Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 9

— Нелегке втаємничення для молодого хлопця…

— Та ні, зовсім не важке. Щоправда, коли я не розумів чогось, канонік Рагевін давав мені добрячого щигля, але після штовханів мого батька мені було від того ні тепло, ні холодно. Але всі інші ловили кожне слово з моїх уст. Адже імператор представив мене як того, хто бачив святих, тому якщо мені забаглося сказати, що я бачив сирену в морі, усі в це вірили і казали мені: ай-яй-яй, який молодець…

— Це, мабуть, навчило тебе добре зважувати слова.

— Навпаки, це навчило мене зовсім їх не зважувати. Все одно, думав я, що б я не сказав, це правда, бо це сказав я… Коли ми йшли на Рим, один священик на ймення Коррадо повів мені про дива того міста: про сім механічних бовванів на Капітолії, які зображають дні тижня, і кожен з них дзвіночком оголошує, коли в якійсь провінції імперії вибухає повстання, про бронзові статуї, які самі рухаються, чи про палац, повний зачарованих дзеркал… Відтак ми прибули до Рима, а в той день, коли була різанина на Тибрі, я взяв ноги в руки і подався блукати містом. Ходив собі та й ходив, але бачив тільки отари овець між старовинними руїнами,~а під портиками — простолюдців, які говорили мовою юдеїв і продавали рибу, але щодо mirabilia[58] — то жодного я там не бачив, ну жоднісінького, крім хіба що кінної статуї на Капітолії, та й вона здалася мені так собі. То коли я повернувся і всі мене питали, що я там бачив, хіба міг я їм сказати, що в Римі є лише вівці поміж руїнами й руїни поміж вівцями? Мені б нізащо не повірили. От я й розповідав про mirabilia, про які сам чув, ну і додав ще кілька від себе — приміром, що в Латеранському палаці я бачив золотий релікварій, оздоблений діамантами, а всередині був пупок і крайня плоть Нашого Господа. Усі ловили кожне слово з моїх уст і казали: шкода, що у той день ми мусили спроваджувати на той світ римлян і не бачили всіх цих див. І впродовж багатьох років я не раз чув, як оповідають байки про дива Рима-міста — і в Германії, і в Бургундії, і навіть тут — і все це вийшло з моїх уст.

Тим часом вернулися ґенуезці, перевдягнені ченцями, дзвонячи у дзвіночки і ведучи за собою вервечку якихсь істот, загорнутих у брудні, колись білі плахти, які прикривали їх разом з обличчям. То була вагітна дружина Никити з наймолодшим сином на руках та інші його сини й доньки, прегарні дівчата, кілька родичів і жменька слуг. Ґенуезці перевели їх через місто як гурт прокаженців, і навіть прочани широко розступалися, даючи їм дорогу.

— Невже вони вам повірили? — спитав, сміючись, Бавдоліно. — Прокажені як прокажені, але ви навіть у цій одежі не схожі на ченців!

— Даруйте на слові, але прочани — це зграя йолопів, — сказав Тарабурло. — Зрештою, ми тут уже давно, тому потрібну дещицю грецької теж вивчили. Ми всі разом повторяли впівголоса kyrieleison pighé pighé,[59] наче літанію, і вони відступали вбік, і хто хрестився, хто показував ріжки, щоб уберегтися від вроків, а хто з тією ж метою хапався за причинне місце.

Один зі слуг приніс Никиті шкатулу, і Никита відійшов у глиб кімнати, щоб відчинити її. Він повернувся з кількома золотими монетами для господарів дому, які аж стелилися у подяках, запевняючи, що до самого його від'їзду господарем тут буде він. Численну фамілію розмістили по сусідніх будинках у бруднавих провулках, де жодному латинянину не спало б на гадку шукати поживи.

Цілком задоволений, Никита покликав Певере, який виглядав найголовнішим з господарів, і заявив, що хоч він змушений ховатися, але це для нього не причина відмовлятися від своїх звичних насолод. Місто палало, але в порт і далі прибували купецькі кораблі та судна рибалок, яким доводилося стояти у Золотому Розі, бо змоги вивантажити товар на склади не було. Хто мав гроші, міг дешево купити все потрібне для зручного життя. Щодо куховарства на рівні, то між його тільки-но врятованими родичами був його шуряк Теофіл, чудовий кухар; треба було тільки спитати в нього, які продукти йому потрібні. І десь пополудні Никита зміг запросити свого господаря на обід, гідний логотета. Подали жирне козеня, фаршироване часником, цибулею й порами, під соусом з маринованої риби.

