Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 13

— Тебе треба зв'язати й кинути в яму.

— Ab omni malo, libera me.[42]

Вони спускалися Чіпсайдом до кафедрального собору. Будь-який перехожий просто подумав би, що канонік бурмоче молитви.

— A flagello, libera me.[43]

Із застиглого виразу обличчя Драго було ясно, що це якийсь звичний ритуал; насправді, канонік сам навчив його, що казати. Вони пройшли крізь Малу браму до подвір'я Св. Павла, у північно-східному кутку, та опинилися на території собору; там рушили знайомою піщаною стежкою до будинків, зведених для тридцяти великих каноніків. Щойно вони ввійшли до помешкання Свіндербі, канонік зняв мантію і ліг на підлогу головного покою, широко розставивши ноги й руки.

Драго замкнув і засунув двері.

— Покажи мені свій зад, мов хтива мавпа при повному місяці. — Він став навколішки і стягнув з духовника сорочку та панчохи. — Фу! Твої панталони замащені твоєю дупою.

— Agnus Dei, qui tollis peccata mundi, miserere nobis.[44]

— Ти — загублений чоловік. — Драго підійшов до дерев'яної скрині й витяг звідти свинцевий батіг. Канонік знову благально подивився на нього, а потім заплющив очі. — Ті — мішок, повний лайна. — Він заніс батіг.

— Peccavi.[45]

Йомен хльоснув батогом.

— Ти — шмат багна, прикритий одягом.

— Clamavi.[46]

Кілька хвилин по тому Драго, насвистуючи, залишив господарські покої та пішов на лани постріляти з лука.

Наступної п'ятниці канонік виступив під Павловим Хрестом із проповіддю, закликаючи прийняти закон «De heretico comburendo»,[47] щоби лолардів можна було спалити у Смітфілді. Серед натовпу, що зібрався під Паловим Хрестом, були Вільям Ексмю та Емнот Галінґ. Вони уникали зустрічей поглядів одне одного.

Ґарет Бартон, Франклін і передречений, проминув Велику браму на південь од собору Св. Павла. Він мимохіть подумав про те, скільки паломників рушили навпростець до пекла цим брукованим шляхом. Здавалося, ніби саме повітря бринить од їхніх пронизливих криків, наче воно просякло ними, мов гнилим смородом інших церковних справ. Ґарет був одним із тих найзавзятіших передбачених, котрі, на підбурення Ексмю, записали на пергаменті «Вісімнадцять висновків». Він обережно згорнув аркуш і поклав до кишені плаща. На відкритому просторі поза усипальнею батьків Св. Фоми Беккета, під вигуки глядачів «Так!» і «Ні!», як завжди, проводилися змагання з боротьби. Перед склепом стояв лоток писаря; вивіска над його головою зображувала руку, що тримає перо. Він пильно подивився на Франкліна, ніби силячись вгадати мету його візиту до цього місця.

Годинник на дзвіниці показував другу, коли Ґарет Бартон увійшов до собору через західні двері. Всередині пахло стайнями. Вигуки торговців і рознощиків змішувалися під високими склепіннями, нагадуючи дивне дзижчання й гудіння тисяч бджіл; то було тихе ревіння та гучний шепіт, неначе море голосів і кроків. Бартон ледве чув мірний наспів паломників, що скупчилися коло сяючої гробниці Св. Ерконвальда. Цей світ був усього-на-всього ярмарком! Баристери стояли під своїми колонами в очікуванні клієнтів, і їхні кармінові відлоги майже губилися серед натовпу носіїв, лоточників і священиків. Холодну й темну кам'яну підлогу нефа було вистелено сіном. Це було 6 темне місце, навіть серед білого дня, якби не свічки та смолоскипи, що горіли попід образами та розмальованими стінами. Широкий сонячний промінь перетинав неф, але він здавався бляклим проти яскравих колон.

