Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 6

— Я маю друзів у Селімбрії, — розгублено мовив Никита.

— Не знаю, де це, але щоб дістатися туди, тобі треба вибратися з міста. Послухай мене, з тебе твоїй сім'ї користі не буде ніякої. А от там, куди я тебе веду, ми зустрінемося з моїми друзями генуезцями, які в цьому місті на все мають вплив, які вміють торгуватися з сарацинами, з євреями, з ченцями, з імперською гвардією, з перськими купцями, а тепер і з латинськими прочанами. То хитрий люд, і коли скажеш їм, де твоя родина, завтра вони приведуть тобі її туди, де будемо ми — не знаю, яким чином, але вони таки це зроблять. І хоч вони зроблять це в будь-якому разі, заради мене, бо я їх давній друг, і з любові до Бога, та все ж ґенуезці є ґенуезці, тому ліпше буде, коли ти їм щось подаруєш. Відтак ми сидітимемо там, поки все не вспокоїться — зазвичай місто грабують не довше ніж кілька днів, повір мені, я вже не одне розграбування бачив. А вже тоді — гайда у Селімбрію чи куди там захочеш.

Никита подякував, переконавшись у слушності цієї поради. А поки вони йшли, спитав у Бавдоліна, звідки той взявся в місті, якщо не належить до хрестоносних прочан.

— Я приїхав, коли латиняни вже висадилися на тому березі, приїхав з іншими людьми… яких уже немає. Ми прибули з дуже далеких країв.

— Чому ви не покинули міста, поки був ще час?

Перед тим як відповісти, Бавдоліно завагався: «Бо… бо я мусив лишитися тут, щоб зрозуміти одну річ.

— І ти її зрозумів?

— На жаль, так, але тільки нині.

— Ще одне запитання. Навіщо ти завдаєш собі через мене стільки клопоту?

— А що інше мав би зробити добрий християнин? Але, по суті, ти маєш рацію. Я б міг звільнити тебе від тих розбишак і відпустити на всі чотири сторони, а натомість причепився до тебе, мов та п'явка. Бачиш, мосьпане Никито, я знаю, що ти — літописець історії, яким був також єпископ Оттон фон Фрайзинґ. Але коли я знав владику Оттона, заки він помер, я був ще хлопчаком і не мав своєї історії, та й тоді мене більше цікавили бувальщини, почуті від інших. А тепер у мене вже є своя історія, проте я не тільки загубив усе те, що записував про своє минуле, але й коли намагаюся це пригадати, думки плутаються мені в голові. Річ не в тім, що я не пам'ятаю подій — я неспроможний надати їм сенсу. А після того, що сталося зі мною нині, мушу поговорити з кимось, інакше здурію.

— Що ж сталося з тобою нині? — спитав Никита, натужно бредучи по воді, — він був молодший від Бавдоліна, але життя вченого й придворного зробило його товстим, ледачим і млявим.

— Я убив людину. Того, хто п'ятнадцять років тому замордував мого названого батька, найкращого з королів, цісаря Фрідріха.

— Але ж Фрідріх втопився у Кілікії!

— Так всі думали. А насправді його вбили. Мосьпане Никито, ти бачив, як гнівно я розмахував мечем нині ввечері у Святій Софії, але знай, що досі я ніколи не пролив нічиєї крові. Я мирний чоловік. А цього разу мені довелось-таки пролити її, бо я був єдиний, хто міг вчинити справедливість.

— Розповіси мені про це. Але скажи, як сталося, що Провидіння привело тебе у Святу Софію, щоб врятувати мені життя?

— Коли прочани почали грабувати місто, я сховався в якомусь темному закутку. Звідти я вийшов годину тому, коли вже стемніло, і опинився неподалік від Іподрому. Мене майже збив з ніг натовп греків, які тікали з криками. Я відступив у браму напівспаленого будинку, щоб пропустити їх, а коли вони пробігли, я побачив, що їх переслідують прочани. Я зрозумів, що діється, і вмить у голові мені свінула одна істина: так, я латинянин, а не грек, але заки ці озвірілі латиняни це помітять, між мною і мертвим греком не буде жодної різниці. Але ж це неможливо, казав я собі, не може бути, щоб їм забаглося знищити найбільше місто християнського світу, коли воно вже в їхніх руках… Тоді я згадав, що в часи Ґодфруа Булонського, коли їхні предки зайняли Єрусалим і місто перейшло під їхню владу, вони повбивали всіх — жінок, дітей, домашніх тварин, і дяка Небесам, що помилково не спалили ще й Святого Гробу. Нехай то були християни, які захопили місто невірних, але у своїх мандрах я не раз бачив, як християни перерізають одне одному горлянку через якесь дурне слово, і добре відомо, що вже багато років наші священики сваряться з вашими через ту дурню з Філіокве.[46] Та й зрештою, що тут казати, коли вояк захоплює місто, він забуває про будь-яку релігію.

— І що ж ти зробив тоді?

— Я вийшов з брами і пішов, притискаючись до мурів, аж поки не дістався Іподрому. А там я побачив, як в'яне і стає тяжкою матерією краса. Розумієш, відколи я потрапив до міста, іноді я ходив милуватися статуєю тієї дівчини, з точеними ногами, білосніжними руками й червоними вустами, її чудовою усмішкою, її незрівнянними грудьми, коли одяг її і волосся танцювали на вітрі, і дивлячись на неї здалека, я не вірив, що вона з бронзи, бо здавалась вона живою плоттю…

— Це статуя Єлени Троянської. Що ж з нею сталося?

— Упродовж кількох секунд я побачив, як колона, на якій вона стояла, зігнулася, немов дерево, зрубане при корені, і впала на землю у хмарищі пилюги. Вона розвалилася на шматки, тіло залишилося там, а голова закотилася на кілька кроків від мене, і тільки тоді я усвідомив, якою великою була ця статуя. Голову неможливо було обійняти вобидвіруч, і вона дивилась на мене скоса, мов людина, що лежить, з поземим носом і простопадними губами, які, даруй мені, були схожі на те, що мають жінки між ногами, а з очей її випала зіниця, тому здавалося, ніби вона раптом осліпла — Ісусе пресвятий, вона була схожа на цю!

Він відстрибнув назад, піднімаючи звідусіль бризки, бо смолоскип раптом освітив у воді кам'яну голову, на якій стояла колона; голова ця, з десять людських голів завбільшки, теж лежала на боці, напіврозтулені її уста були схожі на вульву, на голові замість кучерів вона мала силу-силенну змій, а лице вкривала смертельна блідота старої слонової кістки.

Никита усміхнувся:

— Вона лежить тут уже віками; це голови Медузи, які невідомо звідки взялися, і будівничі використали їх як цоколі для колон. Ти лякаєшся таких дурниць…

— Я не лякаюся. Це обличчя я вже бачив. Деінде.

Помітивши Бавдолінове хвилювання, Никита заговорив про інше:

— Ти розповідав, як повалили статую Єлени…

— Якби-то лиш її. Повалили усі, геть усі статуї між Іподромом і Форумом, принаймні всі ті, що зроблені з металу. Вони вилазили на них, прив'язували до шиї линви або ланцюги і тягли знизу двома-трьома парами волів. Я бачив, як падали статуї візничих, єгипетські фігури сфінкса, гіпопотама і крокодила, впала й величезна вовчиця з Ромулом і Ремом біля сосків, і статуя Геркулеса; статуя ця така велика, що її великий палець завбільшки з торс звичайної людини — я теж помітив це тільки тоді. А ще — той бронзовий обеліск з пласкорізьбами, зверху якого крихітна жіночка крутиться за вітром…

— Приятелька Вітру. Страшна руйнація. Деякі з них — твори поганських скульпторів, старші від самих римлян. Але чому, навіщо?

— Їх переплавляють. Коли грабують місто, найперше переплавляють все те, що не можна перевезти. Повсюди споруджують горнила, і можеш собі уявити, якими добрими печами є всі ці охоплені полум'ям будівлі. Зрештою, ти ж бачив, що робилося в церкві — а вони ж не можуть ходити всюди, хизуючись тим, що позабирали з ковчегів дароносиці з дискосами. Тому все це відразу переплавляють. Розграбування міста, — пояснював Бавдоліно, немов добрий знавець справи, — це як винобрання — мусить бути розподіл праці: хто збирає виноград, хто перевозить у чанах сусло, хто готує їсти для збирачів, а хто привозить добре вино з попереднього року. Грабунок — це серйозна справа, принаймні якщо хочеш, щоб від міста не лишилося каменя на камені, як за моїх часів сталося з Медіоланом. А найкраще це роблять павійці — хто-хто, а вони добре знають, як можна стерти місто з лиця землі. А цим ще вчитися й вчитися — скидають статую, а тоді сідають на неї і напиваються, потім з'являється якийсь зух, тягнучи за коси дівчину і горлаючи, що вона незаймана, і всі вони гайда встромляти туди палець, щоб побачити, чи варто… Якщо грабувати як слід, то треба відразу обчистити все поспіль, дім за домом, а розваги відкласти на потім, інакше знайдуться хитріші, які заберуть найкраще. Але моєю проблемою було те, що подібному людові я просто не встигну пояснити, що я теж народився на землях Монферратської марки. Мені залишався один-єдиний вихід. Я принишк за рогом, аж поки у вуличці не з'явився вершник, він був уже такий п'яний, що геть не тямив, куди їде, і кінь віз його навмання. Я всього лиш смикнув його за ногу, і він упав. Я зняв з нього шолом і стукнув каменем по голові…