Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 45

— Не можу зрозуміти, сер.

— Так само і я, — він усе ще крокував камерою, його босі ноги ступали холодним каменем. — Говорять, що ти маєш дар, дар чарівниці.

— Брешуть, сер. Усе, що я маю, — то мої молитви до Господа.

Він деякий час удивлявся в її обличчя, та вона зберігала спокій; як того вимагали правила гарного тону, вона дивилася вбік.

— Чи ти перев'язуєш собі груди тасьмою? — вона не відповіла, але перехрестилася. — Ти не почервоніла. Ти маєш велику силу, сестро Кларисо. І духом, і тілом. — Вони ще трохи поговорили, і Річард розповів їм про святу пляшечку. — Той король — то лише розфарбований образ, — сказав він їм. — Єлей на ньому смердітиме аж до самих небес, — він зітхнув і знову всівся в алькові. — Милі мені псалми, вони гріють мені душу, засмучену перипетіями мого життя. Заспівай мені одного.

І чистим, спокійним голосом Клариса почала співати «Господи, помилуй».

Коли вони залишили його, він співав уже сам собі у темниці, і Клариса прошепотіла другій черниці, що «на його порозі смерть».

У цьому своєму пророкуванні, як і в багатьох інших, вона мала рацію. Вона також сказала Бригітті, що в разі, як той некликаний король Болінґброк прийде до влади, всі останні мають триматися за владу, щоб зберегти її для справжнього Божого обранця. Вона не уточнила, кого саме мала на увазіпід словом «останні».

— Все, що я робила, — сказала вона, — було зроблено для нашої Святої Матінки Церкви. Якщо правителі негідні ними бути, то Марія сама має стати королевою. Ми поведемо, а решта піде за нами.

Через чотири місяці після тієї розмови у Тауері нещасного Річарда замовили голодом у замку Понтефракт.

Увесь час після цієї несподіваної зустрічі й до самої коронації в абатстві містом ходили чутки про арешти та ув'язнення. Вільяма Ексмю взяли за зраду та примусили його залишити межі королівства. На урочистій церемонії біля хреста Св. Павла на ньому була довга біла хламида, його взуття забрали, а в руки дали величезне дерев'яне розп'яття. Роджер Уейрський, Бого-пристав та Мартін-законник були серед натовпу, який глузував із нього. Веліли, щоб він ішов босим до Дувра, тримаючи перед собою хрест.

Серед інших сановників на ешафоті були сер Джеффрі де Каліс та єпископ Лондонський; Вільям Ексмю дивився на них обох, а потім майже непомітно кивнув лицареві. Цього було досить. Ексмю дійшов кінця свого шляху. Dominus лишився таємницею для світу і залишиться таким навіки.

Йому зачитали вирок:

«Ти, Вільям Ексмю, збився зі шляху істинного, тому не можеш зупинятися в одному місці довше ніж на одну ніч. Твій шлях лежить до Дувру, де ти залишишся на березі. Кожного дня маєш заходити у море по коліна, допоки по тебе не прийде корабель, щоб забрати тебе з цього королівства. Перед тим, як ти зійдеш на борт, маєш проголосити: «Слухайте! Слухайте! Слухайте! Я — Вільям Ексмю, за той тяжкий злочин, що я скоїв, я залишаю цю землю англійську, щоб ніколи сюди не повертатись, якщо не отримаю відпущення від короля Англії або його спадкоємця. Допоможи мені, Господи та всі святі!».

Так і було вчинено. Одначе коли Ексмю прибув до Франції, його таємно помістили до невеликого замку під Авіньйоном, де тримали під вартою до кінця його днів.

Після його від'їзду жителі міста були вражені іще однією новиною — того ж самого дня у паломництво вирушив сер Майлз Вавасюр. Ходили чутки, нібито було знайдено та знищено таємне зібрання єретиків; їх називали «людьми майбутнього», однак більше про них нічого відомо не було.

Сестра Бригітта розповіла черниці про ці надзвичайні події; Бранка Монгорея було відіслано, і більшість свого часу сестра Клариса проводила у своїй келії в монастирі Діви Марії. Бригітта спала на підлозі біля її ліжка та приєднувалася до її молитов. Вона вірила черниці з Клеркенвеля і ні на мить не сумнівалась у тому, що наміри її були святі. Вона приходила у сум'яття лише тоді, коли Клариса сама, без супроводу, залишала монастир. Вона ішла кудись на чотири-п'ять годин, а коли поверталася, ні словом цього не пояснювала. Коли єпископ Лондонський ув'язнив Кларису, Бригітта переймалася щодо своєї безпеки, одначе Роберт Брейброк відпустив її через три дні, не завдавши шкоди; вона взагалі, здавалося, повернулась у кращому здоров’ї, і розповіла другій черниці, що перебування у темниці принесло їй душевний спокій.

