Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 2

Але зрештою безлад набув таких масштабів, що пріор Св. Івана був змушений замовити секретну аудієнцію з єпископом Лондонським. Єпископ одразу ж вирушив із офіційним візитом, нагадавши пріорові рядки: «і зa злом їхніх учинків верни їм заслужене ними», та особисто допитав кожну черницю в абатстві Св. Марії. Під час цих бесід виявилося, що поміж ченцями й черницями справді спостерігалося чимало бігання стрибання й літання, не кажучи вже про задирання й зазирання. Але були й інші відхилення. Деякі черниці зізнались у таємних зустрічах із монастирськими служниками в будівлі для возів та пекарні; навіть сама церква стала місцем побачень. Громадяни часто казали, що черницям притаманний потяг до втіхи, аж ось народний поговір отримав остаточне підтвердження. В результаті кухаря, брамника, садівника та пастуха було звільнено, а заблудних черниць із ганьбою відправили до інших монастирів. Якщо вірити єпископові, він сподівався, що коли їх буде розсіяно, їхній розпал охолоне.

Одначе найскандальніше відкриття було зроблено пізніше, коли завідувачка лазарета, сестра Еглантина, повідомила про систему підземних ходів між пріоратом і абатством. їх було споруджено ще до заснування двох обителей, і встановити їхнє первісне призначення було неможливо, але останніми роками вони використовувались як зручний засіб пересування для тих, хто не бажав бути поміченим нагорі. У таємному донесенні єпископа, надісланому в Рим, також повідомлялося, що певні немовлята, народжені від незаконного шлюбу черниць і ченців, утримувались у цих катакомбах, допоки доростуть до такого віку, аби без ґвалту приєднатися до життя відповідних релігійних закладів. Такою дитиною й була Клариса, чия поведінка наразі так турбувала спокій Агнеси де Мордон.

Кара Божа не примусила на себе чекати. У рік народження Клариси, 1381-й, виснажене військо Уота Тайлера[9] штурмом здобуло пріорат Св. Івана і спалило його дощенту; самому пріорові відтяли голову на Клеркенвельській луці На тлі палаючого вогню черниці з Обителі Марії вивели до повстанців Жоєзу де Мордон як символ своєї слабкості та безпомічності «Діва оберігає нас!» — вигукнули вони Тайлерові.

Він розсміявся й вітально змахнув капелюхом; його пір'я вже було вмочене в крові пріора. Черниці побоювалися зґвалтування, але зазнали лишень декількох гучних масних жартів. Абатство пощадили, але за три місяці літня абатиса померла від апоплексії. Останніми її словами були: «Він зняв голову швидше, ніж одягнув капелюха».

Агнеса де Мордон поправила вуаль і плат, аби вони як слід закривали лоба, довгою стрічкою прив'язала свою мавпочку до основи стільчака та, підхопивши патерицю, вслід за сестрою Ідонеєю рушила кам'яними сходами до їдальні Перш ніж говорити з сестрою Кларисою, вона хотіла переконатися, що всі інші перебувають у спокої. Вона знайшла черниць за трапезою. Сестра Бона, субканторка, зачитувала вголос із «Містичної лози», патякаючи про п'ять дарувань — слух, зір, нюх, дотик і жування. Коли ввійшла Агнеса, вона затнулась, а всі інші підвелися з-за столів.

Черниці, звичайно, дотримувались обітниці мовчання і тільки жестами прохали передати їм сіль чи пиво; щоби попрохати солі, наприклад, треба було накрити великий палець лівої руки великим пальцем правої. Проте Агнеса підозрювала, що до її прибуття в їдальні можна було почути притишене мурмотіння, що поки сестра Бона мірно й повільно читала трактат, присутні час од часу шепотіли «sic» або «non».[10] Якби якась із монашок попалась, їй би довелося трапезувати в монастирському підвалі разом із немічними та недоумкуватими, але під ганьбою дами Агнеси всі зберігали декорум. Абатиса пропливла повз них, ледь помітним кивком дякуючи присутнім за їхню шанобливість, але не втрималася від того, щоби скоса глянути на сестру Бериллу, котра широко всміхнулась у відповідь. Звичайно, всміхатися — не гріх, надто Священне Письмо вчить, що всі ми будемо радісні в раю, але вираз обличчя Берилли розлютив Агнесу; то була лють дитини, недопущеної до гри.

