Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 29

— Тим, кому не можна гуляти містом, доводиться гуляти лісом.

— Тобто, отче?

— У ньому завжди сиділо якесь дикунство. Його було народжено для горя.

— А тепер, — пробурмотів старий чернець, наче побоюючись, що його хтось підслухає, — він перетворився на дикого звіра, на якого може полювати всяк кому заманеться.

— А чи відомо вам, що саме він сказав, коли прохав притулку? — пріор прикусив губу.

— І що ж? — тієї ж миті спитав Ексмю. Йому раптом стало гаряче.

— «Господь вирішив, що я маю постраждати. Отже, це мій дім», — пріор перехрестився. — Бідолашний хлопчик. Слухайте. Ви їх чуєте? — Він відчинив дверцята на задній стіні зали; знадвору було чутно галас: люди співали й кричали. — Мабуть, у всьому винен якийсь поганий нахил вісі Сатурна, — пріор вірив у дієвість впливу зірок і планет. — У мене погане передчуття. Може, хтось іще тут, в абатстві, готує змову?

— Та ні, — знову поспішив відповісти Ексмю. — Я лоларда за милю чую. Інших тут нема. Гамо сам заварив цю кашу.

— Тоді як він примудрився дістати грецький вогонь?

— Він добре навчений ремісництву, отче. Я бачив, як він робив дивні пристрої.

— Це правда? Що ж, він спричинив численні біди. І чому я дожив до того, аби побачити, як оскверняють моє абатство?! Дні мої вже полічені. Голова моя вже вкрита снігом, — пріор позіхнув і почав ходити по кімнаті. — Ми відпустимо йому гріхи, а потім переконаємо піти звідси з власної волі.

— Якщо він піде, — зазначив старий чернець, — то його піддадуть тортурам. Мабуть, він навіть загине від них.

Ексмю посміхнувся і витер рота рукою.

— Зрозуміло, він зазнає неприємностей, а не райського блаженства.

Пріору почав уриватися терпець.

— Якщо він вчинив святотатство, тут йому не місце.

— Він може заявити про свою невинність, отче.

— Він має піти звідси. Інакше наші душі опиняться під загрозою. Як можемо ми давати притулок палієві церков? Це навіть уявити неможливо.

— Залиште його ненадовго, — наполягав Ексмю. — Дозвольте переночувати біля вівтаря. Можливо, сонце поверне йому розум.

— Я в цьому не певен. Але дайте йому ячмінного хліба й води з джерела. Нехай відпочине на самоті. Ми побалакаємо з ним уранці.

Вільям Ексмю був збентежений і розлючений. Йому ніколи б не спало на думку, що Гамо може вимагати притулку та повернутися до монастиря Св. Варфоломія у такий відкритий спосіб; хлопець нагадав йому скаженого собаку, який щодуху мчить до своєї будки. Якщо пріор вислухає його сповідь, він може розповісти геть усе.

Отже, пізніше, у тиху годину між вечернею та останнім богослужінням дня, Ексмю тихесенько пройшов камінними сходами, що з'єднували спальню і церкву; у будь-якому разі, ніяких церковних обрядів проводити не можна, поки Гамо залишається коло вівтаря. Він підійшов до хлопця, який давно вже спостерігав за ним, широко розкривши очі.

— Привіт, Гамо. Як справи?

— Погано. Я пролив кров, — він, здавалося, й досі був захеканий, наче щойно втік од переслідувачів.

— Ти у розпачі?

— Здається, так.

— Май терпіння, Гамо. Печалі цього світу минають швидко. Вони проходять, наче тіні на стіні.

— Казати легко. А от терпіти це…

— Давай продовжуй. Жалій себе. Але поміркуй ось над чим. Ти дуже погано мені прислужився. Невже не можна було закінчити справу, не здіймаючи весь цей галас? — на це Гамо нічого не відповів. — Ти що, язика проковтнув? Ти німий, наче камінь навколо. — Тут хлопець почав стиха плакати. Ексмю рукавом витер йому очі — чисті й довірливі, наче у дитини. — У твоїй душі сидить заноза, але я її витягти не можу.

— Ти забрав ключі від мого світу, — прошепотів хлопець.

— Чи я в цьому винен? Невже це я все зіпсував? Знаєш, легше примусити дощ не йти у квітні, ніж допомогти тобі не збитися зі шляху. Ти у розпачі, Гамо. Від сьогодні й назавжди я даю тобі спокій. — Хлопець дивився на нього не змозі приховати свій жах. Адже він завжди тінню ходив за Ексмю та явно не очікував такої несподіваної відставки. Мабуть, саме тому і побіг до монастиря Св. Варфоломія — щоб сховатися за спиною Ексмю. Але захисник несподівано полишив його напризволяще. — Доля вже кинула за тебе жереб, Гамо.

