Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 14

- Еге.

— І він може нацькувати злодіїв на нашу квартиру? Чи наших сусідів? Ви так спокійно про це кажете?

— Е-е, — Шпиг похитав головою. — Григорович не попадається, бо знає правило — ніколи не гидити там, де живеш або де твоя територія. Ваш дім та околиці, за які відповідає його мітла, в безпеці. Але він чудово знає сусідні двори й тамтешніх мешканців. За потреби направляє злодіїв туди. А сюди, навпаки, нікого не підпускає і на гарматний постріл. Ваш двірник вас береже.

— Та ну його з такими оберегами!

— А кримінальна поліція Григоровича не чіпатиме ще довго. Він агент, розумієш?

— Секретний?

— Можна й так сказати. Я його з часів своєї служби знаю. Сидить Кость Григорович у барі, тут, недалечко, цмулить пиво з солоними горішками і править теревені. Я йому видав гроші, а взамін позичив одяг. Один чорт, у сутінках не впізнають. А люди на двірників та іншу подібну публіку майже ніколи не озираються.

— Ви тут, виходить, на мене чекали? Навіть цілий план розробили? Для чого?

— Поговорити хотів.

Тут Юрка трохи запізніло наздогнали підозри.

— А як ви мене взагалі знайшли? Здається, адреси своєї я вам не називав.

Шпиг зітхнув — так роблять вчителі, коли до учнів уперто не доходить проста наука.

— Ти забув, хто я? Колишній опер карного розшуку. Чинний приватний детектив. Прізвище твоє знаю. Де вчишся — теж. З моїм досвідом знайти твою адресу — раз плюнути. Чому замаскувався й у засідці стою? Уяви — дзвоню, відчиняє твоя мама. А я їй — доброго дня, ось шукаю вбивцю-крадія. Можна поговорити з вашим сином, пані Турянице?

Юрко, уявивши мамину реакцію, згідливо проказав:

— О, так, я не подумав. Голова сьогодні вже не варить.

— Та бачу, — кивнув Шпиг. - Тим паче, час такий пізній, що тримати тебе тут довше вже непристойно. Але поговорити нам треба, Івановичу. І чим швидше, тим краще. Без тебе мені зараз блимає гаплик. І не лише мені.

Гімназист відчув, як його тілом пробіг легенький електричний розряд.

— Без мене?

— Так. Ти можеш допомогти мені в розслідуванні. Я шукаю того, хто зарізав Зозулю. Я мушу його знайти!

Відставний поліцейський чиркнув себе ребром долоні по горлу.

— А мені що треба робити?

— Додому йди. Завтра чекатиму в Ботанічному саду, теж під вечір, коли пса виведеш. Прогуляємося трошки, буде більше часу, все розкажу й покажу на пальцях. Зможеш?

— Спробую, — непевно відповів Юрко, і тут-таки виправився: — Буду! Буду, пане Шпиг!

— Тоді — до завтра.

Детектив ступив кілька кроків убік — і розчинився в темряві. Як йому, зовні незграбному, вдавалося бути таким вправним, Юрко не розумів. Вирішив: усе ж Назар Шпиг — справжній детектив. Такий, як Шерлок Холмс. Навіть кращий, бо свій, київський, український. Всіма навичками володіє. Тож нема чому дивуватися.

Удома уже всі все знали. Тато глянув на сина поверх окулярів, запитав суворо:

— Сподіваюсь, ти не брав участі у тій акції?

Юрко похитав головою. Інженер Туряниця хотів ще щось додати, але втрутилася мама. Обхопила сина за плечі, дорікнула чоловікові:

— Дитина голодна цілий день, а ти причепився. Ясно, що він там і поруч не стояв!.. А твого друга я сама вигуляла, — усміхнулася вона до Юрка.

З кімнати виткнувся плаский писок Джентльмена, він дружньо гавкнув, підбіг і тицьнувся носом у ногу. Юрко повечеряв, зовсім не смакуючи, і завалився спати.

Наступний день промайнув так, ніби напередодні нічого не було. Під вечір, як домовлялися, Юрко з Джентльменом уже прогулювалися біля огорожі Ботанічного саду. Відставний поліцейський не запізнився, простяг гімназистові руку, наче дорослому, і кивнув перед собою.

— Пройдімося до парку Шевченка. Там зараз ліхтарі засвітять.

— Як скажете, — знизав плечима хлопець. — Парк — то й парк.

Бульдогові тим більше було все одно, і невеличка компанія неквапом подибала бульваром угору. Шпиг витяг цигарки, закурив і зиркнув на Юрка.

— Не проти?

