Повія - Мирний Панас - Страница 7

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, – не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

– Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

– Що ж робити, Хiвре? – тихо схлипуючи, почала Прiська. – Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi – то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

– Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, – рає Хiвря.

– Хто ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.

– Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – i йди, ну – i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди – позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не даєте – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

– Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд їй Грицько.

– Походе-походе та й пiдоб'ється, – одказала Хiвря. – Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.

– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

– А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.

– Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за їх.

– Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

– Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi – а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi», – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.

– З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно своє Христя.

– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого?

– Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.

– Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.

– Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.

– А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.

– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Прiська.

– Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?

– Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякує Прiська. – Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.

– Де ж ви були?

– Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…

– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.

– Бог з вами, тiтко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?

– Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i вона проживе, а не буде – то її дiло… А менi – годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося – то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває…

– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже – немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!

I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.

– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. – Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.

– Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!

– Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?

– Та й на копу буде.

– Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде – берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, – досi дитина прокинулась, – та й вiзьме, скiльки там треба.

Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.

– Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: «Скинь та положи: поки новi – бiльше дадуть за них…» Так моє серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! – щебетала Христя.

Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. «Мана, – думалося їй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш – щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…» I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.