Сестра Ідонея м'яко ступала позаду. Коли вони вийшли з їдальні через бокові двері, вона послизнулася на бруківці. — Не слід ходити в мокрому взутті, — Агнеса ледве стримувалась, аби не порснути сміхом. — Каміння тут воістину карколомне.

Вони пройшли через клуатр[11] до писаного покою — невеличкої кімнати поряд із капітулом, яку скарбнича використовувала як свій кабінет.

Сестра Клариса стояла в кутку, схрестивши руки на грудях.

— Де ж ошатні плаття, де м'яка білизна, де мавпочка, що грається з кільцем? — Абатиса промовчала — Агнесо, ти зачнеш од святого й народиш п'ятого євангеліста. — Хоча Кларисі було всього вісімнадцять, у її голосі вже відчувалася невмолима владність.

Агнеса спіймала себе на тому, що починає тремтіти.

— Послухай, василіску, я відправлю тебе нести покуту серед прокажених Сент-Джайлза.

— А я навчу їх слів Ісуса-квіткаря.

— Неправда. Ти — оповідачка диявола.

— Хіба то диявол розповідає мені про короля? Хіба то диявол пророкує його руїну?

— Свята Богородице! Матір брехні!

Усе почалося зі сну, чи то видіння. Три місяці тому Клариса впала в гарячку та, будучи прикутою до ліжка, повідала лазаретниці, що бачила біса в образі знівеченого й украй ветхого манекена, який ходив дорміторієм[12] і торкався ліжка кожної черниці. По тому він обернувся і мовив до Клариси: «Запам'ятай кожне місце, сестро, бо я відвідаю їх усі». В іншому сні (чи то видінні) Клариса кинулася на біса й побила його кулаками; він лише розсміявся й вислизнув із її рук, кажучи: «Вчора я потурбував твою сестру канторку набагато більше, але вона мене не била». Почувши про цю дивну зустріч, сама канторка дуже обурилась і зажадала від Агнеси, щоби та вишпетила Кларису перед усією общиною в капітулі.

Натомість Агнеса запросила юну черницю до свого покою.

— Знаєш, — почала вона, — існує три види сновидінь. По-перше — somnium coeleste,[13] тобто небесний вплив. Але твій вітер не віє з цього боку.

Клариса розсміялась уголос.

— Очистіть мене ревенем, мадам.

— Далі йде сновиддя, що випливає з somnium naturale[14] і тілесних флюїдів. Третій вид — somnium animale,[15] тобто сходження духів. Ти можеш сказати мені, Кларисо, який із цих видів твій? — Черниця похитала головою. — Ти знаєш, що у тебе в голові — сови й мавпи? — Клариса продовжувала мовчати. — Ти сниш про короля Річарда?

— Так. Я сню про проклятих.

Агнеса проігнорувала її небезпечну відповідь.

— Інколи сновидіння називають зустріччю. То що ж являється тобі?

— Я — сестра дню і ночі. Я — сестра лісам. Вони являються мені.

— Ти варнякаєш, мов дитина.

— Ах, у такому разі мені варто піти до темниці під абатством.

Дама Агнеса перетнула покій і дала їй ляпаса. Мавпочка почала вищати й мимрити, і раптом абатисі страшенно захотілося спати.

— Я благаю Бога надати мені достатньо мудрості, щоби дійти істинного рішення. А тепер іди.

Тієї ночі сестра Клариса підвелася з ліжка й розридалась, ніби її картала якась незрима сила. Щосили впираючись, вона мимовіль рушила з дорміторію до церковних хорів, наче хтось тягнув її за собою. Вона лягла на сидіння й почала говорити глухим голосом. Під той час туди вже збіглося багато переляканих черниць, серед яких були лазаретниця та намісниця абатиси, котра наступного ранку переказала почуте дамі Агнесі. «Він пробудить руйнівника водою. Не мине п'яти років, як прийде такий неврожай через повені й негоду, що настане голодомор. Тож попередив він мене. Коли побачиш невчасне сонце та голови двох ченців, і служка матиме владу, і помножиться увосьмеро. Тоді прийде смерть, і Дейві-землекоп помре з відчаю». Нашестя «смерті» сталося всього дев'ять років тому, тож пророцтво Клариси так нажахало черниць, що дві з них не втрималися від сліз. Решта з острахом побачили, як Клариса підібрала рясу та при всіх поклала руку собі на піхву з криком: «Перший дім неділі належить сонцеві, а другий — Венері». Потім вона знепритомніла, і її віднесли до лазарету, де вона пролежала шість днів.