Комедія з убивством - Лапікура Валерій - Страница 28

— А раптом ночувати залишиться?

— Тоді й ми переночуємо. Он там пара лавочок… зручні і широкі. І ніч тепла…

На щастя, ночувати нам не довелося. Крізь давно не мите скло на другому поверсі промайнув знайомий силует. Потім рипнули двері під'їзду, зацокотіли підбори… Дівчина уважно роззирнулася на всі боки. На щастя, дерево було старе, крислате і тінь від нього густа. Об'єкт нашого спостереження дійшов висновку, що все чисто, і попрямував з двору.

— Чого стоїш, Пінкертон? Наздоганяй!

— А навіщо? Вулиці порожні, ліхтарі світять. Ще засіче… кінець нашій грі.

— Ну, тоді я пішов.

— А навіщо? У неї Вася на хвості.

— Який Вася?

— Ну, з нашого курсу. Він теж на практиці. Не пам'ятаєте? Маленький такий, більше на хлопчика схожий. Навіть якщо вона його побачить, то за старшокласника матиме.

— Молись, аби наші специ по малоліткам сьогодні рейду разом з комсомолом не проводили. Бо ще заметуть йолопи твого Васю і зірвуть нам всю операцію.

Останню фразу я кинув для порядку. Бо якщо наша інспекція у справах неповнолітніх і влаштовувала пару разів на рік показові облави, то по-перше, ми про це знали заздалегідь, а по-друге, чистили в основному Хрещатик і залізничний вокзал.

І ми пішли в Управу чекати на Васю.

Вася подзвонив десь посеред ночі.

— Товаришу капітан, баришня вже лягли і просять.

— Чого просять? — я ще не прочумався від дрімоти на казенному стільці і тому не «просік» цитату з класики.

— Свирида Петровича Голохвастова просять.

— Товаришу курсант, я би вас теж попросив… не займати службовий телефон різними дурницями. Доповідайте по формі.

Але Васю аж розпирала радість від вдало виконаного завдання, тому вийшло не дуже «по формі».

— Тут вона, товаришу капітан, тут. Це її ничка. Та, котру ви шукаєте.

— Відставити телячі радощі! Може, у неї там коханець живе? Або жених офіційний?

— Ні, товаришу капітан, вона там сама, сама!..

— А ти звідки знаєш? Бачив, чи що?

— У неї навпроти старий будинок із пожежною драбиною. Як залізти і добряче вихилитися, то все, як на долоні. Тільки триматися незручно.

— Ну, і звідки ти дзвониш? З телефону-автомату, чи з прохідної у апостола Петра?

— З прохідної… тут пожежна частина поряд, мені дозволили.

— Ну доповідай уже!

— А що доповідати? Зайшла, двері своїм ключем відчинила, увімкнула світло. Як роздягалася — не бачив, бо доки я ту драбину знайшов, вона вже в халаті була. В основному на кухні товклася, через тюль усе видно. Потім перейшла в кімнату, розчинила вікно, постояла, мабуть, провітрювала… Трохи подивилася телевізор і лягла. Все, зараз спить, а я доповідаю. Які будуть розпорядження?

— Потерпи трохи, я тобі напарника підішлю. Він уже перекуняв.

Будити тямущого практиканта не довелося, бо він сам підскочив від першого ж дзвінка і зараз нетерпляче виконував навколо мене туземні танці. Одержавши завдання, одразу розігнався до дверей, тож я ледь встиг його перехопити:

— Ти що — до Лук'янівки пішки зібрався добиратися? Зачекай, я зараз чергову машину випрошу. А до речі, як це ти до трюку з Васею додумався?

— А у нас на курсі ваш Старий… тобто, товариш підполковник читав оперативну роботу. Ми ще й не таке знаємо!

— Ну-ну…

Назавтра Київський карний розшук навдивовижу нагадував Смольний у ніч перед тим, як крейсер «Аврора» зробив своє історичне «ба-бах!» А все почалося з безневинного запитання Генерала після того, як ми доповіли йому про результати екзамену з майстерності зовнішнього оперативного спостереження.

— А скажіть-но мені, товариші, що у студентів буває після екзаменів?

Ми хором відповіли, що практика.

— А після практики?

Ми вже не хором, а врізнобій вимовили: канікули! Подумалося: до чого він? Раптом на відгули розщедриться?

— А після канікул що? — продовжував нидіти Генерал.

— Після зимових, товаришу генерал, новий семестр. А після літніх — новий навчальний рік.