— Понад двісті років тому, — мовив Никита, — до Царгорода прибув як посол вашого короля Оттона один ваш єпископ, Лютпранд, якого прийняв василевс Никифор. Була то не вельми приємна зустріч, і згодом ми дізналися, що у своєму звіті про подорож Лютпранд описав нас, римлян, як брудних, грубих, нечемних, одягнених у поношений одяг людей. Він терпіти не міг смоляного вина, і йому здавалося, ніби всі наші страви потопають у жирі. Лиш про одну-єдину річ говорив він із захватом — про оцю-ось страву.

Бавдолінові козеня вельми припало до смаку, а потім він став далі відповідати на запитання Никити.

— Отже, живучи при війську, ти навчився писати. А читати ти вже вмів.

— Авжеж, але писати важче. Ще й латиною. Бо коли цісар хотів послати своїх вояків до дідькової матері, він робив це по-алеманському, але коли писав папі чи своєму братові у перших Язомірґотту, то це мусило бути латиною, як і будь-який документ канцелярії. Перші літери далися мені важко, я переписував слова і фрази, значення яких не розумів, але загалом наприкінці того року я таки навчився писати. Та Рагевін ще не встиг тоді навчити мене граматики. Я навчився переписувати, але не вмів висловлюватися сам. Ось чому я написав це говіркою Фраскети. Та й зрештою, хіба це справді була фраскетська говірка? У мене в голові перемішалися згадки про інші говірки, які я чув довкола себе — наріччя Асті, Павії, Мілана, Генуї, мешканці яких іноді зовсім не розуміли один одного. А потім ми збудували в тих краях місто, люди зійшлися туди звідусіль, і, споруджуючи вежу, вони знайшли спільну мову. Гадаю, до певної міри то була мова, яку вигадав я.

— Ти став номотетом,[60] — мовив Никита.

— Не знаю, що це значить, але, може, й так. У кожному разі, наступні аркуші були списані вже досить пристойною латиною. Я був тоді вже у Реґенсбурзі, у спокійній обителі під опікою єпископа Оттона, і в тому супокої перегорнув силу-силенну аркушів… Я вчився. Ти, певно, помітив, що пергамен погано очищений, ще видно подекуди літери, які були на ньому раніше. Я був справжнісінький пройдисвіт, бо обікрав своїх учителів і потім цілі дві ночі вишкрябував літери, вважаючи їх якимись давніми письменами, щоб мати місце, де писати. У наступні дні єпископ Оттон упав у розпач, бо не міг знайти першої версії своєї «Chronica sive Historia de duabus civitatibus»,[61] яку він писав ось уже понад десять літ, і звинувачував бідолаху Рагевіна, що той загубив її під час якоїсь подорожі. Два роки по тому він врешті зібрався переписати її, я був йому писарем і ніколи не наважився зізнатися, що це я зішкрябав першу версію його «Хроніки». Як бачиш, є правда на світі, бо й я теж потім загубив свою хроніку, але так і не відважився переписати її. Але знаю, що, переписуючи «Хроніку», Оттон дещо змінював…

— У якому розумінні?

— Коли читаєш «Хроніку» владики Оттона, яка описує історію світу, бачиш, що він, так би мовити, не був доброї думки про світ і про нас, людей. Можливо, на початках світ був добрим, а потім дедалі гіршав, одне слово, mundus senescit, світ старіється, ми прямуємо до кінця… Але саме в той рік, коли Оттон знов узявся за «Хроніку», імператор попросив прославити також його діла, й Оттон почав писати «Gesta Friderici»,[62] яких так і не скінчив, бо помер трохи пізніше, як рік по тому, і продовжив їх Рагевін. А неможливо розповідати про подвиги свого володаря без переконаності в тому, що з його зшестям на трон почалася нова доба, тобто що то буде historia iucundá…[63]