Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 16

— Тут була одна черниця. Сестра Клариса. Знаєш про неї?

— Сюди жодна черниця не приходила, пане священику. Жодна черниця не може сама залишити обитель свою. Ти що, зовсім новачок? Чи в тебе під каптуром волосся?

— Я бачив, як вона тут сіла в човен і відпливла.

— Геть! Геть! Я про це нічого не знаю! — Відлюдник, якому було не більше тридцяти, був одягнений у брудну сорочку, що доходила йому до колін; наразі він почав сильно битися потилицею об стіну. — Геть! Геть!

Монастирський капелан повернувся тим самим шляхом попід Флітом до Обителі Марії; він відчинив бокові ворота й рушив через газон до пансіону та клуатру позаду. У покої черниці досі горіла свічка, і, підійшовши ближче, він чітко почув низький голос Бранка Монгорея, що доносився з розчиненого вікна. А потім — хай це й було неможливо — відповідь сестри Клариси. То був її дзвінкий ясний голос. Джон Даклінґ щойно бачив, як вона попливла вниз по Фліту в напрямку Темзи. Як вона могла досі бути тут? Чи він бачив нічне чортеня? Такі істоти нерідко оселялися в монастирях та інших Божих місцях; але чому воно прибрало личину черниці? Раптом він почув, як вона співає: «О діво чиста і прекрасна». І тут його накрив один дивовижний спогад.

Три роки тому він був сповідником тюрми Вільшаної вулиці, стародавньої місцевої в'язниці, де утримувалися найстрашніші злочинці перед повішенням. Цю небезпечну працю було накладено на нього як єпитимію єпископом Лондонським після того, як його визнали винуватим у непристойних взаєминах із заміжньою парафіянкою. Сама в'язниця складалася з двох сполучених склепистих камер, збудованих на глибині семи футів, із апертурою в даху замість входу; по обидва боки вздовж усього приміщення тяглися кам'яні лави, а на помості на земляній підлозі під західною стіною було закріплено шість велетенських залізних кілець. Саме тут Джон Даклінґ побоюючись сипняку, вперше розмовляв із риботорговцем Річардом Гадоном, котрий задушив трьох дітей. Гадон зізнався у своєму злочині в шерифському суді, а позаяк він не вмів читати й, отже, не міг прохати помилування як духовник, його засудили до повішення на місці вбивств, біля верфі Темної вежі.

За день до своєї смерті він повідав Джонові Даклінґу in secreto confessione,[58] що бачив, як його рідна мати задавила власну новонароджену дитину та віднесла її в кошику до Темзи. Навіть після того мати била й шмагала його; вона вважала, що коли він уперше розкрив рота, щоб закричати, в нього ввійшов диявол. Він зізнався Даклінґу, що тільки раз за все життя знав утіху — коли мати присипляла його піснею, що починалася: «О діво чиста і прекрасна».

Іще цікавішим було те, як саме Гадон полишив це життя. Коли його витягли з кам'яної в'язниці й прив'язали до хури, щоби проволокти з Вільшаної вулиці до верфі Темної вежі, він розкрив рота й заспівав. Коли його тягли по кривій бруківці, він співав «О діво чиста і прекрасна» сильним і красивим голосом.

Даклінґ вибрався з пансіону та швидко попрямував через клуатр, але й там до нього доносився спів черниці. Тільки коли він увійшов до свого покою, йому спало на думку, що, можливо чернець Бранк Монгорей співав її голосом:

Того самого весняного вечора, поки Джон Даклінґ перетинав клуатр Клеркенвельського монастиря, можна було побачити, як гурт лондонців заходить до круглої кам'яної вежі, збудованої ще римлянами; вона стояла за декілька ярдів на північ од Замку Байнарда на березі річки біля Блекфрайарза. Досередини вела одна величезна брама, довкола якої було написано певні латинські слова, що їх можна перекласти так: «Я відчинена не тим, хто стукає, проходячи мимо, а тим, хто стукає стоячи». Кожного з цих вечірніх гостей на вході привітав служник у лівреї, який потім відвів їх крученими сходами до склепінчастого підземного покою. Деякі з тих, хто був присутній на обіді Гільдії Діви Марії минулого місяця в Залі шовковиків, також були тут; серед них були, приміром, лицар сер Джеффрі де Каліс та канонік Вільям Свіндербі. Проте вони не були одягнені в одежу за чином. їхні мантії та каптури були з якоїсь смужкуватої матерії; смужки були білими й блакитними та перетиналися навскіс, що для обізнаної о ока означало схрещення часу з терпінням.