— Тобто у всьому винна доля?

— Звичайно ж, першопричина всього — Господь Всемогутній, оскільки Він і є причиною всього. Утім, твій ворог — саме доля. — Ексмю посміхнувся. — Скажи, чи до вподоби тобі мерзотна в'язниця життя?

— Я б залюбки залишив цей світ.

— Тоді дозволь, я трохи допоможу тобі, — Ексмю несподівано дістав із-за пояса довгий кинджал і простромив ним серце Гамо. — Тихіше! — прошепотів він на вухо хлопцеві. — Відпочинь. Усе скінчилося. — Він витягнув кинджал і повернув його на місце.

Упевнившись у смерті Гамо, Ексмю обережно підійшов до центрального входу і відімкнув його. Він прочинив двері так, щоб ті, хто стояв на вулиці й спостерігав за церквою, з часом помітили б слабеньке мерехтіння світла в церкві. Будь-хто з них мав можливість увійти й убити Гамо просто перед вівтарем.

Як тільки Томас Ґантер дізнався про вибух у церкві Гроба Господнього, він одразу ж попрямував туди; його заінтригувало бурмотіння пристава щодо змови членів таємного ордену, і йому кортіло поритись у руїнах. що залишилися після пожежі. Побачивши увесь безлад, він спішився і наказав брамникові наглянути за конем. На сходах зібралася чимала юрба. Згідно зі звичаєм, тіло Гамо Фулберда винесли зі святого місця й повернули туди, де він скоїв святотатство. Тут на нього можна було милуватись як на іриклад Божественної помсти. Із нього зняли весь одяг, і на голому тілі грубо намалювали різноманітні диявольські голови й знаки Зодіаку. Поклали його у нефі, у плетеному квадратному візку, а на грудях розмістили хрест перевертом. Коронер уже всім заявив, що Гамо Фулберд лежить мертвий, але ніхто не бачив гнівного чинника його загибелі; те, що сталося, було вирішено розцінити як вияв Божественної справедливості, й зібрані присяжні дійшли висновку, що їм краще не втручатись у цю справу Томас Ґантер проклав собі шлях крізь юрбу народу, щоб поглянути на тіло; перевіривши обличчя на присутність ран, він відчув легке тремтіння пізнавання. Де він уже бачив цього бідолашного хлопця? У якій попередній сцені він уже зіграв роль? І тут лікар помітив п'ять крихітних кіл, намальованих над лівою груддю вбитого. Насправді, їх намалював Вільям Ексмю, який, коли знайшли тіло, удав, нібито поділяє гарячкову радість оточуючих; він навіть прикинувся, що відчуває такий самий захват од розмальовування тіла символами диявола. Побачивши ці кола, Томас Ґантер відсахнувся. Він не очікував побачити таке несподіване підтвердження слів Бого, і це шокувало його. Тут ховалась якась печальна таємниця. Йому раптом здалося, що навколо тіла зібралися духи багатьох людських істот. Темрява закликала темряву.

Він підійшов до вівтаря святих Кузьми та Дем'яна. Вогонь його дуже серйозно пошкодив, а на почорнілих плитах лежала свинцева фігурка маленького хлопчика. Томас став навколішки, щоб підняти її, коли раптом помітив на підлозі дивну білу відмітку; він прибрав попіл й уламки і побачив пошкоджене вогнем коло, яке Ексмю викарбував ножем.

«Боже милосердний», — лікар був настільки здивований, що промовив це вголос. Він підібрав свинцеву фігурку хлопчика та обережно поклав її на вівтар. Більше він не ставив під сумнів підозри пристава; за цим візерунком із кіл явно щось приховувалось, але як це дізнатись? У суді мера чи єпископа над ним сміятимуться, з нього зроблять посміховисько; скажуть, що він сам і викарбував це коло. Утім, Бого ненавмисно запропонував йому вихід із цього лабіринту. Через п'ять днів Ґантер буде вечеряти з Майлзом Вавасюром, з приводу річниці йото fistula in and,[85] і він може скористатися нагодою й поділитися своїми побоюваннями. Вавасюр був поважним юристом і навіть виступав перед королівським судом; він був знайомий із не останніми людьми в місті і точно зможе підказати, як просунути цю справу.