхнув і похитав головою.

— Це все одно, що говорити з автовідповідачем.

— Можливо, я зможу чимось допомогти, — зазначив я. — Усе ж таки «Лос-Анджелес таймс» має репутацію, навіть у цих краях. До того ж колись я сам працював у поліції.

— Невже?

Очі Левона вже заплющувалися від утоми, голос тремтів і зривався. Він був схожий на чоловіка, що ледве волочив ноги після марафонської дистанції, але вмить зацікавився мною. Зупинившись, він попросив мене розповісти докладніше.

— Я працював у Портлендському відділенні поліції. Детективом і слідчим. А зараз я веду кримінальний розділ у «Лос-Анджелес таймс».

Від слова «кримінальний» Макденіелс мимоволі зіщулився, а потім сказав:

— От і добре, Бене. Так ви гадаєте, що справді зможете допомогти нам із поліцією? Бо ми вже на межі нервового зриву, ми не знаємо, що робити.

Я йшов із Макденіелсами крізь прохолодний мармуровий вестибюль із його високими стелями та мальовничими океанськими пейзажами, аж поки ми не знайшли досить усамітнений куточок із виходом на басейн. Легенький вітерець погойдував пальми. Повз нас пробігали дітлахи в мокрих купальних костюмах. Вони весело сміялися та пустували — які ще турботи в їхньому віці?

Левон сказав:

— Я кілька разів телефонував до поліції, а мені автовідповідач запропонував меню. Квитки на автостоянку — натисніть «один». Терміновий розгляд справ — натисніть «два». Тож довелося мені залишити своє повідомлення. Уявляєте? Ми з Барбарою пішли до місцевого відділка. На дверях була вивіска з робочими годинами. Понеділок — п'ятниця — з восьмої до п'ятої. У суботу — з десятої до четвертої. Я й гадки не мав, що в поліції є перерви та вихідні. Ну як вам?

У мене серце розривалося від того виразу, з яким дивився На мене Левон. У нього зникла донька. А поліційний відділок був зачинений на перерву. У Макденіелсів просто в голові не вкладалося — як копи можуть прохолоджуватися в той час, коли батькам зниклої дівчини доводиться переживати пекло на землі?

— У цих краях поліція переважно займається дорожнім рухом: ловлять п'яних та наркоманів за кермом і таке інше, — пояснив я. — Ну, і домашнє насильство та крадіжки зі зломом.

Я також подумав, але не сказав про те, що кілька років тому троє місцевих виродків напали на двадцятип'ятирічну туристку на Біг Айленді, зґвалтували, а потім убили її.

Вона була висока, русява та миловидна — дуже схожа на Кім.

Був іще один випадок, більш гучний, коли танцівниця з команди підтримки спортклубу Іллінойського університету випала з балкона свого номера й померла на місці. У неї тоді були в гостях двоє хлопців, яких повністю виправдали. Була ще одна місцева дівчина-підліток, яка пішла в гості до своїх друзів після концерту — і безслідно щезла.

— Ви добре зробили, що влаштували прес-конференцію. Тепер поліції доведеться серйозно зайнятися справою Кім, — сказав я.

— Якщо вони не дадуть відповіді на моє повідомлення, то вранці я знову піду до відділка, — сказав Левон. — А зараз ми хочемо піти до бару, де Кім бачили востаннє перед тим, як вона зникла. Будь ласка, ходімо з нами.

Бар «Тайфун» був розташований на антресолях, відкритих пасатам, що приносили із собою чудесний запах плюмерії. Столики та стільці стояли вздовж балюстради з видом на басейн і на океан із низкою пальм на узбережжі. З мого лівого боку стояло закрите фортепіано, а позаду знаходилася довга барна стійка. За нею клопотався бармен, нарізаючи шматочки лимона й насипаючи горішки в блюдця.

— Старший нічної зміни розповів нам, що Кім сиділа саме за цим столиком, найближчим до фортепіано, — сказала Барбара, легенько постукавши пальцем по мармуровій поверхні столу. А потім показала на альков, розташований за п'ятнадцять ярдів: — Отам знаходиться чоловічий туалет, до якого зайшов художній керівник. «На хвильку відвернувся» — за його словами…

Я уявив собі, як цей бар міг виглядати тієї ночі. Багато відвідувачів. Багато чоловіків. Усі вони випивають та закушують. У мене виникло багато запитань. Дуже багато.

Я почав дивитися на цю історію так, наче й досі був копом. Якби розслідування цієї справи дісталося мені, то я розпочав би з дослідження записів відеокамер спостереження. Перевірив би, хто був у барі з Кім у день її зникнення. Постарався б докопатися, хто стежив за нею, коли вона встала з-за столика, і хто розплатився після того, як вона пішла.

З ким вийшла Кім? І куди пішла? До свого номера чи деінде? А може, вона вийшла до вестибюля й пішла сходами вниз, а чиїсь очі слідкували за нею, дивлячись, як погойдується її довге русяве волосся?

А що трапилося опісля? Може, вона вийшла з готелю і пройшла повз басейн та купальні кабінки? Чи був там хтось у цих кабінках тієї пізньої ночі? Чи крався хтось за нею аж до пляжу?

Левон ретельно витер свої окуляри: спочатку одну лінзу, а потім другу. Після чого покрутив їх у простягнутій руці, щоб пересвідчитися, чи добре виконав цю роботу. Коли він знову їх вдягнув, то побачив, що я уважно придивляюся до мощенім стежини, що вела від басейну до пляжу.

— Про що ви думаєте, Бене?

— Про те, що всі пляжі на Гавайях є приватною власністю, тому на них немає камер стеження.

Мені на думку спало найпростіше пояснення, і я став міркувати, годиться воно чи ні. Може, Кім пішла поплавати? Може, вона забрела у воду і її накрила хвиля та затягнула вглиб? Може, хтось знайшов на березі її взуття і забрав із собою?

— Може, вам розказати що-небудь про Кім? — спитала мене Барбара.

— Я хочу знати все, — відповів я. — І якщо ви не проти, то я хотів би записати нашу розмову.

Барбара кивнула, а Левон замовив для них обох джин із тоніком. Я був на роботі, тому відмовився від алкоголю й натмість забажав газировки.

У моїй голові вже почала набувати обрисів історія Кім Макденіелс, історія дівчини з провінції, дівчини вродливої та розумної, якій світила загальнонаціональна слава, історія про те, як вона приїхала до одного з наймальовничіших куточків світу — і зникла. Безслідно й безпричинно. Ексклюзивне інтерв'ю з Макденіелсами — це вже було більше, ніж и сподівався, і хоча я ще не міг визначити, чи потягне історія Кім на книгу, то вже не сумнівався, що на дуту журналістську сенсацію потягне однозначно.

Більше того, Макденіелси припали мені до душі. Вони були гарні люди.

Мені захотілося їм допомогти, і я обов'язково допоможу їм.

У цей момент вони були втомлені та виснажені, але столика не полишали. Тож інтерв'ю почалося.

Мій магнітофон був новий, касету я щойно витягнув з упаковки, а батарейки — теж нові. Я натиснув кнопку «запис», та, коли пристрій тихенько загудів, Барбара Макденіелс здивувала мене.

Бо не я почав ставити запитання, а вона.

Підперши підборіддя рукою, Барбара спитала мене: