Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 8

— Розходимося, — сказав Клоц.

Двоє кивнули головами і подалися врізнобіч.

Втоптаним, свіжим, тонким од краю і до краю снігом йшли люди, видмухуючи з легенів пар. Сонце, оповите хмарами, стояло врівень голови. А люди йшли, хилитаючись темними свічками, із великими рибинами через плече, й осіння вода з роззявлених пащ нитками стікала, малюючи арабські візерунки. Люди пройшли повз нього, а він глянув їм у спину, — як вони важко переставляли ноги; обіпершись на трухлявого пня, скидав зір, — то на відбитки ніг, то на мокру під пахвами одіж. Коли зник останній носій, Клоц звівся на рівні, і почвалав у протилежному напрямку, — так що сонце блимало в потилицю. Він ішов довго, загубивши у голові лік часу; мороз міцнішав, сніг туго прорізав повітря і безсило опускався на плечі.

Коли сутеніло, Клоц дістався якоїсь печери. Здалеку він запримітив вогнище, а біля вогнища сиділи люди, мовчки виставили руки долонями до багаття, а риба лежала біля кожного, і боки рибин здималися, роти і жабра беззвучно сапали повітря. Він сів неподалік, прикипівши поглядом до вогнища. Синє полум'я відбивалося на обличчях, і коли врешті, один повернув голову, то помахом руки запропонував йому приєднатися, — Клоц заперечливо повів очима, підвівся і подався на схід. На сході займалася заграва. Там було місто.

Вона лежала у білій льолі, заламавши під живіт руку, довгі ноги звисали до підлоги; в каміні дотлівали дрова, попіл ворушився сірими комахами; частина її обличчя міняла вираз від тіней птахів, що пролітали за вікном. Вона спала. Він допив рештки червоного вина, повертів зелену пляшку, втупився у брунатні фіранки, зором втягнув жінку, — кімната похитувалась у випарах перегару. Клоц одягнув пальто; руки пірнули в кишені, намацали ключа, немов чужі виковзнули назад. Ключ бряцнув об браслет наручного годинника.

Місто настовбурчилось голими деревами; стіни будинків тремтіли на вітрові; трамваї подзенькували, рвучи у шмаття тишу. Клоц заліз у натовп і бовтався в ньому, як у слизькій рідині; година за годиною його зносило у вир людей, немов течією, — у скупому полудневому сонці повернувся додому.

Роздягнувся. Ліжко, на столі розп'яття. Косяк червоного світла, що падав крізь фіранку, протягнувся підлогою. Він прочинив вікно: жовтий автобус, що проповзав і повертався на одне й те ж місце, зігнутий хлопчик у віконних рамах будинку, що навпроти, знову жовтий автобус; там, до низу, синьою кулькою, де мурашаться люди, букіністичний магазин; кімнатою, задираючи сторінки книжок і шарудячи газетами та засохлими у вазі квітами, пружним ударом холоду прогулявся вітерець; жовтий автобус, пес дріботів асфальтом, хлопчик, захлинаючись грав на скрипці, шибки міняли забарвлення, — вечір. Червоне сонце. Чорний крук зривався з дерева. Тінь птаха налізла на голубіючі вулиці, розхристано прокреслилась на лужених вікнах; потім крук упав на землю — тінь ще билася на склі.

Клоц розбив попільничкою розп'яття, взяв рештки, зайшов на балкон і кинув у простір між балок, арок, склепінь, — шматки летіли, миготіли, то брунатними, то білими кульками; впали на землю. Знялося гайвороння. Піднялося, описало коло над лисими, без снігу, дахами і сіло. Вулицею, над антенами, пролетіла чорна куля. Гайвороння дико залементувало і посунуло на чорну кулю, що наближалася до землі. Воно лементувало, раз у раз описуючи вузькі кола.

В кімнаті вітер звалив карафку; в порожнечу задзвонив дзвінок на дверях, заскрипіла підлога; нерозібране ліжко потопало в червоному світлі, голою стіною простягнулася пташина тінь. Сонце востаннє лизнуло дахи. Через годину зійшов місяць, завили собаки, — їхній ґвалт нудно доносився зі сторони чорних пагорбів, піднімався, ріс, набирав тугої, впевненої сили, а далі, вирівнявшись до природньої ноти, з годину висів над будинками; і люди, які йшли вулицею, підводили здивовано вощані від місячного сяйва обличчя, і тихо, про себе, усміхалися краями ледь прогнутих уст.

