Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 43

Так Джон Ферур почав служити духівником у молодого Болінґброка.

Він слухав голос Генріха під час сповіді протягом інтриг та повстань, миру та війни. Він слухав його шепіт про жадібність та хіть, про гордощі та ревнощі. Він зґвалтував молоду дівчину; вбив, озлоблений, свого компаньйона. Але незважаючи на все це, до такого Ферур готовий не був. Лише дві години тому його володаря проголосили королем Англії у парламенті.

Він чув, як Генріха вітали, коли він покидав Вестмінстер-хол. У той момент Ферур притиснув до грудей чотки, перебираючи ті намистини, допоки йому не запекло кінчики пальців. Генріх здобув трон шляхом повстання та завоювання, а не за Божественним правом. У цьому він, звичайно, не зізнався, проте буркотів щось священику про занепад королівства та погані закони Річарда. Він говорив духівнику про свій обов'язок, проте ніколи і не згадував про користь чи амбіції. Але Ферур спромігся зазирнути йому в душу і знав, які там глибини гріха. Та чи не втрапить він сам у тенета смертного гріха, якщо приховає все це? Чи не дав він мовчазне благословення новому королеві, тим самим порушивши закон Божий?

Хтось став навколішки поряд з ним. Він відчув стурбованість та гріх. Хто ж то був, кому дали дорогу охоронці Генріха? Він обернувся і впізнав Майлза Вавасюра, баристера, який працював на Болінґброка у декількох складних справах про дарування лену та вдовиної частини спадку.

— Я розгублений, отче. Я такий самотній, як і під час свого народження.

— Чи хочеш ти зберегти свої слова in secreta confessione?

— Хочу. Нехай мій останній час стане найкращим.

— Benedicite fili ті Domine, — перед тим як слухати сповідь, він опустив на очі капелюха. — Чи відверте твоє каяття?

— Так, отче.

— Чи охоплює тебе скорбота через те, що ти — проклятий грішник?

— Так, отче.

— Чи віриш ти, що Христос пробачить тобі та буде милостивий до тебе?

— Вірю.

— Далі — чи даєш ти слово, що будеш шукати прощення і виправишся, роблячи богоугодні справи?

— Так, отче.

— Тоді сповідайся, сину мій, із відкритим серцем.

— Мій святий та благочестивий отче, — Вавасюр нахилив голову, — я спільно дію із лихими людьми.

Баристер тоді розповів священику про приречених. Він розповів про їх ватажка, Вільяма Ексмю, помічника настоятеля монастиря Св. Варфоломія. Він стверджував, що не міг раніше нічого сказати через їхню дружбу із Ексмю. Однак він нічого не згадував про угруповання, відоме як Dominas, що внесло розбрат і блюзнірство в життя королівства, аби забезпечити перемогу для нового короля.

Того ранку, йдучи до Вестмінстер-холу, щоб узяти участь у дебатах, Вавасюр не мав наміру сповідатись. Але біля загальної зали його зупинив ерудит Емнот Галінґ, який біг за конем і кричав:

— Вас узяли в полон вороги, яких ви не бачите!

Він притримав коня.

— Це ж як?

— Присягаюсь, я кажу правду, сер Майлз. Одна людина готує змову проти вас!

— Ти серйозно чи це такий дурний жарт?

— Серйозніше не буває.

— То про кого ти говориш?

— Про Вільяма Ексмю.

— Ексмю? Але ж він…

— Член вашої таємної організації? Так я і думав.

Після того, як баристер спішився, Емнот Галінґ розповів йому про зв'язок між Ексмю та людьми, що зустрічались у круглій вежі.

— Дружба — то не вада, — мовив Вавасюр, — і на кожний доказ має бути принаймні два свідки.

— Ви глибоко знаєтеся на законі, мені відомо, проте істина лежить глибше. Ексмю попрохав мене організувати вашу смерть за допомогою отрути. Він не довіряє вам більше свої sécréta secretorum.[100]

— Лев завжди сидить у засідці.

— Але ж він не лев. Він найманий вбивця, що завжди носить кинджал за пазухою. У нього дурні помисли. Я його добре знаю.

— Скажіть мені, ви — один із приречених?

— Тож ви про нас знаєте? — Баристер коротко кивнув. — Це все винаходи Ексмю. Він грає і за тих і за сих.