— Навіть якщо заперечу, ви ж курити не кинете.

— Не кину, — згодився Шпиг. — Так мені думається краще.

Гадаючи, що говорять про нього, Джентльмен повернув коротку шию і гавкнув.

— То розповідайте вже нарешті! — забракло терпцю Юркові.

— Дещо ти вже знаєш, — почав Шпиг, випускаючи сизий дим у жовтневі сутінки. — Злодій Ділка Зозуля підбив приятельку Ілону допомогти йому обікрасти стару акторку Галину Добрянську.

— Так, пам’ятаю. В неї вкрали цінну брошку. Зона в Зозулиного вбивці.

— Дурня, — відрізав детектив. — Дурня й брехня.

Юрко труснув головою.

— Що — брехня?

— Жодних брошок ніхто не крав. Я брехав, ті двоє чудово це знали. Але підігравали. Про брошку заявила сама обікрадена. Її в неї ніколи не було. Тобто колись була. Не в неї — у її матері. Вона ще дівчинкою у зайнятому німцями Києві обміняла її на продукти й ліки, рятуючись від голоду. Справжня втрата Добряиської значно цінніша за якусь цяцьку. Я б тебе не втягував у сумнівні справи, якби вчора вранці не заарештували Олеся Добрянського.

— Родич?

— Правнук.

Детектив сіпнув краєчок вуса, ніби підбадьорюючи себе до чогось, на що ніяк не може зважитись, тоді зітхнув:

— Добре. Ти мусиш почути все. Інакше діла в нас не вийде. Той Стрельцов, якого ти чув, але не бачив, сам звелів Зозулі обікрасти стару акторку, — сказав — і тут же виправився. — Вломилися в її помешкання за наказом Стрельцова. Він звелів прокрутити таку комбінацію, щоб замовника не знайшли, і щоб слід у разі чого обірвався на Зозулі, звичайному собі київському злодійчукові. Його цікавили не коштовності. Добрянська зберігала щоденник свого старшого брата, Олеся. На його честь називали всіх хлопчиків у родині.

— А чим він був знаменитий?

— Чув про бій під Крутами, про подвиг наших юнаків у бою з московитами?

— Так, ми це вивчали, - кивнув Юрко. — Київські гімназисти і студенти дали перший бій московським більшовикам.

Кажучи це, Юрко зупинився. Пес теж завмер, присів, ніби розуміючи важливість моменту. Відставний міліціонер поплескав Юрка по плечу.

— Ну, бачу, правильно вас виховують. Тільки, Івановичу, ти мені зараз наче урок відповідаєш. Ти це знаєш, але

чи розумієш?

— Розумію! — образився той. — Ще й як розумію!

— Тоді далі піде легше. Ти ж, мабуть, знаєш, що під Кругами з тисячами ворогів билися кілька сотень молодих хлопців, та не всі вони були гімназисти й студенти. Там стояла військова молодіжна залога. Тому оборону вдалося тримати кілька годин, до ранніх січневих сутінків. І втрати московитів виявилися серйознішими, ніж вони сподівалися. І справді, як ти й кажеш, там було чимало гімназистів. Вояки майже твого віку, може, трошки старші. їх рвалося у бій набагато більше, але батьки ловили деяких утікачів на вокзалі в останній момент. Однак проворніші таки проникли у вагони. Серед тих підлітків був і Олесь Добрянський, тоді — учень Другої київської гімназії.

— Він загинув?

— Не під Крутами. Інакше як би він залишив після себе унікальний щоденник? Пані Галина розповіла: брат описує, як усе почалося, пише про свої почуття і відчуття. Скаржиться на старших, які не давали йому прорватися на самий перед. Називає всі прізвища, які знав і про які потім дізнався. Словом, безцінні свідчення очевидця й учасника того легендарного бою. Загинув Олесь через двадцять років, у радянському концтаборі. Добряиська усе життя переховувала його записи, навіть нині не всякому готова показати. Її можна зрозуміти. Та ось тепер щоденник знадобився саме як доказ участі гімназиста Добрянського у бою під Крутами. Тепер же в Києві вулиці з комуністичними назвами перейменовують на українські, чув?

— Аякже!

— Олесь, правнук пані Галини, теж пішов воювати за Україну, як і той, на чию честь він був названий. Вже другий рік на Донбасі, був поранений, лежав у госпіталі. Це він подав ідею назвати вулицю іменем юного гімназиста. Але ти ж знаєш, який шалений цьому опір від колишніх комуняк. Про подвиг Добрянського майже невідомо, противники почали вимагати доказів. Тут і про щоденник згадали, придався. Ось чому його викрали.