Франклін наблизився до гробниці та з неприязню помітив крихітні кінцівки, виліплені з глини чи свинцю, що висіли там як прохання про заступництво; глиняний член погойдувався поряд із понівеченою ногою на легкому вітерці людського подиху, поки народ бубонів молитви золотій статуї святого, чиї стихар і митра були всипані блискучими самоцвітами. Він бачив ченців, що стежили за паломниками з дерев'яного спостережного покою, де вони охороняли священні скарби; один із них заснув. У повітрі висів ледве вловимий аромат сечі, а також запах старого каменю та звичний сморід людства. В кутку трансепта[48] чоловік морочився зі своїми шкіряними штанями. Й от що подумав собі Ґарет: «Що є молитва, як не сцяння на стіну?» Він рушив назад по проходу, ступаючи серед собак і торговців. Три свічки за пенс. Дві іспанські цибулини за пенс. П'ять коржиків за два пенси.

Так, під головним престолом співали. Вважалося, що цей наспів тішить слух, бо повторює музику сфер; його було складено за точним мистецтвом метрики — геометрією. Наспів мовби досліджував довжину й ширину, глибину й висоту звуку. Голоси обплітались один коло одного, мов небесні сфери; вони плавно перетікали один в одного, мовби вже злилися з емпіреями, і їхнє дивовижне обертання й чудова плиткість єдналися в гармонії. Потім хлопчачий голос високо затягнув псалом «Quam dilecta tabernacula Tua»,[49] й Ґаретові Бартону він здався голосом одного проти багатьох. Це було звучання душі поза Вселенським собором. Це був його власний голос, чистий і мелодійний, поки він знову не загубився в божественній какофонії. Хор відгукнувся одноголосим «Domine virtutum!».[50]

Він притулився лобом до кам'яної ширми, що тяглася під хрестом із розіп'ятою фігурою Спасителя. Казали, що розмаринове дерево не може вирости вищим за Христа. Бартон подивився вгору на намальований образ, зранений і стражденний. Невже це правда, що кажуть астрологи — нібито тіло Христа-немовляти перебувало під впливом планет і сузір'їв? І його смерть було прописано в зорях? Ото було би справді дивно, якби творіння могло мати силу над своїм творцем. Утім це було ніяк не дивніше за те, чого вчив передречен Вільям Ексмю: що інколи Бог мусить підкорятися дияволові Час настав.

Ґарет Бартон вийшов через північні двері до клуатру, що звався Лукань церковної милості й чиї стіни вкривали зображення Танку смерті.[51] ¹⁰ Франклін помітив папу, що пустував попліч із скелетом. «Ах, то це ти ведеш танок скорботи?» Він вийшов із клуатру й зупинився перед дверима «Si quis?»[52] прозваними так завдяки об'явам, що їх вішали туди вчені в пошуках бенефіцій. Він витяг пергамент із Вісімнадцятьма висновками, водночас намацуючи в іншій кишені сховані там камінь і цвяхи. За кілька швидких рухів він прибив пергамент до дверей. ¹¹

— Що ти тут робиш? — Писар стояв позаду; він простежив за ним через собор і до клуатру.

— Що я роблю? Веду тебе до райських брам. — Бартон і досі тримав камінь у руці й тепер одним жорстоким ударом звалив писаря з ніг.

Потім поспішив назад через клуатр і повз Танок смерті. Він якраз зайшов до північного трансепта і крокував повз фреску з Чудесами Богоматері, коли почув своє ім'я. Він спершу глянув на фігури по стінах, осяяні неземним світлом, а потім облизнув кров із правого кулака. Він злякався, аж тут побачив під колоною Роберта Рафу, економа.

— Мерщій, Бартоне. Бог тут. Ходімо зі мною. — Рафу знав найкоротші шляхи й повів Бартона до новозбудованого південного трансепта, де вже розклали свій товар хутряники. — Ти прибив Висновки?

— За мною дехто стежив.

— Стежив?

— Схоже, він погрожував мені. У мене в руці був камінь, тож кинджал мені не знадобився.

— Ти його вбив?

— Його вбив Бог.

— А тебе не бачили?