Жінка пливла річкою; зараз Костя майже її бачив: вода чисто лежала проти сонця і до слуху доносилось легеньке шамротіння; сонце стояло над вижовклим степом; потім він побачив вузьку, з вибалкою спину, блідо-рожеву, з мармуровим відтінком потилицю, — жінка винирнула з води, подібно рибині висунулася до щиколоток, і перед Костею, у сонці, протягнулась її постава, — різьблена, обсипана смарагдами крапель; знову опанував туман, а він стояв на березі, тамуючи пекоту в паху, і ніяк попріч своїй волі не міг стрибнути у воду; та за хвилину, розтягнуту і тремтливу, — він зрушив з місця, легко ввійшов у гладке плесо й поплив, наздоганяючи жінку. Річка взялася хвилями; вода потемніла, зусібіч ходили вирії. «Збирається на дощ», — подумав Костя. І тільки подумав, як полив дощ. Костя прокинувся.

— Прийшла зима… люди посліпли від сонця, снігу — від неймовірної чистоти…

Костя сидів спиною до дверей, вростаючи ногами в холодну підлогу; іній брався по стінах, хмари затуляли переполовинений місяць, торкнутий обіднім сонцем; за віконними рамами простягалася земля, — чорний пласт підрізав місто знизу; тоненькі пасинки дерев мережили дзвінке від морозу повітря. Він намагався розгледіти сонце, але очі натрапляли на місяця, що ущерблювався з кожним днем, фіранка засапалася й безсило обвисла, — вологу в кімнаті тиснув мороз. Потім Кості здалося, що здалеку почув голос. Зарипіли двері, і він повернув голову, припнувшись поглядом до щілини — завширшки з долоню. Заторохкотів на горі черепицею вітер. Двері хряпнули і зачинилися. Коридором затупотіли кроки, — хтось тікав. Знадвору потягнувся натужний, одноманітний писк; Костя, склавши на грудях руки, пересмикнувся і вирішив не підходити; вищання настирно повторилося; він зазирнув у вікно — на землі, під ринвою будинку, де боком простягався напівзруйнований, занедбаний сквер, сидів циган у капелюсі з опущеними крисами і грав на сопілці. Притрушував сніг. Вікна, навпроти, віддавали синім — сходило до полудня; небо стягувалось, нижчало, а циган висвистував на сопілці. Двері ще раз рипнули; прочинилися повністю. Костя повернув голову і глянув на чорне проймище. Біла, по лікоть заголена рука.

— Лариса…

— Прийшла зима… люди посліпли від сонця, від неймовірної чистоти…

— Я старався розгледіти сліди Клоца…

— Смішно… смішний ти. Що за користь від слідів людини, яка ніколи не прийде.

По стіні ліз рудий тарган: руді вуса витягнулися в бік столу, кілька разів одна антена відстовбурчилась до Кості. Помацала, стала на місце. Лариса вперто дивилася у вікно. Птахи, що пролітали за склом, клали на лице оксамитові тіні. Пішов білий сніг.

Костя, ізгори, угледів у вивапненому склі старих вітрин жінку; як у древніх вітражах: вона пливла серед моря різноколірних парасольок, що тремтіли за і проти вітру; пливла немов там, у тому сновидінні, де береги розмивалися жовтим сяйвом, і це вертало на старе, звичне, давно відоме місце, до якого бажано було прийти кілька десятків, сотень тому років, але він уперто, мимоволі приходив до іншого, — його мимоволі навертало не в ту місцину; жінка пливла берегами, а Лариса затупцювалася на місці, застигла, сонце розтопилося склом, і Лариса сказала: «Пішли».

Літак завис у вицвілій парусині неба — завис над будинками, блимнув вогнями на крилах — над чорними, пласкими дахами уламався гуркіт, і тіні в яругах, які Костя й Лариса спостерігали з автобуса, що ковзав межи темними будинками: — а будинки свічками побігли, квартали нагромаджувалися, і тоді Лариса відчула, що це кінець, і не просто кінець, — щось таки тіпається в ній — у наростанні множення, безкінечності кінця, — маленькою жилкою; чим більше автобус набирав швидкість, квартали уривалися проваллям полів із горизонтом, захаращеним похилим сірим очеретом; це кінець — легко тріснуло у скронях; тіпнулася жилка. Автобус рівномірно гудів, падав у темряву, і тільки вогники вихоплювали половину її обличчя, з прищиками, ненафарбованими віями. Сонце ще довго не сходитиме, — чомусь подумала вона. І для чого воно сходитиме, краще падати в темінь, тут-таки, стоячи на місці, на місці, яке не зрушиться вовіки.