Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій - Страница 14

Я уявив. Мені стало моторошно. А Старий ще й додав:

— Особисто для мене ситуація вже вималювалася — і дуже чітко. Загинай пальці. Почнуться плітки, що об’явилася якась таємнича месниця, котра вбиває страшною смертю заслужених номенклатурних товаришів. Це раз. Більше того — деякі дисиденти допатякаються до того, що злочинниця, мовляв — це не жива жінка, а привид, мстить мало не всій радянській владі за якусь особисту кривду. Це два. Головний “конторський” і про це в Москву настукає, а звідти, відповідно, всиплють навіть не мені, а Генералові. Мало?

— Головному “конторському” слід би книжки писати — для дітей та юнацтва. На кшталт Майн Ріда чи Бусенара.

— У нас кожен пише те, що йому належить — хто подання на нагороду, а хто явку з повинною.

Старий ще пообіцяв накрутити хвоста оперативникам аби понишпорили в київських ресторанах — чи не з’явилася там крім штатних повій якась новенька, котра знімає клієнтів задля власного задоволення. Але то була версія для керівництва.

Вже через кілька днів на мене посипалися конверти з документами, котрі міліціонери між собою називають «орієнтировка». Ніколи не думав, що по нашій неосяжній Батьківщині гуляє така кількість невпійманих злочинців. Частина паперів являла собою передані по телетайпу чи телеграфу описи прикмет, частина — віддруковані у форматі листівок-оголошення «Їх розшукує міліція». Я розсортував усі надходження за статевою ознакою і вже хотів покласти «сильну половину» до сейфу, коли раптом довбонула мене в тім’ячко думка — парадоксальна й дурна водночас. А раптом ми маємо справу не з жінкою, а з переодягненим мужчиною? Я розреготався і сказав сам собі вголос:

— Все, Сирота, доїздився! Хапай мішки, вокзал відходить.

Після чого зачинив усі «орієнтировки» на мужчин до службового сейфу і заходився аналізувати групу «Ж». Серед них переважали дві категорії: аферистки і злодійки «на довірі». Було ще пару співучасниць вбивств і кілька розтратниць «в особливо великих розмірах». Хоча, не тільки вони. Була в розшуку, наприклад, жіночка середніх років, яка підозрювалася в неодноразовому привласненні чужих дітей. Слово яке делікатне знайшли — «привласнення»! Нема щоб написати — викрадення. Так ні, «не положено». То в Америці дітей крадуть, а у нас тільки привласнюють. Я здогадуюсь, скільки поту пролили невідомі мені колеги зі служби розшуку, доки вигадали це обережне формулювання.

Коли-небудь я розповім тобі про збоченця, який на початку шестидесятих років зґвалтував у Києві понад сотню дівчаток-підлітків, а зо двадцять із них ще й убив. Його шукала, чи робила вигляд, що шукала вся столична міліція. Безрезультатно. Більше того, справу спеціально розбили на окремі епізоди і порозкидали по всім райвідділам, щоб не псувати статистики. Нарешті один батько не витримав і в якийсь спосіб прорвався до Брежнєва. Той тільки-но замінив Хрущова. Леонід Ілліч написав на його скарзі: «Попередити населення». І тільки після цієї резолюції самого генсека київське начальство наважилося надрукувати у «Вечірці» одну-єдину інформацію про одну-єдину дитину, котра зникла. Ані про зґвалтування, ані про вбивство там не було навіть натяку. Однак, і цього було досить, щоб через кілька днів робітники з «Арсеналу» скрутили злочинця, який вибрався на полювання у двір заводського сімейного гуртожитку.

Минуло мало не десять років, київська міліція знову втрапила в аналогічну ситуацію, щоправда, з меншою кількістю жертв, і наш Старий пригадав цю історію з резолюцією Брежнєва. Пішов до керівництва і попросив дозволу попередити населення як не через газету, то хоча б через трудові колективи. Прохання передали «нагору», а закінчилося все так: Генерала викликали на Орджонікідзе. Спочатку протримали дві години під дверима кабінету, потім запустили всередину, поставили струнко і, постукуючи олівчиком по столу, розтовкмачили, що шановний Леонід Ілліч мав на увазі конкретну ситуацію в конкретній справі, а не самі принципи оперативно-розшукової роботи. І не треба з окремого факту турботи генерального секретаря про конкретну просту радянську людину робити абсолютно непотрібні узагальнення.