До них приєднався баристер вищого рангу Майлз Вавасюр, а також один із двох заступників шерифа Лондона. Це була висока зустріч, але, хоч як дивно, відкрив її лицар, сер Джеффрі де Каліс, а не заступник шерифа.

Він звернувся до них із латинським закликом:

— Hoc est terra quaestionis…

«Ось земля, яку ми шукаємо. Ось та земля, краса й початок усякого доброго ладу». Це не була молитва Церкви, але вони добре знали її й хором відгукувалися в належних місцях.

Після цієї преамбули лицар обернувся до одного з присутніх.

— Добре діло, Вільяме Ексмю, — сказав він.

Чернець Ексмю зробив крок уперед, стоячи серед високих осіб, і кивнув Джеффрі де Калісу.

— Гра почалася, — мовив він тихим голосом. — Ораторію було добре спалено грецьким вогнем. Смерть у клуатрі Св. Павла сталася випадково, наскільки я розумію, але вона досить гарно послугувала нашій справі.

— Що це за люди, яких ти ведеш?

— То розбиті люди. Безпорадні й безнадійні мешканці світу сього. Це Річард Мароу, тесляр, котрий заповз би на хрест, якби міг. Емнот Галінґ, що витає серед хмар. Гарет Бартон, злий чоловік, що б'ється зі світом. Потім один із павловських економів.

— Он як? — Джеффрі де Каліс підняв голову. — І хто саме?

— Роберт Рафу.

— Мені відомо, що це чоловік боязкого нахилу. Він замало їсть.

— Гамо Фулберд, напрочуд непривітний юнак. На нього чекає особлива доля.

— І їм нічого не відомо про наші цілі?

— Анічогісінько. Вони не мають ніякої підозри про мене. Вони вважають мене за одного з них, передбачених.

Майлз Вавасюр подав голос іззаду:

— Всі кажуть, що твої люди — лоларди.

— Не має значення. — Джеффрі де Каліс поклав Ексмю на плече руку. — Якщо вина впаде на лолерів, тим краще. Ло-лардам бракує серця й печінки, щоби спалювати церкви, але нехай вони будуть обтяжені провиною. Вони підбурять народ. Король здаватиметься слабким і дурним на тлі цих злодіянь. Якщо він не в змозі захистити Святу Матір-Церкву, значить, він — темна істота, що не зносить сонця. Помазаник упаде. Навіть Христос і його свята кров не врятують його.

Вони розсміялися при згадці про Христову святу кров, тому що не ошукувалися церковними хитрощами й вигадками і не боялися їх.

Ці чоловіки являли собою товариство під назвою Домінус¹³, таємно зібране півтора роки тому з єдиною метою — скинути Річарда II. Серед них були знамениті духовники, а також декілька королівських радників. Також там були лондонські сановники, в тому числі заступник шерифа та два видатні олдермени. Самого Джеффрі де Каліса призначив король Річард на посаду констебля Уолінгфорда та Чілтернських пагорбів; це була синекура, яку він успішно «здавав в оренду» за щорічну плату. Втім через нинішню королівську жадібність їхні землі та статки були в небезпеці; Річард накладав нові податки й забирав майно під найменшим приводом. Тому вони були готові ризикнути всім, аби знищити його. Саме вони погодилися профінансувати вторгнення Генріха Болінґброка. Саме вони рік тому переконали Вільяма Ексмю зібрати угруповання бунтівників, які погодяться виступити проти папи та єпископів у Лондоні; вони вирішили, що розбрат і вагання поміж громадян прискорять їхню перемогу та руїну короля. Вільям Ексмю випадково знайшов Річарда Мароу в їдальні Св. Варфоломія та поспілкувався з ним на духовні теми; Мароу, в свою чергу, розповів Ексмю про Товариство передбачених, до якого він вступив. Зрештою Ексмю почав відвідувати зібрання цих людей, і невдовзі, завдяки його виступам і патяканням, вони були під його владою.