— Це добре, товаришу капітан, що у вас хороша пам'ять. От тільки вона працює не в тому напрямі. Наша підозрювана — студентка? Що у неї там зараз?

Ми поступово втрачали оптимістичну впевненість, але ще не зрозуміли, до чого гне начальство.

— У нашої підозрюваної, товаришу генерал, зараз літня сесія… Або вже практика.

— Я попрошу конкретизувати: ще сесія чи вже практика?

Здається, Старий навчив курсантів міліцейської школи не лише основам розшуку, а й деяким набагато делікатнішим матеріям. Бо красень-практикант зовсім як в аудиторії підняв руку і попросив:

— Дозвольте, товаришу генерал?

— Дозволяю. Можна з місця. Бо дошки тут немає.

— У підозрюваної вчора закінчилася сесія і через тиждень у неї практика.

— Прекрасно, товаришу курсант! І як вона склала іспити?

— Як завжди, на відмінно, товаришу генерал. Йде на «червоний» диплом.

— Ситуація! Ви, товаришу курсант, поки що постійте, а ви, товаришу підполковник, скажіть, що ви про це думаєте?

— Одне з двох, товаришу генерал: або у цієї дитинки зовсім немає нервів, або ми знову «дубль-пусто» витягли.

— Втішили, товаришу підполковник, втішили. Спасибі. А ви, товаришу курсант, скажіть мені таке: де і коли ваша знайома відроблятиме практику?

До нас поступово почав доходити підтекст генеральської зацікавленості студентськими проблемами підозрюваної. Не скажу, що ми від цього зраділи. Навпаки, навіть Підполковник засовався і механічно поліз в кишеню по цигарки. Але вчасно схаменувся.

— Взагалі, товаришу генерал, з понеділка, — у Жовтневій лікарні. Але до того має у якихось своїх справах до Одеси з'їздити. З практикою в інституті строго, але їй, як відмінниці, дозволили.

Мій армійський командир, полковник Осипов казав у таких випадках: стройову підготовку не можна освоювати лекційно-семінарським способом. У перекладі на міліцейську мову це звучало би приблизно так: ніхто вам не дозволить влаштовувати канікули, доки підозрювана у вбивстві шастатиме, де їй заманеться і скільки їй заманеться.

Генерал щось приблизно таке і сказав. І ще додав:

— Деякі офіцери, здається, засиділися у кабінетах. Капітан Сирота, доповідайте ваші подальші дії.

— Думаю, що треба просити у прокурора ордер на обшук цієї «явочної квартири».

— На якій підставі?

— На тій підставі, що вона підозрюється у вбивстві.

— У вбивстві кого?

— Фотографа, товаришу генерал.

— Ну, нарешті. А то я вже подумав, що Джона Кеннеді. І які у нас підстави?

— Ну, ви ж самі бачили, товаришу генерал…

— Я вам скажу, що я бачив, товаришу капітан. Ні, я вам цього не говоритиму. Я вам краще скажу, як на це моя дружина відреагувала: «Щось ти останнім часом надто активний став, як молоденький. Не інакше, як коханку завів і увагу відвертаєш»… Це хто там пирхнув?

— То хтось у черговій частині чхнув, товаришу генерал.

— Тоді на правду, товариші. Так от, слухайте і виконуйте. Перше: ти, Сирота, організовуєш перевірку паспортного режиму як мінімум у трьох будинках на цій вулиці. Аби ніхто не запідозрив, що нас цікавить тільки одна конкретна квартира і її мешканці. Друге: особисто і негайно відкриваєш ще одну кримінальну справу…

— Єсть організувати перевірку і відкрити кримінальну справу. От тільки за яким фактом? Підозра у вбивстві? Так ми ж, можна сказати, і так її ведемо.

— Ти, Сирота, і так уже всіх завів, як той Сусанін. Записуй: кримінальну справу за фактом шантажу з використанням фотографій порнографічного змісту. От де твоя колекція знадобиться. Нехай і товариш прокурор подивляться, у нього теж дружина є, порадіє…

— То що виходить, товаришу генерал, ми порушуємо кримінальну справу проти покійного?

— Ні, проти Папи Римського. Звичайно, проти вбитого. А потім ми ж її і закриємо — в основній частині — за фактом смерті звинуваченого. Зате ми можемо прив'язати до цієї справи отого матусиного синочка, котрий у нас у капезе париться. І все це поєднати у головну справу — стосовно наглої смерті з наступним розчленуванням трупа. Втямив?