Повертаюся до нашої брюнетки. Складність моїх пошуків полягала в тому, що я одержав матеріали тільки на тих жінок, які перебували в розшуку. Бо якщо котрась із «клофелінниць» відбула за свої хімічні досліди належний строк, вийшла на волю і сидить собі тихенько, під пильним міліцейським оком, не викликаючи підозри, то дані про неї, кажуть, є у напівміфічній московській картотеці чи то нашого міністерства, чи то міністерства юстиції, куди відсилають копії судових вироків. Але для того, щоб одержати доступ, потрібен дозвіл республіканського міністра і згода московських начальників на службове відрядження. Доки діждешся, наша дама половину Києва перетруїть. Тому залишається ще і ще раз переглядати папери під грифом «Розшукується за скоєння…»

Розклав я жіночі фотографії на підлозі, бо на столі місця було мало, ліг на стіл, ноги на підвіконня примостив і почав видивлятися, котра ж із них наша. Спочатку відклав убік всіх блондинок та темноволосих, у котрих довга зачіска. Потім згадав, що волосся можна і перефарбувати, і підстригти. А ще одягти перуку. Пішов іншим шляхом — відклав усіх старших за сорок, невисоких і пухкеньких, мов булочка, бо наша підозрювана висока, худорлява, обличчя продовгувате, вік — в районі тридцяти. П’ять років можна накинути за рахунок вмілої косметики і поганого освітлення у ресторанах. І ще одна, здавалося б, другорядна причина примусила мене відкласти вбік корпулентних блондинок з обличчям у формі бубона. Всі вони були корінними росіянками і займалися злочинним ремеслом переважно вздовж Великої Сибірської залізниці. У цих, напевне, була типово російська вимова, обтяжена місцевими діалектами. В Україні це одразу б кинулось… ледь не сказав: у вічі. У вуха, звичайно, різало б слух. Я навмисне випитував у свідків щодо того, як говорила підозрювана. Ніхто з них не зафіксував чогось особливого крім «говорила російською, як усі». Ані тобі волзького «окання», ані московського «акання» з випаданням більшості голосних, одне слово: «національність — українка, російською мовою володіє вільно».

Я поступово відкладав фотографії одна за одною, аж доки їх не залишилося всього кілька штук. Взагалі то краще було б прикнопити їх до стінки, але єдине вільне місце на вертикальних площинах моєї шпаківні займали три великі фотографії небіжчиків. Решту перекривали сейф, шафа для паперів та вішалка. Крім того, мені подобалось дивитися на кандидаток у вбивці згори вниз. Дрібничка, але надихає. Що сказав би про це Зиґмунд Фрейд, здогадуюсь, але оприлюднювати не буду.

Коли я нарешті зробив остаточний вибір і зліз зі столу, то ще хвилин п’ятнадцять не наважувався йти до Старого. Нарешті взяв себе за шкірки, встромив голову в двері його кабінету і попросив зайти в мою келію — чи собачу будку. Як кому більше подобається.

Нашого ветерана чимось здивувати важко. Він лише зупинився на порозі і запитав:

— Пасьянс розкладаєш?

— Розкладаю, «Могилу Наполеона», тільки в колоді самі дами.

— А котра козирна? Хоча ні, стривай, спробую сам вгадати.

Кілька хвилин Старий уважно розглядав мою експозицію, потім нахилився і підняв одну картку:

— Вона?

— Думаю, що вона. Як вгадали?

— У мене своя метода. Спробував уявити, як має виглядати жінка, яка труїть нашого брата, мов тих тарганів на кухні. А ти як вирахував?

— За поглядом. Більшість свідків запам’ятала, як вона зиркала на людей. Офіціантка з Жулян говорила: «Різкий погляд». Бачите — інші баришні або перелякано дивляться, або в нахабну грають, а у цієї — різкість.

— Що там про неї пишуть?

— Прикмети сходяться. Тридцять один рік, виглядає молодшою. Обличчя випещене, часом зловживає косметикою. Зріст — вище середнього, статура — худорлява, спортивна. Волосся темне, любить фарбувати у чорний колір. Особливих прикмет у вигляді татуювань, шрамів чи родимих плям немає. Українка, народилась на Хмельниччині, жила в Росії.