Тепер Емнот Галінґ знав напевно те, що раніше підозрював: Ексмю веде приречених до пастки, за наказом якихось високопосадовців, і дуже скоро зрадить їх. Клерк і за себе теж боявся: він не мав ніяких сумнівів — Ексмю зробить так, що його заарештують за підозрою у вбивстві Вавасюра. Ексмю сам оголосить йому мат.

— Дайте мені відповідь іще на одне запитання, — похмуро попрохав його Вавасюр. — Навіщо Ексмю планувати мою смерть?

— Він підозрює, що між вами і таким собі Ґантером, лікарем і базікою, існує зв'язок.

— Але ж лікар мертвий.

— Що? Як це так?

— Його тіло знайшли у Фліті. Хтось підло зарізав його.

— Дух його змінив місце свого перебування?

— Ось що кажуть ваші нові люди? — Баристер не став чекати на відповідь. — Той, хто понівечив його, втік. Слідів не залишилося.

— Вірте мені, сер, це справа рук Ексмю. Він намагатиметься повісити це вбивство на вас. У вас є п'ять почуттів — от і скористайтеся ними. Він планує знищити вас, і ця смерть пречудово відповідає його намірам.

Саме у цей момент баристер, побоюючись за своє життя, вирішив виказати Ексмю духівнику Генріха Болінґброка.

Він не міг сподіватися на аудієнцію із самим Генріхом, не так скоро після захоплення влади; але він міг попрохати Ферура передати королю цю доповідь із уст в уста. Тоді Вільяма Ексмю заарештують разом із іншими приреченими. Можливо, Вавасюр навіть заслужить подяку від нового короля за те, що викрив заколот приречених; таким чином, історія про Dominus залишиться під сукном — і король, безперечно, вирішить за краще тримати її у цьому надійному місці й надалі.

— Благаю вас од щирого серця. — бурмотів баристер Ферурові, який щойно вислухав його сповідь, — пильно вислухайте мене, донесіть до нашого лорда Генріха мої відверті слова. Я повіряю себе Господу, перебуваючи у великій розгубленості, знеславлений усіма цими хибними звинуваченнями та злодіями.

— Я перекажу все це нашому шановному панові, та з Божою допомогою він поведеться з ними усіма так, що кожен отримає по заслугах. У ці смутні часи король має знати, хто йому друг, а хто — ворог.

— Звісно ж.

— Усе це я більше нікому не скажу, окрім нашого пана. А що ж до тебе, Майлзе Вавасюр?

— Цим я закінчую, бо нічого більше не можу зробити. Облишу це на віки вічні.

— Чи відчуваєш каяття?

— Я щиро каюся в тому, що у часи минулі я пішов шляхом невірним, темним, скелястим, важким і нескінченним.

— Чи щирий ти та відвертий, коли говориш так?

— Та висіти мені на найближчому суку, як я брешу!

— Можеш тепер увійти у вічне сяйво раю.

— Це дорожче за гроші, — баристер відчув значне полегшення та важкувато підвівся з колін.

— Так, але дещо спільне із грошима є — наприклад, форма кола, яка символізує нескінченність, та ще благословенний вид нашого короля, що на них зображений, — він зам'явся на мить. — Принаймні, майбутнього короля.

— Як його милість?

— Не бачив із того часу, як його проголосили. Проте не турбуйся. Одразу, як поговорю із ним, я пошлю тобі вісточку про те, на чому стоїть світ, — священик підвівся з колін і зітхнув — нібито з приводу того, на чому нині стоїть світ. — Стережися, коли йдеш містом, та не ходи один. Ексмю ще не знайшли, ці бюрократи й далі стоятимуть на заваді. Туман не розсієш вітрилом. Пам'ятай заради Бога, що ті приречені — люди небезпечні, які можуть тобі серйозно нашкодити.

— Отче, тоді дай мені те, за чим я прийшов сюди, — відпусти мені гріхи.

Ферур знову зітхнув і зняв каптур. Вони стояли віч-на-віч. Священик якусь мить вдивлявся у вічі Вавасюра, затим прицмокнув губами, ніби його мучила спрага. Пошепки він наклав єпитимію, під час чого Вавасюр гучно схлипнув. Потім він різкою манерою перехрестив лоба баристерові.

— Ego de absolvo,[101] - мовив священик, коли Вавасюр пошепки почав каятись.