Вона стала такою відомою серед лондонців, що будь-які наступні спроби заарештувати її або змусити замовчати викликали б негайну та бурхливу реакцію. Абатиса Агнеса де Мордон, залишила всі спроби обмежити чи приструнчити її.

— Слідкуй за своєю сусідкою якомога краще, — наставляла абатиса Бригітту. — Ти маєш переконатися, що вона не стала на шлях спокуси та гріха. Певним людям надмірна хвала тільки шкодить, бо вони підпадають під її чари. Така сила слова, Бригітто. Молюся, щоб сестра Клариса не покладалася на ефемерну славу.

— Я певна, що вона не покладається, мадам.

— Достатньо лише раз оступитись, аби потім тобі до кінця днів нагадували про це. Колесо фортуни може повернути свій хід назад. Ніщо не вічне на цьому світі.

— Я передам їй ваші слова, мадам.

Саме тому, можливо, сестра Клариса й спитала офіційного дозволу в абатиси, щоб піти на коронацію Генріха; її присутність також схвалювали представники вищого духовенства, проте вона погодилася прийти таємно та дивитися на дію is верхньої галереї.

Вона все ще дивилася крадькома.

— Ну що ж, Бригітто, ось корона у нього на голові. Він тримає державу та скіпетр. Сидить доволі спокійно як на проклятого.

Спів хору, який виконував хвалебні псалми «Ilia juventus», обволік двох черниць.

— Архієпископ підвів праву руку до небес Тепер простягнув її до образу Діви Марії, що на північному боці вівтаря. Тепер схилив коліна. Генріх підвівся, — вона засміялася. — За одягом зустрічають, за розумом проводжають. Тепер Генріх рушив перед графами та усіма іншими. Lessiez les aler et fair leur devoir de par dieu. Вони мають виконати свій обов'язок перед Богом, — палко шепотіла вона другій черниці.

Того вечора, набагато пізніше за закінчення церемонії, Бригітта несподівано прокинулася. Клариса трясла її за руку:

— Ходімо, Бригітто. Ходімо зі мною. Вже час.

— Час?

— Йди за мною.

Дві черниці залишили свою келію і тихенько прокралися коридорами монастиря. Клариса все повторювала, що вони мають пересуватися тихо, щоб їх ніхто не побачив. Карета, запряжена двома кіньми, чекала на них біля однієї з бокових дверей монастиря; тільки-но вони сіли в карету, як кучер одразу махнув батогом.

— Куди ми їдемо? — запитала Бригітта. Вона відчувала запах нової соломи, яку поклали під ноги, і це чомусь спричиняло їй серйозні незручності.

— У далеку далечінь..

Вони їхали на північ, через Смітфілд, через Літтл-Брітн та вниз, до Сент-Мартіна; іще дівчинкою Бригітта гуляла цими вулицями з нянею і гувернанткою, мадемуазель Терпіння, тому пам'ять не підводила її під час тієї подорожі. Вона знала кожен магазин та дім, усі конюшні та помешкання, проте її завжди вражала нескінченність життя у місті. А потім уже вона пішла у монастир.

— Тобі не потрібно нічого казати, — говорила їй Клариса. — Все, що побачиш, збережи лише в своєму серці, заради всього святого.

Вони наблизилися до річки та зупинилися біля круглої кам'яної вежі романських часів. Двоє слуг із факелами вийшли звідти, щоб привітати їх, і Клариса, показуючи шлях, першою ввійшла до вежі. Бригітта помітила трьох розкішно вдягнених чоловіків — вони чекали на сходах і на її велике здивування, вклонилися черниці. Вони йшли за нею вниз крученими сходами, до великої склепінчастої зали, де чекали всі інші. Бригітта впізнала єпископа Лондонського, який ув'язнював Кларису декількома тижнями раніше. А це — чи це не архієпископ власною персоною? Вони всі були вдягнеш у блакитні смугасті плащі. Чого ж вони всі зібралися тут наступного дня після коронації?